У селі родину Жанни і Ігоря знали всі, люди вони були не бідні, та й жили на самому початку села, мали не одне, а цілих два подвірʼя. На першому подвір’ї — велика стара хата з черепичним дахом, а за нею — менша, але затишна, ніби усміхалася до сонця.
Найстаршою у них була бабуся Марія, 87-річна господиня, була мудрою, спокійною жінкою з ясними очима, в яких зберігалася пам’ять усього роду. Вона мала дочку Жанну, яка, хоч і жила поруч, давно вважала себе головною в господарстві. А ще був син Марії — покійний Іван, який свого часу залишив по собі стару хату на подвір’ї. Марія зберігала її, як святиню, бо то була пам’ять.
Жанна мала чоловіка Ігоря — роботящого, але слабкого на характер. Їхній син Володимир був, здавалося, доброю дитиною, але виріс надто впевненим, що все йому належить. Коли він одружився з Ларисою, бабуся Марія раділа — гарна, спокійна дівчина, не сварлива, не лінива. А Жанна — навпаки. Їй Лариса від початку не сподобалась.
— Та що ти, мамо, не бачиш? — казала вона бабусі. — Вона поводиться як пані! Наш Володька біля неї з глузду з’їде.
— Та хай вже живуть, — усміхалась Марія. — Хіба не бачиш, як він її любить?
І справді, перші роки в молодих усе було добре. Жили вони у другій хаті — тій, що на подвір’ї стояла трохи далі від дороги. Лариса доглядала за всім, діти бігали босоніж по траві, а бабуся, поки мала ще сили, часом носила їм вареники чи узвар.
Але одного дня все змінилося. Володимир став якимось відстороненим. Часто зникав, не ночував удома. Лариса плакала, питала, що сталося, а він уникав розмови. Потім сказав прямо:
— Я більше не можу, я полюбив іншу.
Це був удар, який розтрощив Ларису зсередини. Але ще більше вразило її інше — коли Жанна, замість підтримати невістку, стала на бік сина.
— Не лізь до нього! — кричала вона. — Він чоловік, має право на своє життя. Збирай свої манатки й іди звідси!
— Жанно… — тихо мовила бабуся Марія, яка випадково стала свідком тієї сцени. — Це ж мати його дітей.
— Мамо, не втручайся, — різко відповіла дочка. — Хату я їм дала, хай дякують. А тепер — геть!
Так Лариса з двома хлопчиками опинилася на вокзалі, з двома валізами і розбитим серцем. Вона зняла квартиру в райцентрі, почала працювати в магазині. Було важко — діти маленькі, грошей не вистачало. Але вона трималася.
А тим часом у селі всі шепотілися.
— Он, бач, Володька другу собі знайшов… А та Лариса бідна, тягне дітей сама.
— А Жанна? Як же вона могла?
Тільки бабуся Марія мовчала. Їй боліло. Вона бачила, як дочка осліпла материнською гординею, як онук став егоїстом. Але вона не втручалася, бо знала — правда завжди знайде свою дорогу.
Минув рік. Потім другий. Володимир жив із новою жінкою, але щастя якось не склалося. Та й Жанна, хоч і намагалася тримати господарство, старіла на очах. А бабуся Марія все частіше сиділа біля вікна й думала про те, що час невблаганний.
Одного осіннього дня вона покликала до себе нотаріуса. Жанна, нічого не підозрюючи, варила борщ і думала, що мама, мабуть, хоче переписати все на неї. Але через тиждень, коли Марії не стало, правда спливла на поверхню.
Після похорону, коли розкрили заповіт, у хаті запанувала тиша. Нотаріус спокійно читав:
— «Будинок №2 на подвір’ї, із землею під ним, заповідаю своїй невістці Ларисі та моїм правнукам Іллі й Романові».
Жанна аж побіліла.
— Що?! — вигукнула вона. — Це помилка! Та вона ж її не любила! Мамо!.. Як же так?..
Ігор мовчав. Володимир відвів очі.
— Тут усе законно, — сухо відповів нотаріус. — Заповіт підписаний і засвідчений при свідках.
Жанна сиділа в ступорі. Її мама, її власна мама, віддала хату чужій, як вона вважала, людині. Вона не спала кілька ночей, думала, плакала, навіть пробувала «розбиратися» через суд. Але адвокат лише знизав плечима:
— Пані Жанно, не витрачайте грошей. Це безперспективно.
Село гуділо, як вулик. Хтось казав, що бабуся зробила це справедливо. Хтось — що це помста. Але ті, хто знали Марію ближче, розуміли: вона просто не хотіла, щоб діти Лариси залишились без дому.
Минув ще рік. Одного дня в село приїхала Лариса. Вона не мала в серці зла. Підійшла до хвіртки, постояла, глибоко вдихнула. Сусідка, баба Параска, покликала її на чай.
— Ларисо, — сказала та. — Вона тебе дуже любила. Казала, що ти одна з усіх була щира.
Лариса мовчала. Очі блищали від сліз.
— Я їй вдячна. Але мені не дім потрібен, мені би родину повернути…
Коли вона зайшла на подвір’я, з хати вийшла Жанна. Обличчя напружене, очі холодні.
— Прийшла за хатою? — сказала крізь зуби.
— Ні, — відповіла спокійно Лариса. — Прийшла подякувати. І… вибачити.
Жанна мовчала. Ці слова, прості, але такі важкі, розбили лід у її серці. Вона опустила голову.
— Я… не знаю, що на мене найшло тоді, — прошепотіла. — Я думала, що захищаю сина, а вийшло… як завжди.
— Може, і не пізно, — відповіла Лариса. — Діти підросли, я не тримаю зла. Але бабуся… вона зробила правильно.
Жанна відчула, як з очей котяться сльози. Вперше за багато років.
— Хочеш, — сказала вона тихо, — приходь у неділю на обід. Як колись.
Того дня вперше після всіх сварок і образ на столі знову стояла глибока миска з борщем, тарілка з варениками, і поруч — два онуки, що сміялися, як колись Володимир у дитинстві. Жанна дивилася на них і думала: «Мамо, ти мала рацію. Я тільки тепер зрозуміла».
Хату вони не ділили більше. Вона залишилась для онуків, як і хотіла бабуся. Бо хата — то не цегла й дерево. То місце, де має жити любов.
І, можливо, десь там, за хмарами, стара Марія усміхалася. Бо знала: її мудрість зберегла родину.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
