fbpx

Наші дорослі діти зараз не хочуть спілкуватися ні зі мною, ні з батьком. Син і донька відвертаються від нас, хоча ми дали їм гарну освіту, забезпечили їх усім. Діти стверджують, що ми зробили велику помилку, коли вони були малими, тепер ми їм не потрібні

Щиро кажучи ми з чоловіком ніколи не могли подумати навіть, що наші діти будуть нас звинувачувати в нестачі уваги до себе.

Звичайно, коли наші діти були молоді, то там не завжди вдавалося проводити з ними час, тому що ми часто працювали, проте при першій можливості ми завжди були з ними.

Однак зараз, коли вони виросли, вони не хочуть з нами спілкуватися. А у виправдання такого рішення вони ставлять той факт, що ми тепер їм не потрібні, так само як і вони не були потрібні нам в дитинстві.

Це так прикро чути від своїх власних дітей. Багато матерів, з якими я спілкувалася, підтримують мої почуття і намагаються сказати, щоб я спробувала заспокоїться трохи і ставилася спокійно до подібних претензій.

Але хіба можна так спокійно ставитися до такого і не звертати уваги на це, коли власні діти не хочуть зі мною розмовляти навіть, я вже мовчу про зустрічі, або спільні свята?

Діти моїх подруг ніколи ні в чому подібному не звинувачували ні їх саму, ні їх чоловіка, тому що прекрасно розуміють своїх батьків і знають, що іншого вибору у них не було, вони заробляли гроші, щоб усім добре жилося. Вони усвідомлювали, що якби батьки не залишали їх в дитинстві, то ті просто б не мали б що їсти, бо не було б грошей. І вони вдячні їм за це, тим більше що в підсумку все вийшло настільки добре, що в грошах ніхто в родині не потребує зараз. І, завдяки нам, наші діти добре забезпечені в своєму житті, мають добру освіту.

Насправді хвилюватися від цього менше я не стала. Навпаки, я часто обговорюю це зі своїм чоловіком і сумую про минуле, коли все було добре. Він теж жалкує про події, але не впадає у відчай і каже мені про необхідність рухатися далі. У глибині душі я знаю, що він має рацію. Однак хіба можна просто так взяти і почати все спочатку? Адже це власні діти, яких я ростила протягом двадцяти років. І тепер цей час просто пропав, ніби його й не було. У мене немає хорошого результату свого материнства, на жаль.

І хоча я отримую підтримку від своїх подруг, матері з батьком і просто знайомих, які знаю про мене, цього замало. Єдине, чого мені дійсно хочеться, – це визнання своїх дітей. Часом я тільки і думаю про те, щоб знову побачити їх і заговорити з ними.

Ми просто не розуміємо яке виправдання ще своїм дітям надати, щоб вони нас пробачили. Так, ми не приділяли їм увагу і повністю визнаємо свою провину, проте це не означає, що нас потрібно ігнорувати.

Невже вони б поступили для своїх дітей інакше? Сумніваюся, кожен би на нашому місці вчинив так само. Я не виключаю, що деякі б люди знайшли способи проводити час з дітьми і працювати, але це швидше виняток, ніж буденність. Загалом, не знаю як буду жити далі, але я не перестану намагатися налагодити стосунки зі своїми дітьми. Все-таки це єдине, що залишилося у мене в житті. Я ж мати, і досить не погана мати. Як пояснити це своїм дітям?

Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

You cannot copy content of this page