З Оленою ми давно не бачилися, знала лише, що нещодавно вони з чоловіком купили будинок, бо доти жили з її батьками. При зустрічі я відразу почала розпитувати Олену, як їм живеться на новому місці, чи вже всі меблі купили. Олена почала мені розповідати, і якось так, що з її слів я зрозуміла, що вона новій хаті чомусь не дуже рада.
Причину я зрозуміла згодом – виявляється, їхній будинок знаходиться поряд з обійстям Валентини Іванівни. І тепер свекруха у них хіба що не ночує. Радості від таких візитів у Олени немає. Валентина Іванівна — це мати її чоловіка Сашка. Колишня вчителька, енергійна, рішуча, інтелігентна. Чи ж погано, що хоче їм допомогти? Та й ніколи раніше Олена на свекруху не скаржилася. За матеріалами.
– Як вибралися від моїх батьків, її наче підмінили. Не подобається їй, що Сашко після роботи, у вихідні по господарству допомагає, що зарплату мені віддає, дітей до школи веде… А якось побачила, що він сам у пральну машину свої речі закладає, то зчинила такий ґвалт! Мовляв, мій син на хату заробив, а живе досі, як у приймах. До сліз мене довела.
Сашко спершу намагався всі материні зауваження на жарт перевести, а потім йому набридло бути між двох вогнів, то знайшов вихід: почав затримуватись на роботі, щоб прийти додому, коли матері вже нема. А мені й нова хата не на радість, помічаю, що нічого мені в ній не миле.
Намагалася поговорити зі свекрухою, спокійно пояснити, що в нашій родині цілковита гармонія, Сашка ніхто не силує до того, до чого не лежить душа. І він, і я намагаємося робити все можливе, щоб швидше в новій хаті лад навести, новосілля справити… Недослухала мене — наче відрізала: «От як виросте Петро, жениться, подивлюся, що ти скажеш, коли дружина його за наймита триматиме».
Я думаю, що Олена із Сашком з часом звикнуть, «підлаштуються» до сусідства із занадто дбайливою матусею. Я добре знаю це подружжя, вони вміють пробачати і розуміти інших. Хоча, звичайно, шкода, що на це витрачаються певні душевні сили, терпіння. Та іншого виходу, мабуть, нема. Адже літню людину вже не змінити, а будь-які зауваження вона сприйматиме як образу, мовляв, мати вам не потрібна, скоро й у хату не пускатимете. Втім, найбільше мене дивує, що Валентині Іванівні, в принципі хорошій та розумній жінці, виявляється, бракує життєвої мудрості. Чому не може позбутись ревнивого почуття до невістки, усвідомити, що і вона, і Олена бажають одного — щастя для сім’ї? Тільки розуміють його по-різному.
Олена прагне, щоб між нею і чоловіком були злагода, розуміння, взаємоповага. А Валентина Іванівна вважає, що родинне життя буде правильне, коли все в ньому обертатиметься навколо Сашка. От і пильнує, щоб, не дай Боже, її синочка не скривдили. Він же на хату заробив! Як ця сива жінка не розуміє, що іноді внесок у сімейний добробут ніякими грошима не виміряєш. Ніхто не знає, як склалася б доля Сашка, коли б не зустрів свою Олену, яка завжди була справжньою берегинею сімейного вогнища. І от тепер не відчуває Валентина Іванівна, що руйнує затишок, напускає холоду в теплу хату, втручається у стосунки між двома близькими людьми.
Українські звичаї передбачають, що невістка відразу після весілля має називати свекруху мамою. Але від матері чоловіка залежить, говоритиме вона це щиро чи з обов’язку. Буває, молода дружина називає свекруху на ім’я, по батькові. І тут є нюанси: звертається так з особливої поваги чи встановлює певну межу: ви мені не рідна мати, тому втручатись у свою родину не дозволю.
Але бувають і такі випадки, коли відносини свекрухи і невістки настільки гармонійні, що невістка стає донькою, а свекруха – матір’ю. Тут все залежить від самих людей, їх принципів, вміння йти на компроміс. То ж яке життя буде у невістки з свекрухою, вирішувати лише їм.
Устина ГРЕЧАНЮК.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
