Тато й мама мої все життя жили в невеличкому селі. Всі ці роки ненька моя важко працювала, батько теж все життя крім свого колгоспу нічого не бачив, скільки себе пам’ятаю, майже завжди батьки були на роботі.

Я у своїх мами й тата одна донька, хоча но той час в селі, це була рідкість, бо в сім’ях було багато діток, та через важку працю більше діток у моєї мами не було, більше вона не могла стати матір’ю, тому я в них так і залишилася єдиною дитиною.

Все, що я пам’ятаю зі свого дитинства, що батьки дійсно постійно багато працювали, відкладали гроші на моє майбутнє, вони обоє такі господарські люди були.

Згодом, я таки поїхала навчатися в місто, там вийшла заміж, в мене тут тепер своя сім’я.

Житло у мого чоловіка було до одруження, а потім ще й батьки мені дали гроші, які відкладали для мене багато років, і ми продали квартиру чоловіка, доклали цю суму і купили трикімнатну квартиру.

З чоловіком мені дуже пощастило, щиро кажучи, він дуже хороша та порядна людина. Ми дуже часто приїжджали до моїх батьків зі своїми двома дітьми: сином і донькою, які дуже любили своїх дідуся та бабусю.

Роки минали швидко, наші діти росли, а батьки старіли, але все ще тримали велике господарство.

Згодом тата нашого не стало і щовихідних ми відкладали усі свої справи і їхали до мами в село, адже вона сумувала одна.

Я усе своїй неньці допомагала в хаті, а чоловік мій працював з мамою по господарству. Діти підросли і теж залюбки допомагали вже старенькій бабусі.

Я весь час вмовляла свою маму продати господарство, адже їй було важко, я пояснювала, що ми вже забезпечені люди, у нас все є для нормального життя, допомага нам не портібна, а мама живе одна, їй багато не потрібно.

Весь цей час я звала її до себе, адже діти наші навчалися, і одна кімната була вільною завжди, в ній спокійно могла жити мама. Нам не потрібно було б часто їздити в село і їй було б з нами не так самотньо, загалом, усім добре було б.

Та мама не хотіла, до останнього вона на своєму стояла, вона звикла до села, до роботи і навіть чути не хотіла про те, в чому я її переконувала.

А нещодавно мама, несподівано, занедужала, лежала в стаціонарі майже два тижні. Ми з чоловіком приїхали до неї, я щодня їздила до неї, а чоловік тим часом продав все господарство, ми вирішили, що заберемо її до себе, адже у нас робота там і сидіти з мамою в селі ми не можемо, адже нам все потрібно залишити і повністю перелаштувати своє життя.

Ми цього не стали робити, адже наші діти теж потребують нашої допомоги, вони хоч і виросли, але ще зовсім не самостійні.

Коли ми маму виписали додому, по дорозі, коли ми їхали в авто, я все мамі пояснила, спокійно розказала, що свиней, качок і курей, чоловік продав, городину зберуть сусіди, а ми заберемо маму в місто.

Чоловік моїй мамі пообіцяв, що хату її ми продавати не будемо, поки мама буде з нами, щоб могли приїжджати в село разом і вона могла побути в своїй хатині, адже ми розуміли на скільки вона дорога їй.

Мама ніби зрозуміла мене, адже сама вона вже не могла працювати. Я вибачилася, що зробила все це, не попередивши її, адже знала, що вона не погодиться.

Ми приїхали в місто, їй у нас ніби добре, адже в нас гарні умови, я смачно готую, але радості в маминих очах я не бачу, лише смуток.

Мама у нас на очах швидко старіє. Неохоче розмовляє, а якщо й говорить, то лише про своє село, хату, сусідів, лише й мови про те. Таке враження, хоч вона сидить зі мною на кухні поряд, а літає десь в себе вдома, біля хати.

Я не знаю, що мені робити. Я не можу кинути все і сидіти в селі, адже в мене сім’я, а мама без своєї маленької батьківщини теж не може, але й сама вона там не впорається, я бачу по ній, хвилюватимуся за неї тут. Як правильно вчинити не знаю я.

Можливо, мені хтось щось підкаже, адже дуже шкода маму? Яке рішення тут буде найкраще?

Фото ілюстративне.