Коли я побачила Катерину, не відразу впізнала її. Катерина виглядала старшою за свої роки: якась печаль, невпевненість в її руках, поведінці насторожили мене, а ще – її неохайність. Що ж сталося, адже вона завжди була впевненою, красивою, доглянутою?
Колись ми разом вчилися до восьмого класу, потім я закінчувала середню школу, а Катя поїхала в Київ, навчалася в педагогічному училищі. Жила вона недалеко від мого дому з матір’ю і двома тіточками. Жодна із трьох сестер чомусь не вийшла заміж. Чому так трапилося, невідомо, бо були вони симпатичні, роботящі. Катя стала сенсом їхнього життя. Тітки працювали в лісництві, мати – в колгоспі, тримали господарство – все для улюбленої Катрусі. Вона одягалася найкраще за всіх у школі. Джерело
Після училища Катя закінчила Київський педінститут. Тітоньки скинулися і купили їй двокімнатну кооперативну квартиру. І заміж вона вийшла раніше за всіх однокласниць – за Михайла, хлопця з нашого ж села, який закінчував політехнічний інститут. Одружилися вони, все в них було добре: вирішені квартирні й побутові питання, і продуктами їх забезпечували рідні з села.
А потім у щасливого подружжя народилася донечка Світланка. Тітки і мати приїжджали до міста по черзі й доглядали онуку. А Катерина і Михайло спокійно працювали. На літо тітки і бабуся забирали дитину в село. Серед красивої природи, на свіжовидоєному молочці, чистих овочах і фруктах дівчинка росла міцною, здоровою і гарною. Тітки зістарілися, вийшли на пенсію, але сенсом їхнього існування залишалися Катя і Світланка.
Та чомусь стосунки між Катею і Михайлом з часом погіршилися. Катерина дуже багато уваги приділяла собі, роботі, адже домашні питання вирішували мати і тітки. А ще вона почала докоряти чоловікові, що він нічого не домігся у житті, живе на всьому готовому і у своєму конструкторському бюро одержує мізерну зарплатню. А от вона, пропрацювавши завучем, стала директором однієї із столичних середніх шкіл. Тітки і мама страшенно цим пишалися і хизувалися в селі.
Усі навколо, та й ми, її однокласниці, заздрили Катерині. Адже усім нам довелося самим усього досягати, будувати своє благополуччя, бо батьки не могли нам допомогти. Можливо, якраз це й зміцнювало наші сім’ї, в той час як сім’я Катерини руйнувалася. Вони з чоловіком постійно сварилися, то розходилися, то сходилися. А потім Михайло залишився без роботи, як і тисячі інших, дякуючи перебудові в державі, почав хворіти. Він старався допомогти своїй старенькій матері, все порався біля дому. Катя ж на дух не переносила свекруху, ніколи в неї не бувала. Коли приїздили в село, то Михайло трудився і в матері, і в тещі. А дружина відпочивала. Михайло страждав, що до його матері не пускають його ж донечку, і він нічого не міг з цим вдіяти. Потім у матері не стало.
Син пережив її ненадовго. Теща та її сестри тримали кілька корів, і Михайло їх випасав. Одного разу під час грози одна корівка загубилася. Михайло перехвилювався, набігався. Ледве живий, пригнав інших. Пожалівся на втому, сказав, що втікачка сама прийде, але Катя випровадила його на пошуки. Чоловіка знайшли біля лісу. А корова до того часу вже спокійно стояла в хліву.
Сусіди жаліли за добрим інтелігентним безвідмовним Михайлом. Він допомагав багатьом стареньким жінкам: то полагодить телевізор, то праску чи щось іще. Ніколи копійки ні з кого не взяв за роботу. Не пив. Засуджували Катю, яка не варта була й мізинця свого чоловіка зі своїм егоїзмом, презирством до простих людей, а ще тим, що старі жінки працювали на неї, а вона в селі тільки відпочивала.
***
Донька Катерини і Михайла стала красунею. Але вдалася до матері – головним для неї був достаток, і любила вона тільки себе. Виросла егоїсткою і ніяких моральних принципів не мала. Навчалася в кількох інститутах. Одні сама кидала, з інших її виганяли за неуспішність. Головною метою її існування було знайти багатого чоловіка.
Так ось, ми з Катею розмовляли, згадували минуле. Потім Катя почала скаржитися на життя: недавно поховала тіток, мати хворіє, і взагалі, все найкраще в її житті вже було. А так хочеться наздогнати, повернути щасливі роки. І стає моторошно, що все вже в минулому, а в майбутньому не видно нічого гарного. Жити не хочеться…
– Треба радіти життю за будь-яких обставин. Ти ж потрібна матері, доньці… Після цих моїх слів Катерина заплакала. А потім, трохи заспокоївшись, розповіла мені свою історію. Я була вражена почутим.
… Якось, два роки тому Катерина знайшла собі чоловіка. Доля звела її з відставним військовим, теж вдівцем. Почали вони жити разом. Але він був на сім років молодший за Катерину.
Світлана на той час вийшла заміж за бізнесмена, жила в достатку. От тільки чоловік вважав, що вона має займатися хатніми справами. Дуже хотів мати дітей. Але Світлана з цим не поспішала. Стосунки з матір’ю були не дуже теплі. Якось подивилася на материного чоловіка зацікавлено, оцінююче.
– А ти нічого мужика собі знайшла. А які манери! Мати нічого не відповіла, тільки поглянула на доньку з осудом. Світлана почала загравати з вітчимом. Він не реагував на її кокетство. І Катерина заспокоїлася.
– Знаєш, я так раділа, що кохання мене знову знайшло, – розповідала Катя. – Я знову, як в юності, відчула, як це гарно, коли тебе кохає чоловік. Все у нас було: і вірші, і пісні, в мене сльози з очей від щастя. Але, мабуть, не можна бути абсолютно щасливим.
Все сталося випадково. На травневі свята поїхала Катерина в село до матері.Чоловік обіцяв, що теж приїде, але його не було. Коли повернулася в місто, їй здалося, що він якийсь інший. Той ніяково пояснив, що погано почувався. Катерина повірила і заспокоїлася.
Але через певний час знову була змушена їхати в село. Телефонувала чоловікові. Телефон не відповідав. Тоді вона, наче щось відчуваючи, швидко зібралася і поспішила на станцію. Встигла на останню електричку. Дісталася додому вже біля півночі. Відкрила двері своїми ключами і застигла, вражена. В квартирі було тихо, тільки на підлозі розкидані доньчині босоніжки і одяг. А потім побачила і доньку разом з своїм чоловіком.
– Мені було так боляче, так гірко і соромно. Я не могла ні плакати, ні кричати. Стояла і просто дивилася на них. А потім ніби залізна рука безжалісно стиснула моє серце, поніміли руки, стало тяжко дихати. Злякавшись такого стану, я опустилася в крісло. Чоловік розплющив очі і з подивом глянув на мене.
– Звідки ти взялася? – запитав, затинаючись. Що було далі, не пам’ятаю. Прийшла до тями у лікарні. Довго хворіла. Чоловік приходив, просив вибачення. Добре ще, що у нього вистачило розуму казати, що це Світлана в усьому винна. Мабуть, так і було. Та що казати…
Вона замовкла. Потім сумно продовжила: – Так я втратила і доньку, і коханого, і з роботи довелося піти, бо здоров’я не стало. Лікарі порадили більше бувати на свіжому повітрі. Зараз я живу з мамою. Я знаю, що змінилася, постаріла, але мені байдуже, – гірко сказала вона.
– А що ж чоловік, донька? – Донька живе зі своїм чоловіком. Зять нічого не знає. Вона зробила це від нудьги. Така вже вона є, ніколи не було в неї гальмів, завжди отримувала те, що хотіла. Адже ми нічого не шкодували для неї. Я теж винна, що разом з тітками і мамою виховала її такою. Мені завжди не вистачало часу, бо вчила чужих дітей, керувала великим колективом, крутилася.
– Ти так і не пробачила коханого? Адже любила його…
– Ні, розбиту чашку не склеїш.
Ми попрощалися, я ще довго думала про долю Катерини. Колись їй всі заздрили, а тепер, її хотілося від жалю обійняти. Хочеться вірити, що навіть після усього, що з нею сталося, вона знайде в собі сили жити далі.
Любов МАТВІЄНКО
Фото ілюстративне – domvsele.com.ua.
