Іноді між рідними людьми виникають дуже непрості ситуації, в яких дуже важко розібратися таки.
– А я Оксані вже сто разів говорила – їдь, і навіть розмов про це не може бути ніяких. Думай, кажу, перш за все лише про себе одну, про дитя своє, про чоловіка, та роби лише так, як буде краще для них і все. На материні різні розмови та вмовляння не дивися і не слухай, що вона там тобі каже. Ти зовсім не зобов’язана кинути своє життя до її ніг і робити так, як вона хоче, – якось мені стала говорити Наталя.
Наталя народилася і всі 32 роки життя прожила в невеличкому селі. Багато тут люди не жили ніколи, особливо, роботи майже немає, молодь заздрить пенсіонерам, адже вони хоч пенсію щомісяця отримують стабільно, є якась курка, город, прожити їм легше, а молоді потрібно десь в містах роботу шукати їхати кудись далеко від дому. Люди живуть, в основному, лише одними городами, які є у всіх. Дороги, якщо їх так можна назвати – суцільні ями, світло часто вимикають, піти нікуди. З доступних народу розваг – тільки магазини, там можна зустріти знайомих, поговорити. Щонеділі базар, то як свято для сільських людей, адже можна кудись вийти.
Ні майданчиків, ні спортивних споруд, ні нормальних навчальних закладів, ні підприємств.
– Взагалі ніяких перспектив! – зітхає Наталя. – Їхати звідси треба вже давно кудись, шукати кращого життя десь в іншому місті.
Виїхати, звісно, не так вже й просто: людей вдома тримає безгрошів’я. Зібрати грошей на переїзд вдається далеко не всім, це зовсім . Проте люди раз у раз, зважившись, збирають таки невеликі валізи – втрачати більшості нічого, і навіть якщо на новому місці буде не дуже добре, гірше, ніж на малій батьківщині, явно не буде.
– Краща подруга Наталі, Оксана, теж ось в столицю хоче їхати – розповідає Наталя. – Чоловік у неї такий молодець. Освоїв програмування, що в його віці дуже похвально, якесь вузьке спрямування, правда, я в цьому не розбираюся особливо, але досить легко знайшов роботу в столиці. Співбесіда була у них по скайпу, беруть його на роботу, зарплата дуже гарна, як для села. Обіцяють навіть з квартирою допомогти на перших порах, фірма буде виплачувати оренду в гуртожитку. Там квартира, правда, маленька, але з усіма зручностями, про що в селі можна лише мріяти.
Зарплата в столиці, якщо все вийде, буде у новоспеченого програміста така, про яку в селі і не чули люди. У Оксани з чоловіком дитина чотирьох років, розумна розвинена дівчинка. У столиці дитина побачить світ, отримає хорошу освіту, зможе займатися спортом, вивчати мови, займатися всім, чим захоче. Та й сама Оксана знайде собі якусь роботу. Життя їх може значно покращитися і, взагалі, це прямо мрія.
Сама Наталя по-доброму заздрить своїй подрузі.
Можливо, вони там, в столиці, і квартиру згодом куплять, якщо пощастить, це ж цілком можливо. Вони люди економні, життя їх добре навчило, працьовиті, цілеспрямовані, труднощів не бояться, жили завжди дружно, один одного підтримували. І в столиці гарно жити будуть. Все у них буде добре.
– Проблема тільки одна – мама Оксани влаштовує їм справжню суперечку, – зітхає Наталя. – Просто поперек дороги стає, говорить: «Не пущу!» Оксана – її єдина пізня дитина, крім неї, у тітки Тамари нікого немає, а їй уже буде під 70. Ростила вона її одна, народила для себе, все дитинство турбувалася про неї, за руку водила, у нас ніхто так над дітьми не возився, як тітка Тамара. Пилинки здувала зі свого маленького щастя.
За словами Наталі, жінка поважного віку сумує дні і ночі, демонстративно дає зрозуміти, що їй недобре і дійсно веде себе так з цими хвилюваннями, що дійсно скоро може бути в стаціонарі. Загалом говорить усе це для того, щоб донька з сім’єю нікуди не їхала, а назавжди залишилася біля неї, хоч як би вони не жили бідно.
– Ти, каже, мене залишаєш тут одну, напризволяще, внучку відвозиш від мене, нащо воно мені все це, – розповідає Наталя. – Ну як так можна, я не розумію. Радіти треба за дітей, що дочка їде до великого міста щастя шукати, що у неї всі шанси влаштувати своє життя нормально. А тітка Тамара лише заважає Оксані.
Оксана зараз вже сама не знає, що їй, врешті, робити. Мати поводиться так, що хоч відміняй все і залишайся з нею в селі.
Але вже не відмінеш нічого, дороги немає назад: чоловік написав заяву на звільнення, вже і людина на його місце знайшлася інша, вже без роботи він сидить.
Спочатку Оксана хотіла їхати в столицю разом з чоловіком. Але тепер, через таку реакцію своєї матері, домовилися, що чоловік поїде поки один, а вона поживе ще пару місяців тут разом з мамою. Він там все влаштує, вона тут, а головне – Тамара, мама її, якось заспокоїться трохи з часом.
– Навіщо ти йдеш на її поводу, навіщо ти робиш так, як хоче вона? – повчає Наталя свою подругу. – Вирішили ви усією сім’єю їхати – їдьте. Удвох найкраще. І нікого не слухай, чим швидше поїдете, тим швидше мати заспокоїться, змириться з вашим вибором, з часом до нього звикне. Довгі прощання – зайві хвиллювання. Будеш танцювати під її дудку – дочекаєшся того, що залишишся одна з дитиною і з мамою, без чоловіка свого. Ти цього хочеш? Мати твоя, по-моєму, тільки цього і досягти хоче своєю поведінкою.
Наталя вважає, що треба думати лише про себе і свою дитину, а не про матір? Розважати стареньку і тримати її за руку ніхто не зобов’язаний, у дочки своє життя? Вона ж не має сидіти з мамою до останнього дня.
Фото ілюстративне.
