fbpx
Життєві історії
Нещодавно мама занедужала в селі. Ми з чоловіком поїхали до неї. Я сиділа в стаціонарі весь час біля неї, а чоловік, потайки, спродав усе мамине господарство: кури, гуси, індики, навіть картоплю продав. Настав день забирати маму додому, а я не знала, як в усьому зізнатися їй

Тато й мама мої все життя жили в невеличкому селі. Всі ці роки ненька моя важко працювала, батько теж все життя крім свого колгоспу нічого не бачив, скільки себе пам’ятаю, майже завжди батьки були на роботі.

Я у своїх мами й тата одна донька, хоча но той час в селі, це була рідкість, бо в сім’ях було багато діток, та через важку працю більше діток у моєї мами не було, більше вона не могла стати матір’ю, тому я в них так і залишилася єдиною дитиною.

Все, що я пам’ятаю зі свого дитинства, що батьки дійсно постійно багато працювали, відкладали гроші на моє майбутнє, вони обоє такі господарські люди були.

Згодом, я таки поїхала навчатися в місто, там вийшла заміж, в мене тут тепер своя сім’я.

Житло у мого чоловіка було до одруження, а потім ще й батьки мені дали гроші, які відкладали для мене багато років, і ми продали квартиру чоловіка, доклали цю суму і купили трикімнатну квартиру.

З чоловіком мені дуже пощастило, щиро кажучи, він дуже хороша та порядна людина. Ми дуже часто приїжджали до моїх батьків зі своїми двома дітьми: сином і донькою, які дуже любили своїх дідуся та бабусю.

Роки минали швидко, наші діти росли, а батьки старіли, але все ще тримали велике господарство.

Згодом тата нашого не стало і щовихідних ми відкладали усі свої справи і їхали до мами в село, адже вона сумувала одна.

Я усе своїй неньці допомагала в хаті, а чоловік мій працював з мамою по господарству. Діти підросли і теж залюбки допомагали вже старенькій бабусі.

Я весь час вмовляла свою маму продати господарство, адже їй було важко, я пояснювала, що ми вже забезпечені люди, у нас все є для нормального життя, допомага нам не портібна, а мама живе одна, їй багато не потрібно.

Весь цей час я звала її до себе, адже діти наші навчалися, і одна кімната була вільною завжди, в ній спокійно могла жити мама. Нам не потрібно було б часто їздити в село і їй було б з нами не так самотньо, загалом, усім добре було б.

Та мама не хотіла, до останнього вона на своєму стояла, вона звикла до села, до роботи і навіть чути не хотіла про те, в чому я її переконувала.

А нещодавно мама, несподівано, занедужала, лежала в стаціонарі майже два тижні. Ми з чоловіком приїхали до неї, я щодня їздила до неї, а чоловік тим часом продав все господарство, ми вирішили, що заберемо її до себе, адже у нас робота там і сидіти з мамою в селі ми не можемо, адже нам все потрібно залишити і повністю перелаштувати своє життя.

Ми цього не стали робити, адже наші діти теж потребують нашої допомоги, вони хоч і виросли, але ще зовсім не самостійні.

Коли ми маму виписали додому, по дорозі, коли ми їхали в авто, я все мамі пояснила, спокійно розказала, що свиней, качок і курей, чоловік продав, городину зберуть сусіди, а ми заберемо маму в місто.

Чоловік моїй мамі пообіцяв, що хату її ми продавати не будемо, поки мама буде з нами, щоб могли приїжджати в село разом і вона могла побути в своїй хатині, адже ми розуміли на скільки вона дорога їй.

Мама ніби зрозуміла мене, адже сама вона вже не могла працювати. Я вибачилася, що зробила все це, не попередивши її, адже знала, що вона не погодиться.

Ми приїхали в місто, їй у нас ніби добре, адже в нас гарні умови, я смачно готую, але радості в маминих очах я не бачу, лише смуток.

Мама у нас на очах швидко старіє. Неохоче розмовляє, а якщо й говорить, то лише про своє село, хату, сусідів, лише й мови про те. Таке враження, хоч вона сидить зі мною на кухні поряд, а літає десь в себе вдома, біля хати.

Я не знаю, що мені робити. Я не можу кинути все і сидіти в селі, адже в мене сім’я, а мама без своєї маленької батьківщини теж не може, але й сама вона там не впорається, я бачу по ній, хвилюватимуся за неї тут. Як правильно вчинити не знаю я.

Можливо, мені хтось щось підкаже, адже дуже шкода маму? Яке рішення тут буде найкраще?

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page