Відколи ми з Оксаною одружилися, я завжди працював для своєї сім’ї, хотів усім забезпечити свою дружину та сина. Своєму синові, хоча він ще в школі навчається, купив квартиру, зараз здаємо її в оренду, таким чином відкладаємо гроші для нього на навчання в хорошому університеті. І нам з дружиною житло колись за свої кошти я придбав.
Я ніколи нічого не шкодував своїм рідним. Не хочу вихвалятися, але заради справедливості скажу, що я людина працьовита, ніколи без діла не сиджу вдома, щодня якусь копійку намагаюся заробити, при нагоді для своєї сім’ї.
І своїм тещі та тестеві неодноразово допомагав, я ніколи нічому не відмовляв, коли вони зверталися до мене. Вони жили в приватному великому будинку, мали чималий город та господарство. Звісно ж, що це не квартира, а село і працювати там потрібно багато. А вік теж бере своє, з роками там працювати все важче. От минав час і я просто втомився жити заради когось. Усі вихідні після важких робочих буднів батьки дружини просили мене то щось копати, то косити траву, то щось ремонтувати.
І на цьому завдання не закінчувались, постійно було щось нове.
От восени, коли прийшов час копати картоплю, стали нам знову дзвонити теща з тестем. Я одразу ж сказав, що нікуди не поїду, адже мав якраз свій підробіток і не міг залишити роботу.
Минуло трохи часу, а нещодавно дружина сказала, що візьме машину, щоб поїхати до батьків, пояснила, що попросила в батьків мішечок картоплі на зиму, адже з грошима у нас було непросто на той час, та й домашня картопля корисніша.
А тут за декілька годин дружина приїжджає сумною і каже, що батьки відмовили їй. Сказали, ніби зять не хотів допомагати, то й нічого не отримає. Хай їсть те, на що заробив. Я взагалі не розумію. Наче старші люди, а поводяться просто, як діти. Я всі ці роки їм допомагав, а вони пошкодувала картоплину своїй дитині, бо сама в той день, як вони вирішили копати картоплю, я не приїхав. Я сказав дружині, що більше ніколи їм не допомагатиму, а вона шкодує їх, не знає на чий бік стати.
Фото ілюстративне.
