Ми з чоловіком все життя прожили в селі. На старті у нас нічого не було, тому ми розуміли, що маємо всього самі добиватися.
Я спочатку жила у свекрухи, і тому дуже хотіла мати власну хату. Чоловік теж був не проти, тому став їздити на заробітки.
Будувалися ми доволі довго, і коли перейшли у власний будинок, то наш син вже був підлітком.
І тоді я настояла на тому, що треба будувати ще одну хату, поряд з нашою – для сина.
Мій чоловік мене і в цьому підтримав, і поки син виріс і вирішив одружуватися, у нас вже був готовий будинок для нього.
Дім вийшов ще кращий, ніж у нас, на півтора поверхи, з усіма зручностями і навіть просторим балконом для відпочинку.
І яким же було наше здивування, коли невістка відмовилася жити в цьому будинку, сказала, що в селі вона себе не уявляє, тому забрала мого сина в місто, їй від бабусі у спадок дісталася квартира.
Я була дуже засмучена, але нічого вдіяти не могла. Будинок сина просто стояв всі ці роки зачиненим.
Син все обіцяв, що вони квартиру свою дітям залишать, а самі в село переїдуть.
Та його планам не судилося збутися, 4 роки тому його раптово не стало, залишилося двоє діток.
Невістка відразу почала говорити, щоб я будинок сина на когось з онуків переписала.
Та я не поспішала це робити, і відповіла їй, що віддам будинок тому з онуків, хто погодиться в ньому жити.
На тому це питання ми і на якийсь час закрили. Але зараз невістка знову підняла тему спадщини, але цього разу вона вже підключила онуків.
Справа в тому, що весною цього року їм вдалося виїхати в Канаду. Невістка пояснила, що зробила це заради дітей, мовляв, там кращі перспективи для них.
А онуки мені телефонують, просять, щоб я будинок продала, бо повертатися додому і жити в ньому вони не збираються, а в Канаді їм зараз дуже потрібні гроші.
Я зовсім розгубилася, просто не знаю, що мені робити.
Продавати дім і гроші онукам віддати? Чи, може, ще не варто поспішати?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.