Щиро кажучи ми з чоловіком ніколи не могли подумати навіть, що наші діти будуть нас звинувачувати в нестачі уваги до себе.
Звичайно, коли наші діти були молоді, то там не завжди вдавалося проводити з ними час, тому що ми часто працювали, проте при першій можливості ми завжди були з ними.
Однак зараз, коли вони виросли, вони не хочуть з нами спілкуватися. А у виправдання такого рішення вони ставлять той факт, що ми тепер їм не потрібні, так само як і вони не були потрібні нам в дитинстві.
Це так прикро чути від своїх власних дітей. Багато матерів, з якими я спілкувалася, підтримують мої почуття і намагаються сказати, щоб я спробувала заспокоїться трохи і ставилася спокійно до подібних претензій.
Але хіба можна так спокійно ставитися до такого і не звертати уваги на це, коли власні діти не хочуть зі мною розмовляти навіть, я вже мовчу про зустрічі, або спільні свята?
Діти моїх подруг ніколи ні в чому подібному не звинувачували ні їх саму, ні їх чоловіка, тому що прекрасно розуміють своїх батьків і знають, що іншого вибору у них не було, вони заробляли гроші, щоб усім добре жилося. Вони усвідомлювали, що якби батьки не залишали їх в дитинстві, то ті просто б не мали б що їсти, бо не було б грошей. І вони вдячні їм за це, тим більше що в підсумку все вийшло настільки добре, що в грошах ніхто в родині не потребує зараз. І, завдяки нам, наші діти добре забезпечені в своєму житті, мають добру освіту.
Насправді хвилюватися від цього менше я не стала. Навпаки, я часто обговорюю це зі своїм чоловіком і сумую про минуле, коли все було добре. Він теж жалкує про події, але не впадає у відчай і каже мені про необхідність рухатися далі. У глибині душі я знаю, що він має рацію. Однак хіба можна просто так взяти і почати все спочатку? Адже це власні діти, яких я ростила протягом двадцяти років. І тепер цей час просто пропав, ніби його й не було. У мене немає хорошого результату свого материнства, на жаль.
І хоча я отримую підтримку від своїх подруг, матері з батьком і просто знайомих, які знаю про мене, цього замало. Єдине, чого мені дійсно хочеться, – це визнання своїх дітей. Часом я тільки і думаю про те, щоб знову побачити їх і заговорити з ними.
Ми просто не розуміємо яке виправдання ще своїм дітям надати, щоб вони нас пробачили. Так, ми не приділяли їм увагу і повністю визнаємо свою провину, проте це не означає, що нас потрібно ігнорувати.
Невже вони б поступили для своїх дітей інакше? Сумніваюся, кожен би на нашому місці вчинив так само. Я не виключаю, що деякі б люди знайшли способи проводити час з дітьми і працювати, але це швидше виняток, ніж буденність. Загалом, не знаю як буду жити далі, але я не перестану намагатися налагодити стосунки зі своїми дітьми. Все-таки це єдине, що залишилося у мене в житті. Я ж мати, і досить не погана мати. Як пояснити це своїм дітям?
Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!
Фото ілюстративне, з вільних джерел.