— То ти справді сказала нотаріусові, що не підпишеш документи? — Тарас поставив на кухонний стіл папку так різко, що ложечка в чашці дзенькнула об край.

Оксана повільно зняла окуляри й подивилася на брата.

— Я сказала, що спершу хочу побачити всі розрахунки.

— Ти їх бачила.

— Я бачила таблицю, складену за одну ніч, і презентацію з красивими фотографіями сушених яблук.

— Це не просто сушені яблука.

— А що?

— Виробництво. Робочі місця. Контракти з магазинами. Люди в районі здаватимуть нам урожай, який зараз гниє під деревами.

— «Нам»? — перепитала Оксана. — Хто входить у це «нам»?

— Я, Андрій і технолог із Черкас.

— Андрій, який минулого року відкривав кав’ярню в гаражі?

— Не починай.

— Я навіть не починала. Просто намагаюся зрозуміти, чому заради твого нового задуму ми маємо продати половину батьківської садиби.

Тарас підійшов до вікна. За склом стояв серпневий вечір. У саду важко схилилися яблуні, під старою грушею лежали жовті плоди, а біля хвіртки хитався дерев’яний лелека, якого колись вирізав батько.

— Земля пустує, — сказав він. — Ти приїжджаєш сюди кілька разів на рік. Я живу в орендованій квартирі. Будинок старіє. Сад заростає. Для чого ми все це тримаємо?

— Бо це наш дім.

— Наш дім у дитинстві. Тепер це будинок у селі, де навіть автобус після сьомої не ходить.

— Для тебе все вимірюється користю?

— А для тебе — спогадами?

Оксана підвелася.

— Не говори так.

— Чому? Бо правда неприємна?

— Бо ти чудово знаєш, скільки тут усього залишилося від мами й тата.

— Їх не стало багато років тому, Оксано.

— Саме тому я не хочу, щоб завтра тут стояв ангар із металевими воротами.

— Ангар буде на дальній ділянці, за садом. Будинок ніхто не чіпає.

— Сьогодні не чіпає. А через рік скажеш, що треба розширюватися.

Тарас гірко посміхнувся.

— Ти вже написала весь мій шлях наперед.

— Я просто добре тебе знаю.

— Ні. Ти знаєш хлопця, яким я був у двадцять років.

— Ти тоді позичив гроші в трьох людей і відкрив службу доставки, яка протрималася два місяці.

— Минуло дванадцять років.

— Потім були теплиці.

— Їх знищив буревій.

— Потім майстерня меблів.

— Ми розійшлися з партнером.

— Потім ти вирішив продавати саджанці через соцмережі.

— І повернув усі вкладені гроші.

— Через два роки.

— Але повернув.

Оксана склала руки.

— Я не хочу знову витягувати тебе з неприємностей.

— А я не просив мене витягувати.

— Ти приходиш до мене щоразу, коли все сиплеться.

— Бо ти моя сестра.

— Саме тому я маю сказати «ні», коли бачу ризик.

— Ні, — Тарас похитав головою. — Ти кажеш «ні», бо звикла вирішувати за двох.

У кухні стало тихо.

З подвір’я долинув гавкіт сусідського собаки. Десь за садом коротко загудів трактор.

— Мама просила мене берегти тебе, — сказала Оксана.

— Мені тридцять два.

— І що?

— Те, що мене не треба берегти, як хлопчика, який забув шапку.

— Ти ніколи не думаєш про наслідки.

— А ти ніколи не дозволяєш мені довести, що я змінився.

Оксана взяла папку, відкрила її й провела пальцем по першій сторінці.

— Тут немає підтвердженого договору оренди обладнання.

— Буде після внеску.

— Немає угоди з мережею магазинів.

— Вони чекають пробну партію.

— Немає резервного бюджету.

— Саме тому потрібна земля.

— Ти хочеш продати частину садиби, щоб отримати гроші на справу, яка ще не почалася.

— Я хочу використати те, що стоїть без діла.

— Для тебе батьківська земля — це просто актив?

Тарас різко відсунув стілець.

— А для тебе вона стала вівтарем, до якого нікому не можна торкатися.

— Не смій.

— Що не смій? Говорити? Ти замкнула цей будинок у минулому. Тут усе має залишатися так, як було. Ті самі фіранки. Та сама скатертина. Навіть чашка з відбитим краєм стоїть на полиці, бо з неї тато пив чай.

— І що в цьому поганого?

— Те, що живі люди мають право жити далі.

Оксана зблідла.

— Ти думаєш, я не живу?

— Ти працюєш. Допомагаєш іншим. Розв’язуєш чужі справи. А потім приїжджаєш сюди й перевіряєш, чи не зрушив хтось мамину вазу на два сантиметри.

— Не перебільшуй.

— Я не перебільшую. Ти тримаєш усе під контролем, бо боїшся, що без цього залишишся сама.

— Досить.

— І мене тримаєш поруч не як брата, а як вічний проєкт.

— Замовкни.

— Тобі зручно думати, що я без тебе пропаду.

Оксана кинула папку на стіл.

— Добре. Хочеш правду? Я справді боюся, що ти знову втратиш усе. Бо після кожної твоєї невдачі я збираю тебе докупи. Я домовляюся з людьми, віддаю свої заощадження, слухаю твоє «цього разу я все врахував». А потім ти з’являєшся з новим задумом.

Тарас мовчав.

— Я втомилася боятися за тебе, — продовжила вона. — Втомилася чекати, коли знову подзвонить незнайомий номер і хтось скаже, що тобі потрібна допомога.

— То не допомагай.

— Що?

— Не допомагай. Я не проситиму.

— Тарасе…

— Ти почула. Я зроблю все без тебе.

— Без моєї згоди ти не продаси землю.

— Тоді знайду інший шлях.

— Шукай.

Він узяв зі столу папку.

— Чудово.

— Чудово.

Тарас рушив до дверей, але зупинився біля старого серванту. На верхній полиці стояла дерев’яна скринька з родинними світлинами.

Він узяв її в руки.

— Постав на місце, — сказала Оксана.

— Я лише хочу забрати свої знімки.

— Усе залишиться тут.

— Чому?

— Бо це родинний архів.

— Я теж частина родини.

— Не зараз.

Тарас повільно повернувся.

— Що ти сказала?

Оксана відвела погляд.

— Я сказала не чіпати скриньку.

— Ні. Ти сказала: «Не зараз».

— Я розсердилася.

— От і добре. У гніві люди часто говорять те, що насправді думають.

— Не перекручуй.

— Ти вже давно вирішила, що справжня родина тут — це ти, цей будинок і пам’ять про батьків. А я так, людина, яка час від часу створює тобі проблеми.

— Тарасе, постав скриньку.

Він відкрив кришку.

Зверху лежала світлина: двоє дітей у гумових чоботях стояли біля калюжі. Оксана тримала парасолю, а Тарас сміявся, притискаючи до себе мокре цуценя.

— Пам’ятаєш? — запитав він.

— Пам’ятаю.

— Ти тоді сказала мамі, що впала у воду сама, хоча це я штовхнув тебе.

— Бо знала, що тебе насварять.

— Ти завжди мене захищала.

— Саме так.

— А потім вирішила, що маєш право керувати мною до старості.

Він поклав світлину назад і зачинив скриньку.

— Забирай свій будинок, Оксано.

— Він наш.

— Уже ні.

— Не роби дурниць.

— А ти не кажи мені, ким бути.

Тарас вийшов у сіни. За мить грюкнули двері.

Оксана залишилася біля столу.

На подвір’ї загуркотів двигун старого мікроавтобуса. Машина рушила дорогою, піднявши пил.

Оксана підійшла до вікна.

— Іди, — сказала вона тихо. — Побачимо, як довго ти протримаєшся сам.

Минуло шість тижнів.

— Оксано Петрівно, ви мене чуєте? — секретарка помахала рукою перед її обличчям.

— Чую, Марто.

— Ви вже третій раз перечитуєте той самий лист.

— Там складне формулювання.

— Там написано: «Зустріч переноситься на четвер».

Оксана закрила пошту.

— Значить, я втомилася.

— Ви не втомилися. Ви переживаєте.

— За що?

Марта сіла навпроти.

— За брата.

— Ми не спілкуємося.

— Саме тому й переживаєте.

— Ти тепер ще й родинний психолог?

— Ні. Просто в мене очі є.

Оксана взяла чашку.

— Він дорослий. Хотів самостійності — отримав.

— А ви знаєте, де він?

— Десь у Кременчуці. Знімає склад.

— Вам хтось сказав?

— Тітка Галина бачила його на ярмарку.

— І як він?

— Працює.

— Ви пишаєтеся?

— Нема чим.

Марта усміхнулася.

— Отже, пишаєтеся.

— Марто, у тебе є робота?

— Є. Але вона не втече. А брат може образитися надовго.

— Він перший пішов.

— А хто має повернутися?

Оксана подивилася у вікно.

— Не знаю.

Телефон на столі засвітився.

Номер був незнайомий.

Оксана кілька секунд дивилася на екран, а тоді відповіла.

— Слухаю.

— Це Оксана Коваль?

— Так.

— Я Андрій, товариш Тараса.

Вона випросталася.

— Що сталося?

— Ви можете приїхати до складу?

— Чому?

— Тут була сильна злива. Вода зайшла всередину. Частину обладнання вдалося винести, але Тарас…

— Що з ним?

— Він допомагав піднімати сушильну камеру. Послизнувся. Його відвезли до лікарні.

Оксана встала так різко, що чашка перекинулася.

— Він при свідомості?

— Так. Говорить. Але з рукою проблеми.

— Де він?

— Я зараз надішлю адресу.

— Надішліть негайно.

Марта вже подавала їй сумку.

— Я викличу машину.

— Скасуй усі зустрічі.

— Уже.

Оксана рушила до дверей.

— І, Марто…

— Так?

— Не кажи нікому, що я поїхала до брата.

— Звісно.

— Чому ти усміхаєшся?

— Бо іноді люди говорять «мені байдуже», а самі біжать швидше за всіх.

— Марто!

— Уже мовчу.

Тарас лежав біля вікна й дивився на дерева у дворі лікарні.

Його права рука була зафіксована. На лобі виднівся невеликий пластир.

Коли Оксана зайшла, він спершу не повірнувся.

— Ти що тут робиш? — запитав він.

— Приїхала.

— Бачу.

— Як ти?

— Чудово. Вирішив трохи відпочити.

— Не жартуй.

— А що мені робити?

Оксана поставила сумку на стілець.

— Лікар сказав, що потрібен час.

— У мене його обмаль.

— Нікуди твоє виробництво не подінеться.

Тарас нарешті подивився на неї.

— Уже поділося. Камера залита. Частина датчиків не працює. Першу партію не віддамо вчасно.

— Я поговорю з постачальниками.

— Не треба.

— Тарасе…

— Я сказав: не треба.

— Ти навіть чашку двома руками узяти не можеш.

— Лівою навчуся.

— Припини поводитися так, ніби я ворог.

— А ти не поводься так, ніби приїхала рятувати малого братика.

Оксана сіла.

— Добре. Не рятувати. Допомогти.

— Це одне й те саме.

— Ні. Рятують тих, хто не може сам. Допомагають тим, хто вже щось робить.

Тарас мовчав.

— Андрій показав мені склад, — продовжила вона.

— І що?

— Там усе серйозніше, ніж я думала.

— Тобто ти нарешті побачила, що я не граюся?

— Так.

— Через шість тижнів.

— Я не знала адреси.

— Могла запитати.

— Ти теж міг подзвонити.

— Після твого «не зараз»?

Оксана опустила очі.

— Я не мала так говорити.

— Але сказала.

— Бо ти взяв скриньку.

— Я хотів забрати кілька своїх знімків.

— Я знаю.

— Звідки?

Оксана дістала з сумки конверт.

— Знайшла в нижній шухляді твої старі фото. Думала, ти забрав усі, а вони були там.

Тарас не простягнув руку.

— Що ще ти знайшла?

— Зошит.

Він різко повернув голову.

— Який зошит?

— Зелений, у клітинку.

— Ти його читала?

— Він лежав на столі у складі. Андрій сказав, що там технічні записи.

— Це моє.

— Я шукала контакти людей, яким треба було повідомити про затримку.

— І вирішила заодно перевірити, чи не вигадую я знову?

— Спочатку — так.

Тарас відвернувся.

— Ясно.

— А потім прочитала все.

— Вітаю. Тепер ти знаєш, скільки разів я перераховував собівартість.

— Знаю.

— І скільки господарств погодилися віддавати яблука.

— Двадцять сім.

— Двадцять дев’ять.

— Два додалися пізніше.

Тарас глянув на неї.

— Ти справді читала уважно.

— Дуже уважно.

— І що тепер?

— Тепер я хочу вибачитися.

Він не відповів.

— Я дивилася на тебе через старі помилки, — сказала Оксана. — Не бачила, скільки ти вчився. Не помітила, що ти вже не той хлопець, який кидав справи після першої проблеми.

— Я й цього разу можу все втратити.

— Можеш.

— Дякую за підтримку.

— Але тепер я розумію, що справа не безглузда. Ризик є. Проте ти його прораховував.

— І все одно не вистачило грошей.

— Чому ти не показав мені листи від господарств?

— Ти відкрила папку й одразу почала шукати помилки.

— Бо це моя робота.

— Я прийшов не до юристки. Я прийшов до сестри.

Оксана стиснула пальці.

— А я зустріла тебе як клієнта, якому треба пояснити, чому він не правий.

— Саме так.

— Пробач.

Тарас подивився на стелю.

— Я теж наговорив зайвого.

— Але частина була правдою.

— Яка?

— Я справді трималася за будинок так, ніби без нього втратиться все наше минуле.

— Він для тебе важливий.

— Важливий. Але ти важливіший.

Тарас усміхнувся кутиком губ.

— Довго ти до цього йшла.

— Я вперта.

— Це родинне.

— А ти необережний.

— І це теж.

До палати зазирнув Андрій.

— О, сімейна рада вже почалася?

— Заходь, — сказала Оксана.

Андрій тримав пакет із яблуками.

— Приніс гостинець.

— Сушені? — запитав Тарас.

— Звичайні.

— Тоді забирай назад. Ми тут за бренд відповідаємо.

— Однією рукою вже командує, — сказав Андрій. — Значить, скоро повернеться.

Оксана підвелася.

— Покажи мені всі збитки.

— Навіщо?

— Треба скласти новий план.

Тарас нахмурився.

— Я ж сказав, що не прошу допомоги.

— А я не питаю, чи просиш.

— Ось. Знову.

Оксана зупинилася.

— Добре. Тоді питаю. Тарасе, ти дозволиш мені долучитися як юристці?

— За гроші?

— За каву.

— Твоя година коштує дорожче.

— Для тебе спеціальний тариф.

— Який?

— Дві чашки й нормальна розмова без крику.

Андрій засміявся.

— Я свідок. Угода укладена.

Тарас похитав головою.

— Гаразд. Але жодного «я ж казала».

— Домовилися.

— І не дзвониш людям без мене.

— Домовилися.

— І землю не чіпаємо.

Оксана помовчала.

— Про землю поговоримо пізніше.

— Оксано.

— Не продаємо будинок. Не вирубуємо сад. Але далека ділянка справді пустує.

— Ти серйозно?

— Дуже.

— Шість тижнів тому ти казала зовсім інше.

— Шість тижнів тому я не знала всієї правди.

— А тепер знаєш?

— Тепер принаймні слухаю.

Тарас простягнув ліву руку.

Оксана потиснула її.

— Тільки не думай, що я все забула, — сказала вона.

— А я не думаю.

— І скриньку з фото не чіпатимеш.

— Якщо даси мені кілька копій.

— Зроблю.

— І чашку тата залишиш на полиці?

— Залишу.

— Навіть якщо там буде новий дах і майстерня?

— Саме тоді вона буде потрібна найбільше.

Наступні два місяці вони зустрічалися майже щодня.

— Тут у вас прописано, що мережа може повернути всю партію через одну пошкоджену упаковку, — сказала Оксана.

— Так не піде, — відповів Тарас.

— Уже не піде. Я внесла зміни.

— Ти можеш хоча б раз сказати: «Молодець, Тарасе»?

— Коли заробиш першу чисту гривню.

— Я вже заробляв.

— Не витративши дві?

— Ти нестерпна.

— Зате корисна.

Андрій поставив на стіл три пакети яблучних чипсів.

— Дегустація.

— Де підписані сорти? — запитала Оксана.

— Я думав, ми просто їстимемо.

— Як ми порівняємо?

— Мовчки.

— Андрію, навіть не починай.

Тарас засміявся.

— Бачиш? Тепер ти теж під контролем.

— Рятуйте, — зітхнув Андрій.

Оксана відкрила перший пакет.

— Ці надто солодкі.

— Це «Гала», — сказав Тарас.

— Другі кисліші.

— «Симиренка».

— А ці?

— З нашого саду.

Вона завмерла.

— З батьківської яблуні?

— З тієї, біля криниці.

— Ти їздив у село?

— Учора. Назбирав два ящики.

— Сам?

— Андрій допоміг.

— Чому мені не сказав?

— Хотів перевірити сушіння.

Оксана взяла ще одну скибочку.

— Найкращі.

— Бо наші?

— Бо мають смак.

Тарас глянув на неї.

— Я хочу назвати першу серію «Старий сад».

— Це звучить добре.

— На упаковці буде маленький дерев’яний лелека.

— Той, що біля хвіртки?

— Так.

— Мама б усміхнулася.

— А тато сказав би, що лелека схожий на курку.

Оксана засміялася.

— Він завжди знаходив, до чого причепитися.

— Ти в нього.

— А ти в маму.

— Чим?

— Вона теж вірила в ідеї, які інші вважали дивними.

— Наприклад?

— Хотіла посадити персики біля сараю.

— І посадила.

— Вони вимерзли.

— Зате один рік був урожай.

Тарас простягнув їй пакет.

— Забирай додому.

— Це ж пробна партія.

— Для головної юристки.

— Я ще не заслужила.

— Заслужила.

— Чим?

— Тим, що цього разу не сказала: «Я краще знаю».

Оксана взяла пакет.

— Не звикай.

На початку жовтня вони знову приїхали до батьківської садиби.

— Обережно на сходах, — сказала Оксана.

— Я вже без пов’язки.

— Але рука ще слабка.

— Ти обіцяла не опікуватися.

— Я просто попередила.

— Тричі.

— Бо ти двічі не почув.

Тарас відчинив хвіртку.

Дерев’яний лелека скрипнув і повернувся від вітру.

— Треба підфарбувати, — сказав він.

— Не чіпай. Тато сам його фарбував.

— Оксано.

— Добре. Підфарбуємо.

— Оце прогрес.

У дворі стояли дві машини. Біля сараю чекали Андрій, технологиня Соломія та староста села Михайло Степанович.

— Нарешті, — вигукнув староста. — Я вже думав, ви передумали.

— Ми ніколи не передумуємо, — сказала Оксана.

— Особливо вона, — додав Тарас.

Михайло Степанович розгорнув план.

— Дивіться. Тут буде невеликий цех. Дорога поряд. До будинку сто двадцять метрів. Сад не зачіпаємо.

— А вода? — запитала Соломія.

— Криницю не використовуємо, — відповів Тарас. — Проведемо окрему систему.

— Електрика?

— Новий ввід від вулиці.

Оксана показала на край ділянки.

— А сусідам шум не заважатиме?

— Обладнання тихе, — сказала Соломія. — Найгучніше тут буде Андрій.

— Я взагалі мовчу, — обурився той.

— Це вперше, — відповів Тарас.

Вони пройшли до саду.

Під яблунями лежало листя. Повітря пахло землею, сухою травою й стиглими плодами.

Оксана зупинилася біля старої груші.

— Пам’ятаєш, як ти заліз сюди й не міг злізти?

— Мені було сім.

— Ти просидів на гілці дві години.

— Бо ти сказала, що під деревом жаба.

— Вона там була.

— Завбільшки з ґудзик.

— Ти боявся.

— Я був обережний.

— Ти плакав.

— Не вигадуй.

Андрій обернувся.

— О, це треба записати для реклами. «Засновник компанії, який боявся жаби».

— Ти звільнений, — сказав Тарас.

— У нас немає трудового договору.

— Оксана складе.

— Уже складаю, — відповіла вона.

На веранді вони сіли за старий стіл.

Оксана дістала папку.

— Тут угода про використання ділянки.

Тарас перегорнув сторінки.

— Ти оформила право оренди?

— Так.

— Чому не дарування?

— Бо бізнес має платити за користування землею.

— Навіть родинний?

— Особливо родинний. Щоб потім ніхто не казав, хто кому винен.

— Скільки?

— Символічна сума.

— Яка?

— Один ящик продукції щомісяця.

— Це не оренда.

— Для мене — цілком.

Тарас узяв ручку.

— Де підписувати?

— Спочатку прочитай.

— Ти ж складала.

— Саме тому прочитай.

Він переглянув останню сторінку.

— Тут пункт: «Будинок, сад, криниця та родинні речі не входять до господарської діяльності».

— Так.

— І ще: «Будь-які зміни зовнішнього вигляду садиби узгоджуються обома сторонами».

— Так.

— Ти навіть колір даху внесла?

— Не хочу одного ранку побачити яскраво-фіолетову бляху.

— А мені подобається фіолетовий.

— Тарасе.

— Жартую.

Він підписав угоду.

Оксана теж поставила підпис.

— Вітаю, — сказала вона. — Тепер ти офіційно орендуєш частину власної спадщини.

— Звучить дивно.

— Зате чесно.

Тарас дістав із рюкзака невелику рамку.

— Це тобі.

Оксана взяла її.

Усередині була копія тієї світлини, де вони стояли в калюжі під парасолею.

— Де ти її взяв?

— Ти зробила копії. Я замовив рамку.

— Чому одну?

— Друга вже стоїть у мене на складі.

Оксана провела пальцем по склу.

— Я тоді дуже сердилася на тебе.

— А ввечері віддала свою ковдру, бо я змерз.

— Ти завжди все пам’ятав?

— Не все. Але важливе — так.

Оксана поставила рамку на буфет.

— Пробач, що думала інакше.

— Пробач, що хотів довести свою правоту криком.

— Ми обоє добре постаралися.

— Зате тепер маємо угоду на сім сторінок.

— Дев’ять.

— Звісно, дев’ять.

З вулиці долинув голос Михайла Степановича:

— Ви там чай п’єте чи виробництво запускаєте?

Тарас визирнув у двері.

— Одне іншому не заважає!

— У вас і чай є?

— Зараз буде.

Оксана пішла до кухні.

— Я заварю.

— Ні, — Тарас підвівся. — Ти псуєш чай.

— Це наклеп.

— Це багаторічне спостереження.

— Тоді заварюй сам.

— І заварю.

Він дістав старий чайник, налив воду й поставив на плиту.

— Пам’ятаєш мамин м’ятний чай? — запитав він.

— У шафці ще є суха м’ята.

— Вона давня.

— Я цього літа насушила нову.

— Справді?

— У липні приїжджала.

— І не сказала.

— Ти тоді зі мною не розмовляв.

— Я міг би допомогти.

— Я впоралася.

— Ось бачиш. Ти теж усе робиш сама.

Оксана сперлася на стіл.

— Можливо, я просто не вміла просити.

— А я не вмів чекати, поки мене вислухають.

— Навчимося?

— Спробуємо.

Чайник засвистів.

Тарас засипав м’яту в заварник.

— Знаєш, я довго думав, чому так розлютився того дня.

— Через землю.

— Не тільки. Мені здавалося, що ти не віриш у мене.

— Тоді не вірила.

— Тепер?

Оксана подивилася у вікно. За склом Соломія щось показувала на плані, Андрій сперечався зі старостою, а над садом повільно летіли жовті листки.

— Тепер вірю. Але не сліпо.

— Іншого від тебе й не чекав.

— Я перевірятиму договори.

— Домовилися.

— Стежитиму за витратами.

— Гаразд.

— І якщо побачу небезпеку, скажу прямо.

— Кажи.

— А ти не грюкатимеш дверима.

— Постараюся.

— І не зникатимеш на шість тижнів.

— Якщо ти не говоритимеш, що я «не зараз».

Оксана простягнула руку.

— Домовилися.

Тарас потиснув її.

— І ще одне.

— Що?

— Якщо справа не вдасться…

— Тарасе.

— Дослухай. Якщо не вдасться, я не прийду просити, щоб ти все виправила.

— А я не дозволю тобі залишитися самому.

— Це знову опіка.

— Ні. Це родина.

Він усміхнувся.

— Добре. Але спершу дам собі раду сам.

— А потім попросиш допомоги.

— Можливо.

— Уже краще.

Вони винесли чай на веранду.

Михайло Степанович узяв чашку.

— Смачно.

Тарас кивнув у бік сестри.

— Бо заварював я.

— Не слухайте його, — сказала Оксана. — М’яту сушила я.

— О, — засміявся Андрій. — Спільне виробництво вже почалося.

Соломія відкрила пакет із яблучними чипсами.

— А це з вашого саду?

— Так, — відповів Тарас. — Перша серія називатиметься «Старий сад».

— Гарна назва, — сказав староста.

— Її придумав Тарас, — додала Оксана.

Брат подивився на неї.

— І ти справді це визнаєш при людях?

— Не звикай.

— Пізно. Я вже записав.

Вони засміялися.

Сонце опускалося за яблуні. На золотому світлі старий будинок уже не здавався покинутим. У відчинених вікнах ворушилися фіранки, на веранді парував чай, а біля хвіртки поскрипував дерев’яний лелека.

Тарас узяв із тарілки останню яблучну скибочку.

— Оксано, а ти пам’ятаєш, як казала, що цей дім не можна змінювати?

— Пам’ятаю.

— А тепер сама дозволила будівництво.

— Я дозволила дому жити далі.

— Велика різниця?

— Величезна.

— Поясниш?

Оксана поглянула на нову рамку зі старою світлиною.

— Зберігати — не означає замикати. Іноді найкращий спосіб не втратити минуле — дати йому стати частиною майбутнього.

Тарас підняв чашку.

— За майбутнє?

Оксана торкнулася своєю чашкою його.

— За родину, яка нарешті навчилася говорити й слухати.

А як ви вважаєте: чи повинні близькі підтримувати навіть ризиковані мрії, чи справжня любов інколи має сказати тверде «ні»?

Фото ілюстративне.