Знаю одну жінку, вона найкраща мама у світі, але життя у неї склалося
– Я бачу ви, напевно, подумали, що я бабуся Світланки, так? – з трішки сумною посмішкою останнім часом частенько пояснює людям Наталя. – Ні, я – мама її. Ой, та що ви, не потрібно вже так, тільки не вибачайтеся, будь ласка. я звикла до такого вже! Я ж все розумію і не ображаюся, правда! Мені – 56 років, а Світланці моїй – тільки 10 рочків, вона ще маленька. Світлані моїй завжди так і кажуть – он твоя бабуся йде! Вона спокійно поправляє – це мама моя, матуся рідна! Люди, звичайно, дивуються, але що поробиш. У мене й онуки вже є, трохи молодшого віку моєї дочки. Ось так буває в житті, ми з чоловіком – літні батьки. Народили собі помічницю на старості років. Таке воно життя. Подарував нам Господь на старість ще маленьку донечку, так вийшло.
Світланка – дівчинка розумна, відповідальна і не по роках серйозна: вона дуже добре навчається в школі, багато читає, і, на відміну від більшості своїх однокласниць, до життя пристосована добре: може посмажити картоплю або м’ясо, зварити мамі з татом макарони, сама зробити смачну яєчню, заварити чай, а батькам каву. Мама навчила її в’язати і трохи шити, і Світланка сама робить для великої ляльки приголомшливі речі – спідниці, сукні, шапочки, кофтинки, дуже любить робити зачіски лялькам.
Одне лише недобре – аж надто близько до серця Світлана приймає всі події, пов’язані з її батьками. Хвилюється, наприклад, якщо тато затримується на роботі, якщо у мами трішки болить голова.
– Мамо, ти чому така сумна? Ти не занедужала, випадково? Ти тиск міряла? Скільки сьогодні у тебе? А призначення свої пила? – стурбовано випитує Наталю її 10-річна донечка, маленька Світланка, заглядаючи матері в очі.
– Я ж дізналася вже немолодою, що чекаю дитину, спочатку і подумати не могла, що в такому віці це взагалі можливо! – згадує зараз Наталя. – У мене вже два дорослих сина було на той момент, обом за двадцять років. Старший мій син одружитися зібрався, молодший в інституті вчився. А тут така новина для всіх. Коли зрозуміла, соромно було якось мені зовсім, звичайно, у нас же, знаєте, люблять за спиною пліткувати, щось недобре говорити, а тут така ще й новина, такий привід. Я навіть не знала з чоловіком, як про це сказати дітям та родині. А мій фахівець стала тоді мене умовляти. Мовляв, це вам Бог дитинку послав у такому віці. У нас, каже, молоді дівчатка в 20 не можуть стати мамою, а у вас саме вийшло. Це не просто так. Ось у вас сини старші, мовляв, а раптом дівчинка буде? Помічниця і розраду в старості! Можливо, буде вас з чоловіком додивлятися. Так що навіть не думайте нічого собі там.
– Уговорила вона тебе, так? І ви вирішили народжувати?
– Ага! І народилася наша мила та чарівна дівчинка, моя дорога Світланка! Ми з чоловіком про доньку завжди мріяли! Сини – відрізана скиба. В їх сім’ях невістки заправляють і матері невісток. Мені і онуків не дають особливо, ну правильно, хто я така? – свекруха, чужа їм людина зовсім. Ось дочка – інша справа. Коли є дочка біля мене така малесенька і ніжна, і старіти не страшно, я вважаю. Є, кому додивитися. Ну а що такого? Це життя, все ми так чи інакше до цього прийдемо. Виховуємо з батьком з неї помічницю нашу, нашу розраду і радість! Вона знає, що мама і тато у неї – люди немолоді, так, і нездорові. У мене тиск, у батька теж вистачає своїх проблем, хоча прикро нам, звісно, розуміти це. І це засмучує мене найбільше. Світланка наша добре знає, що про нас потрібно піклуватися. І дбає, так зворушливо. Я тепер собі навіть уявити не можу, що б я робила без своєї маленької дочки, свого янголятка, без своєї помічниці. Як би ми жили? Дай Бог здоров’я того фахівця в консультації! Правильно вона розсудила, про розраду в старості.
Наталя дуже любить свою донечку, всю душу їй віддає, а коли веде її за ручку, щасливішої жінки в світі немає, дарма, що люди косо дивляться. Жінка вже на це звикла не зважати, що їм щасливим, до їхнього осуду.
Фото ілюстративне.