— То ти справді сказала нотаріусові, що не підпишеш документи? — Тарас поставив на кухонний стіл папку так різко, що ложечка в чашці дзенькнула об край.
Оксана повільно зняла окуляри й подивилася на брата.
— Я сказала, що спершу хочу побачити всі розрахунки.
— Ти їх бачила.
— Я бачила таблицю, складену за одну ніч, і презентацію з красивими фотографіями сушених яблук.
— Це не просто сушені яблука.
— А що?
— Виробництво. Робочі місця. Контракти з магазинами. Люди в районі здаватимуть нам урожай, який зараз гниє під деревами.
— «Нам»? — перепитала Оксана. — Хто входить у це «нам»?
— Я, Андрій і технолог із Черкас.
— Андрій, який минулого року відкривав кав’ярню в гаражі?
— Не починай.
— Я навіть не починала. Просто намагаюся зрозуміти, чому заради твого нового задуму ми маємо продати половину батьківської садиби.
Тарас підійшов до вікна. За склом стояв серпневий вечір. У саду важко схилилися яблуні, під старою грушею лежали жовті плоди, а біля хвіртки хитався дерев’яний лелека, якого колись вирізав батько.
— Земля пустує, — сказав він. — Ти приїжджаєш сюди кілька разів на рік. Я живу в орендованій квартирі. Будинок старіє. Сад заростає. Для чого ми все це тримаємо?
— Бо це наш дім.
— Наш дім у дитинстві. Тепер це будинок у селі, де навіть автобус після сьомої не ходить.
— Для тебе все вимірюється користю?
— А для тебе — спогадами?
Оксана підвелася.
— Не говори так.
— Чому? Бо правда неприємна?
— Бо ти чудово знаєш, скільки тут усього залишилося від мами й тата.
— Їх не стало багато років тому, Оксано.
— Саме тому я не хочу, щоб завтра тут стояв ангар із металевими воротами.
— Ангар буде на дальній ділянці, за садом. Будинок ніхто не чіпає.
— Сьогодні не чіпає. А через рік скажеш, що треба розширюватися.
Тарас гірко посміхнувся.
— Ти вже написала весь мій шлях наперед.
— Я просто добре тебе знаю.
— Ні. Ти знаєш хлопця, яким я був у двадцять років.
— Ти тоді позичив гроші в трьох людей і відкрив службу доставки, яка протрималася два місяці.
— Минуло дванадцять років.
— Потім були теплиці.
— Їх знищив буревій.
— Потім майстерня меблів.
— Ми розійшлися з партнером.
— Потім ти вирішив продавати саджанці через соцмережі.
— І повернув усі вкладені гроші.
— Через два роки.
— Але повернув.
Оксана склала руки.
— Я не хочу знову витягувати тебе з неприємностей.
— А я не просив мене витягувати.
— Ти приходиш до мене щоразу, коли все сиплеться.
— Бо ти моя сестра.
— Саме тому я маю сказати «ні», коли бачу ризик.
— Ні, — Тарас похитав головою. — Ти кажеш «ні», бо звикла вирішувати за двох.
У кухні стало тихо.
З подвір’я долинув гавкіт сусідського собаки. Десь за садом коротко загудів трактор.
— Мама просила мене берегти тебе, — сказала Оксана.
— Мені тридцять два.
— І що?
— Те, що мене не треба берегти, як хлопчика, який забув шапку.
— Ти ніколи не думаєш про наслідки.
— А ти ніколи не дозволяєш мені довести, що я змінився.
Оксана взяла папку, відкрила її й провела пальцем по першій сторінці.
— Тут немає підтвердженого договору оренди обладнання.
— Буде після внеску.
— Немає угоди з мережею магазинів.
— Вони чекають пробну партію.
— Немає резервного бюджету.
— Саме тому потрібна земля.
— Ти хочеш продати частину садиби, щоб отримати гроші на справу, яка ще не почалася.
— Я хочу використати те, що стоїть без діла.
— Для тебе батьківська земля — це просто актив?
Тарас різко відсунув стілець.
— А для тебе вона стала вівтарем, до якого нікому не можна торкатися.
— Не смій.
— Що не смій? Говорити? Ти замкнула цей будинок у минулому. Тут усе має залишатися так, як було. Ті самі фіранки. Та сама скатертина. Навіть чашка з відбитим краєм стоїть на полиці, бо з неї тато пив чай.
— І що в цьому поганого?
— Те, що живі люди мають право жити далі.
Оксана зблідла.
— Ти думаєш, я не живу?
— Ти працюєш. Допомагаєш іншим. Розв’язуєш чужі справи. А потім приїжджаєш сюди й перевіряєш, чи не зрушив хтось мамину вазу на два сантиметри.
— Не перебільшуй.
— Я не перебільшую. Ти тримаєш усе під контролем, бо боїшся, що без цього залишишся сама.
— Досить.
— І мене тримаєш поруч не як брата, а як вічний проєкт.
— Замовкни.
— Тобі зручно думати, що я без тебе пропаду.
Оксана кинула папку на стіл.
— Добре. Хочеш правду? Я справді боюся, що ти знову втратиш усе. Бо після кожної твоєї невдачі я збираю тебе докупи. Я домовляюся з людьми, віддаю свої заощадження, слухаю твоє «цього разу я все врахував». А потім ти з’являєшся з новим задумом.
Тарас мовчав.
— Я втомилася боятися за тебе, — продовжила вона. — Втомилася чекати, коли знову подзвонить незнайомий номер і хтось скаже, що тобі потрібна допомога.
— То не допомагай.
— Що?
— Не допомагай. Я не проситиму.
— Тарасе…
— Ти почула. Я зроблю все без тебе.
— Без моєї згоди ти не продаси землю.
— Тоді знайду інший шлях.
— Шукай.
Він узяв зі столу папку.
— Чудово.
— Чудово.
Тарас рушив до дверей, але зупинився біля старого серванту. На верхній полиці стояла дерев’яна скринька з родинними світлинами.
Він узяв її в руки.
— Постав на місце, — сказала Оксана.
— Я лише хочу забрати свої знімки.
— Усе залишиться тут.
— Чому?
— Бо це родинний архів.
— Я теж частина родини.
— Не зараз.
Тарас повільно повернувся.
— Що ти сказала?
Оксана відвела погляд.
— Я сказала не чіпати скриньку.
— Ні. Ти сказала: «Не зараз».
— Я розсердилася.
— От і добре. У гніві люди часто говорять те, що насправді думають.
— Не перекручуй.
— Ти вже давно вирішила, що справжня родина тут — це ти, цей будинок і пам’ять про батьків. А я так, людина, яка час від часу створює тобі проблеми.
— Тарасе, постав скриньку.
Він відкрив кришку.
Зверху лежала світлина: двоє дітей у гумових чоботях стояли біля калюжі. Оксана тримала парасолю, а Тарас сміявся, притискаючи до себе мокре цуценя.
— Пам’ятаєш? — запитав він.
— Пам’ятаю.
— Ти тоді сказала мамі, що впала у воду сама, хоча це я штовхнув тебе.
— Бо знала, що тебе насварять.
— Ти завжди мене захищала.
— Саме так.
— А потім вирішила, що маєш право керувати мною до старості.
Він поклав світлину назад і зачинив скриньку.
— Забирай свій будинок, Оксано.
— Він наш.
— Уже ні.
— Не роби дурниць.
— А ти не кажи мені, ким бути.
Тарас вийшов у сіни. За мить грюкнули двері.
Оксана залишилася біля столу.
На подвір’ї загуркотів двигун старого мікроавтобуса. Машина рушила дорогою, піднявши пил.
Оксана підійшла до вікна.
— Іди, — сказала вона тихо. — Побачимо, як довго ти протримаєшся сам.
Минуло шість тижнів.
— Оксано Петрівно, ви мене чуєте? — секретарка помахала рукою перед її обличчям.
— Чую, Марто.
— Ви вже третій раз перечитуєте той самий лист.
— Там складне формулювання.
— Там написано: «Зустріч переноситься на четвер».
Оксана закрила пошту.
— Значить, я втомилася.
— Ви не втомилися. Ви переживаєте.
— За що?
Марта сіла навпроти.
— За брата.
— Ми не спілкуємося.
— Саме тому й переживаєте.
— Ти тепер ще й родинний психолог?
— Ні. Просто в мене очі є.
Оксана взяла чашку.
— Він дорослий. Хотів самостійності — отримав.
— А ви знаєте, де він?
— Десь у Кременчуці. Знімає склад.
— Вам хтось сказав?
— Тітка Галина бачила його на ярмарку.
— І як він?
— Працює.
— Ви пишаєтеся?
— Нема чим.
Марта усміхнулася.
— Отже, пишаєтеся.
— Марто, у тебе є робота?
— Є. Але вона не втече. А брат може образитися надовго.
— Він перший пішов.
— А хто має повернутися?
Оксана подивилася у вікно.
— Не знаю.
Телефон на столі засвітився.
Номер був незнайомий.
Оксана кілька секунд дивилася на екран, а тоді відповіла.
— Слухаю.
— Це Оксана Коваль?
— Так.
— Я Андрій, товариш Тараса.
Вона випросталася.
— Що сталося?
— Ви можете приїхати до складу?
— Чому?
— Тут була сильна злива. Вода зайшла всередину. Частину обладнання вдалося винести, але Тарас…
— Що з ним?
— Він допомагав піднімати сушильну камеру. Послизнувся. Його відвезли до лікарні.
Оксана встала так різко, що чашка перекинулася.
— Він при свідомості?
— Так. Говорить. Але з рукою проблеми.
— Де він?
— Я зараз надішлю адресу.
— Надішліть негайно.
Марта вже подавала їй сумку.
— Я викличу машину.
— Скасуй усі зустрічі.
— Уже.
Оксана рушила до дверей.
— І, Марто…
— Так?
— Не кажи нікому, що я поїхала до брата.
— Звісно.
— Чому ти усміхаєшся?
— Бо іноді люди говорять «мені байдуже», а самі біжать швидше за всіх.
— Марто!
— Уже мовчу.
Тарас лежав біля вікна й дивився на дерева у дворі лікарні.
Його права рука була зафіксована. На лобі виднівся невеликий пластир.
Коли Оксана зайшла, він спершу не повірнувся.
— Ти що тут робиш? — запитав він.
— Приїхала.
— Бачу.
— Як ти?
— Чудово. Вирішив трохи відпочити.
— Не жартуй.
— А що мені робити?
Оксана поставила сумку на стілець.
— Лікар сказав, що потрібен час.
— У мене його обмаль.
— Нікуди твоє виробництво не подінеться.
Тарас нарешті подивився на неї.
— Уже поділося. Камера залита. Частина датчиків не працює. Першу партію не віддамо вчасно.
— Я поговорю з постачальниками.
— Не треба.
— Тарасе…
— Я сказав: не треба.
— Ти навіть чашку двома руками узяти не можеш.
— Лівою навчуся.
— Припини поводитися так, ніби я ворог.
— А ти не поводься так, ніби приїхала рятувати малого братика.
Оксана сіла.
— Добре. Не рятувати. Допомогти.
— Це одне й те саме.
— Ні. Рятують тих, хто не може сам. Допомагають тим, хто вже щось робить.
Тарас мовчав.
— Андрій показав мені склад, — продовжила вона.
— І що?
— Там усе серйозніше, ніж я думала.
— Тобто ти нарешті побачила, що я не граюся?
— Так.
— Через шість тижнів.
— Я не знала адреси.
— Могла запитати.
— Ти теж міг подзвонити.
— Після твого «не зараз»?
Оксана опустила очі.
— Я не мала так говорити.
— Але сказала.
— Бо ти взяв скриньку.
— Я хотів забрати кілька своїх знімків.
— Я знаю.
— Звідки?
Оксана дістала з сумки конверт.
— Знайшла в нижній шухляді твої старі фото. Думала, ти забрав усі, а вони були там.
Тарас не простягнув руку.
— Що ще ти знайшла?
— Зошит.
Він різко повернув голову.
— Який зошит?
— Зелений, у клітинку.
— Ти його читала?
— Він лежав на столі у складі. Андрій сказав, що там технічні записи.
— Це моє.
— Я шукала контакти людей, яким треба було повідомити про затримку.
— І вирішила заодно перевірити, чи не вигадую я знову?
— Спочатку — так.
Тарас відвернувся.
— Ясно.
— А потім прочитала все.
— Вітаю. Тепер ти знаєш, скільки разів я перераховував собівартість.
— Знаю.
— І скільки господарств погодилися віддавати яблука.
— Двадцять сім.
— Двадцять дев’ять.
— Два додалися пізніше.
Тарас глянув на неї.
— Ти справді читала уважно.
— Дуже уважно.
— І що тепер?
— Тепер я хочу вибачитися.
Він не відповів.
— Я дивилася на тебе через старі помилки, — сказала Оксана. — Не бачила, скільки ти вчився. Не помітила, що ти вже не той хлопець, який кидав справи після першої проблеми.
— Я й цього разу можу все втратити.
— Можеш.
— Дякую за підтримку.
— Але тепер я розумію, що справа не безглузда. Ризик є. Проте ти його прораховував.
— І все одно не вистачило грошей.
— Чому ти не показав мені листи від господарств?
— Ти відкрила папку й одразу почала шукати помилки.
— Бо це моя робота.
— Я прийшов не до юристки. Я прийшов до сестри.
Оксана стиснула пальці.
— А я зустріла тебе як клієнта, якому треба пояснити, чому він не правий.
— Саме так.
— Пробач.
Тарас подивився на стелю.
— Я теж наговорив зайвого.
— Але частина була правдою.
— Яка?
— Я справді трималася за будинок так, ніби без нього втратиться все наше минуле.
— Він для тебе важливий.
— Важливий. Але ти важливіший.
Тарас усміхнувся кутиком губ.
— Довго ти до цього йшла.
— Я вперта.
— Це родинне.
— А ти необережний.
— І це теж.
До палати зазирнув Андрій.
— О, сімейна рада вже почалася?
— Заходь, — сказала Оксана.
Андрій тримав пакет із яблуками.
— Приніс гостинець.
— Сушені? — запитав Тарас.
— Звичайні.
— Тоді забирай назад. Ми тут за бренд відповідаємо.
— Однією рукою вже командує, — сказав Андрій. — Значить, скоро повернеться.
Оксана підвелася.
— Покажи мені всі збитки.
— Навіщо?
— Треба скласти новий план.
Тарас нахмурився.
— Я ж сказав, що не прошу допомоги.
— А я не питаю, чи просиш.
— Ось. Знову.
Оксана зупинилася.
— Добре. Тоді питаю. Тарасе, ти дозволиш мені долучитися як юристці?
— За гроші?
— За каву.
— Твоя година коштує дорожче.
— Для тебе спеціальний тариф.
— Який?
— Дві чашки й нормальна розмова без крику.
Андрій засміявся.
— Я свідок. Угода укладена.
Тарас похитав головою.
— Гаразд. Але жодного «я ж казала».
— Домовилися.
— І не дзвониш людям без мене.
— Домовилися.
— І землю не чіпаємо.
Оксана помовчала.
— Про землю поговоримо пізніше.
— Оксано.
— Не продаємо будинок. Не вирубуємо сад. Але далека ділянка справді пустує.
— Ти серйозно?
— Дуже.
— Шість тижнів тому ти казала зовсім інше.
— Шість тижнів тому я не знала всієї правди.
— А тепер знаєш?
— Тепер принаймні слухаю.
Тарас простягнув ліву руку.
Оксана потиснула її.
— Тільки не думай, що я все забула, — сказала вона.
— А я не думаю.
— І скриньку з фото не чіпатимеш.
— Якщо даси мені кілька копій.
— Зроблю.
— І чашку тата залишиш на полиці?
— Залишу.
— Навіть якщо там буде новий дах і майстерня?
— Саме тоді вона буде потрібна найбільше.
Наступні два місяці вони зустрічалися майже щодня.
— Тут у вас прописано, що мережа може повернути всю партію через одну пошкоджену упаковку, — сказала Оксана.
— Так не піде, — відповів Тарас.
— Уже не піде. Я внесла зміни.
— Ти можеш хоча б раз сказати: «Молодець, Тарасе»?
— Коли заробиш першу чисту гривню.
— Я вже заробляв.
— Не витративши дві?
— Ти нестерпна.
— Зате корисна.
Андрій поставив на стіл три пакети яблучних чипсів.
— Дегустація.
— Де підписані сорти? — запитала Оксана.
— Я думав, ми просто їстимемо.
— Як ми порівняємо?
— Мовчки.
— Андрію, навіть не починай.
Тарас засміявся.
— Бачиш? Тепер ти теж під контролем.
— Рятуйте, — зітхнув Андрій.
Оксана відкрила перший пакет.
— Ці надто солодкі.
— Це «Гала», — сказав Тарас.
— Другі кисліші.
— «Симиренка».
— А ці?
— З нашого саду.
Вона завмерла.
— З батьківської яблуні?
— З тієї, біля криниці.
— Ти їздив у село?
— Учора. Назбирав два ящики.
— Сам?
— Андрій допоміг.
— Чому мені не сказав?
— Хотів перевірити сушіння.
Оксана взяла ще одну скибочку.
— Найкращі.
— Бо наші?
— Бо мають смак.
Тарас глянув на неї.
— Я хочу назвати першу серію «Старий сад».
— Це звучить добре.
— На упаковці буде маленький дерев’яний лелека.
— Той, що біля хвіртки?
— Так.
— Мама б усміхнулася.
— А тато сказав би, що лелека схожий на курку.
Оксана засміялася.
— Він завжди знаходив, до чого причепитися.
— Ти в нього.
— А ти в маму.
— Чим?
— Вона теж вірила в ідеї, які інші вважали дивними.
— Наприклад?
— Хотіла посадити персики біля сараю.
— І посадила.
— Вони вимерзли.
— Зате один рік був урожай.
Тарас простягнув їй пакет.
— Забирай додому.
— Це ж пробна партія.
— Для головної юристки.
— Я ще не заслужила.
— Заслужила.
— Чим?
— Тим, що цього разу не сказала: «Я краще знаю».
Оксана взяла пакет.
— Не звикай.
На початку жовтня вони знову приїхали до батьківської садиби.
— Обережно на сходах, — сказала Оксана.
— Я вже без пов’язки.
— Але рука ще слабка.
— Ти обіцяла не опікуватися.
— Я просто попередила.
— Тричі.
— Бо ти двічі не почув.
Тарас відчинив хвіртку.
Дерев’яний лелека скрипнув і повернувся від вітру.
— Треба підфарбувати, — сказав він.
— Не чіпай. Тато сам його фарбував.
— Оксано.
— Добре. Підфарбуємо.
— Оце прогрес.
У дворі стояли дві машини. Біля сараю чекали Андрій, технологиня Соломія та староста села Михайло Степанович.
— Нарешті, — вигукнув староста. — Я вже думав, ви передумали.
— Ми ніколи не передумуємо, — сказала Оксана.
— Особливо вона, — додав Тарас.
Михайло Степанович розгорнув план.
— Дивіться. Тут буде невеликий цех. Дорога поряд. До будинку сто двадцять метрів. Сад не зачіпаємо.
— А вода? — запитала Соломія.
— Криницю не використовуємо, — відповів Тарас. — Проведемо окрему систему.
— Електрика?
— Новий ввід від вулиці.
Оксана показала на край ділянки.
— А сусідам шум не заважатиме?
— Обладнання тихе, — сказала Соломія. — Найгучніше тут буде Андрій.
— Я взагалі мовчу, — обурився той.
— Це вперше, — відповів Тарас.
Вони пройшли до саду.
Під яблунями лежало листя. Повітря пахло землею, сухою травою й стиглими плодами.
Оксана зупинилася біля старої груші.
— Пам’ятаєш, як ти заліз сюди й не міг злізти?
— Мені було сім.
— Ти просидів на гілці дві години.
— Бо ти сказала, що під деревом жаба.
— Вона там була.
— Завбільшки з ґудзик.
— Ти боявся.
— Я був обережний.
— Ти плакав.
— Не вигадуй.
Андрій обернувся.
— О, це треба записати для реклами. «Засновник компанії, який боявся жаби».
— Ти звільнений, — сказав Тарас.
— У нас немає трудового договору.
— Оксана складе.
— Уже складаю, — відповіла вона.
На веранді вони сіли за старий стіл.
Оксана дістала папку.
— Тут угода про використання ділянки.
Тарас перегорнув сторінки.
— Ти оформила право оренди?
— Так.
— Чому не дарування?
— Бо бізнес має платити за користування землею.
— Навіть родинний?
— Особливо родинний. Щоб потім ніхто не казав, хто кому винен.
— Скільки?
— Символічна сума.
— Яка?
— Один ящик продукції щомісяця.
— Це не оренда.
— Для мене — цілком.
Тарас узяв ручку.
— Де підписувати?
— Спочатку прочитай.
— Ти ж складала.
— Саме тому прочитай.
Він переглянув останню сторінку.
— Тут пункт: «Будинок, сад, криниця та родинні речі не входять до господарської діяльності».
— Так.
— І ще: «Будь-які зміни зовнішнього вигляду садиби узгоджуються обома сторонами».
— Так.
— Ти навіть колір даху внесла?
— Не хочу одного ранку побачити яскраво-фіолетову бляху.
— А мені подобається фіолетовий.
— Тарасе.
— Жартую.
Він підписав угоду.
Оксана теж поставила підпис.
— Вітаю, — сказала вона. — Тепер ти офіційно орендуєш частину власної спадщини.
— Звучить дивно.
— Зате чесно.
Тарас дістав із рюкзака невелику рамку.
— Це тобі.
Оксана взяла її.
Усередині була копія тієї світлини, де вони стояли в калюжі під парасолею.
— Де ти її взяв?
— Ти зробила копії. Я замовив рамку.
— Чому одну?
— Друга вже стоїть у мене на складі.
Оксана провела пальцем по склу.
— Я тоді дуже сердилася на тебе.
— А ввечері віддала свою ковдру, бо я змерз.
— Ти завжди все пам’ятав?
— Не все. Але важливе — так.
Оксана поставила рамку на буфет.
— Пробач, що думала інакше.
— Пробач, що хотів довести свою правоту криком.
— Ми обоє добре постаралися.
— Зате тепер маємо угоду на сім сторінок.
— Дев’ять.
— Звісно, дев’ять.
З вулиці долинув голос Михайла Степановича:
— Ви там чай п’єте чи виробництво запускаєте?
Тарас визирнув у двері.
— Одне іншому не заважає!
— У вас і чай є?
— Зараз буде.
Оксана пішла до кухні.
— Я заварю.
— Ні, — Тарас підвівся. — Ти псуєш чай.
— Це наклеп.
— Це багаторічне спостереження.
— Тоді заварюй сам.
— І заварю.
Він дістав старий чайник, налив воду й поставив на плиту.
— Пам’ятаєш мамин м’ятний чай? — запитав він.
— У шафці ще є суха м’ята.
— Вона давня.
— Я цього літа насушила нову.
— Справді?
— У липні приїжджала.
— І не сказала.
— Ти тоді зі мною не розмовляв.
— Я міг би допомогти.
— Я впоралася.
— Ось бачиш. Ти теж усе робиш сама.
Оксана сперлася на стіл.
— Можливо, я просто не вміла просити.
— А я не вмів чекати, поки мене вислухають.
— Навчимося?
— Спробуємо.
Чайник засвистів.
Тарас засипав м’яту в заварник.
— Знаєш, я довго думав, чому так розлютився того дня.
— Через землю.
— Не тільки. Мені здавалося, що ти не віриш у мене.
— Тоді не вірила.
— Тепер?
Оксана подивилася у вікно. За склом Соломія щось показувала на плані, Андрій сперечався зі старостою, а над садом повільно летіли жовті листки.
— Тепер вірю. Але не сліпо.
— Іншого від тебе й не чекав.
— Я перевірятиму договори.
— Домовилися.
— Стежитиму за витратами.
— Гаразд.
— І якщо побачу небезпеку, скажу прямо.
— Кажи.
— А ти не грюкатимеш дверима.
— Постараюся.
— І не зникатимеш на шість тижнів.
— Якщо ти не говоритимеш, що я «не зараз».
Оксана простягнула руку.
— Домовилися.
Тарас потиснув її.
— І ще одне.
— Що?
— Якщо справа не вдасться…
— Тарасе.
— Дослухай. Якщо не вдасться, я не прийду просити, щоб ти все виправила.
— А я не дозволю тобі залишитися самому.
— Це знову опіка.
— Ні. Це родина.
Він усміхнувся.
— Добре. Але спершу дам собі раду сам.
— А потім попросиш допомоги.
— Можливо.
— Уже краще.
Вони винесли чай на веранду.
Михайло Степанович узяв чашку.
— Смачно.
Тарас кивнув у бік сестри.
— Бо заварював я.
— Не слухайте його, — сказала Оксана. — М’яту сушила я.
— О, — засміявся Андрій. — Спільне виробництво вже почалося.
Соломія відкрила пакет із яблучними чипсами.
— А це з вашого саду?
— Так, — відповів Тарас. — Перша серія називатиметься «Старий сад».
— Гарна назва, — сказав староста.
— Її придумав Тарас, — додала Оксана.
Брат подивився на неї.
— І ти справді це визнаєш при людях?
— Не звикай.
— Пізно. Я вже записав.
Вони засміялися.
Сонце опускалося за яблуні. На золотому світлі старий будинок уже не здавався покинутим. У відчинених вікнах ворушилися фіранки, на веранді парував чай, а біля хвіртки поскрипував дерев’яний лелека.
Тарас узяв із тарілки останню яблучну скибочку.
— Оксано, а ти пам’ятаєш, як казала, що цей дім не можна змінювати?
— Пам’ятаю.
— А тепер сама дозволила будівництво.
— Я дозволила дому жити далі.
— Велика різниця?
— Величезна.
— Поясниш?
Оксана поглянула на нову рамку зі старою світлиною.
— Зберігати — не означає замикати. Іноді найкращий спосіб не втратити минуле — дати йому стати частиною майбутнього.
Тарас підняв чашку.
— За майбутнє?
Оксана торкнулася своєю чашкою його.
— За родину, яка нарешті навчилася говорити й слухати.
А як ви вважаєте: чи повинні близькі підтримувати навіть ризиковані мрії, чи справжня любов інколи має сказати тверде «ні»?
Фото ілюстративне.
