Ольга з чоловіком звели чи не найкращу хату в селі. Жили вони з Василем дуже добре. Та якось василь занедужав, і його швидко не стало, залишилася Ольга з маленькою донечкою, Наталею, яка лише у другий клас пішла.
І хоча сама Ольга — жінка маломовна і буркотлива, але з Василем жила добре. Коли ж минули роки і жінка вийшла заміж удруге, то казала, що перший чоловік — то від Бога, а другий — то вже так, щоб віку було з ким доживати і людям про що говорити. Та й у селі на господарці працьовитого чоловіка треба… Її Микола був із сусідньої області. Теж овдовів досить рано. Але залишилося у нього двоє синочків. Старший, Вітько, у восьмий клас вже пішов, а молодший, Славчик, лише перший клас закінчував. Як же їм без матері на білому світі жити? За матеріалами
Одного дня приїхав Микола з дітьми в гості до далеких батькових родичів. Тут і засватали йому самотню, але ще молоду Ольгу. Жінка в селі не мала поганої слави. Була дійсно дуже роботящою. А що буркотлива, то пусте. Зате він, Микола, терплячий, спокійний, і хлопці його покірні й чемні діти. Так і перебрався він разом із дітьми жити до вдови Ольги…
Люди в селі стали помічати ще з перших днів, що дуже добрий Микола чоловік. І руки має золоті, і послухає кожного односельця. І хлопці його дуже чемні, виховані та добрі душею діти. Що дасть їсти мачуха, те їдять, де постелить — там і сплять. Вітько вступив до військового училища. Додому став приїжджати дуже рідко. А Славчик у всьому батькові був підмогою та опорою. Тітку Ольгу кликав мамою і в усьому старався вгодити, щоб не було жодних нарікань на батька. Мачуха теж його любила. Хоча, не показувала вона того людям, але в душі любила…
А от донька Ольги мала лише недобру мамину вдачу. Мало говорила і завжди була всім невдоволена. До вітчима ставилася ні приязно, ні вороже. Зі Славком дівчина була трохи дружелюбніша та привітніша. Мабуть, тому, що майже ровесниками вони були.
Жили Ольга з Миколою ніби непогано. Єдине, що впадало людям в очі, що немає бідолашний приймак і хвилі відпочинку у обійсті дружини. Коли прийшов у дім нової дружини, Ольга докупила ще десяток поросят, дві корови. А дробу — не злічити: і гуси, і кури, і качки, і індики, а дрібних курчат скільки бігало, то вже й Ольга сама їм ліку не знала! Сам Микола ніколи й ні на що не скаржився ні синам, ні людям.
Так у нелегкій праці минали роки. Підросли уже діти. Після восьмого класу Наталя вступила до училища, що в райцентрі. Як і старший брат, до військового училища подався молодший син Миколи, Славик. Віктор одружився, став жити у Харкові. Згодом і Наталя вийшла заміж, взяв її хлопець із сусіднього села. Вони винаймали житло у районному центрі. За кілька років привів невістку і Ярослав. Вона була з Вінниці, тож туди й перебралися жити.
А от в село, де жив їх батько, хлопці навідувалися лише під час відпустки, яка траплялася в них рідко. Та й затримувалися в гостях недовго. Відчували, що рідному батькові мачуха рахує кожен шматок хліба, а що вже їм. «Тату, може, до нас, га?» — запропонував якось Миколі Вітько. «Та ні сину, мені й тут добре з дружиною», — відповів Микола як відрізав синові. Хоч добра не знав у хаті Ольги, але така вже була у нього вдача…
А от Наталя до матері навідувалася щотижня. Наготує повні сумки — і назад. Ользі видавалося, що її доньці в житті не поталанило. Хлопці ж Миколині міські, дружини їхні панянки, а її Наталя мусить по квартирах микатися, бо чоловік має з села, який свого кутка теж не має. Навіть не один раз дорікала Ольга цим Миколі. А він сумно мовчав. Як і раніше, усе, що казала його дружина, виконував вправно і ні на що й ніколи не нарікав, хоча роки були вже не молоді, і руки та ноги вже так вправно не слухалися його.
Занедужав Микола якось зовсім несподівано. Почав на очах худнути та смутніти. Зателефонувала відразу Ольга до Вітька: «Батько хворий. Приїжджайте, забирайте, бо ж ближчих від вас нікого у нього нема». Син приїхав одразу, як тільки отримав сумну звістку. Забрав, без зайвих розмов, свого батька до Харкова. Там його обстежили і виявили хворобу. Але й ситуація, як стверджували фахівці, була не безнадійною. Більше місяця пролежав Микола у лікарні. Вітько і Славик оплачували все лікування до копійки. Дружина жодного разу не з’явилася і жодної гривні, які заробив Микола, не дала. Коли виписувався, лікар зауважив, що тепер треба пошануватися: фізично не працювати хоча б рік, уникати сонця…
На радощах подзвонив Микола до Ольги. «Я вже здоровий», — сказав радісним голосом. Хотів іще щось додати, але дружина перебила: «То чого сидиш там, нічого не роблячи? Я ж тут сама не маю коли вгору глянути, а він відпочиває!» «Поїду я, сину додому, до дружини», — ніби виправдовуючись, сказав Вітькові. «Ні, тату, — похитав головою Віктор. — Ви ж чули, що лікар сказав? Ніяких фізичних навантажень, вам відпочинок тепер та догляд потрібний». «А хто ж Ользі допоможе, жінка там сама всю господарку тягне? Як не як, а прийняла нас у свій дім, не прогнала, — переконував сина. — Може, не була такою лагідною, бо ж не рідна мати, але й не виганяла вас на вулицю…»
Але Віктор не відпустив батька в село. Ольга телефонувала ще кілька разів. На Миколу прикрикувала, з Віктором була дещо лагідніша. А трохи більше як за тиждень приїхала сама жінка до Харкова. І не з пустими руками: навезла і тушонок, і закруток різних, птиці всякої. Ще ніколи такого не було, щоб вона була такою щедрою до синів Миколи. «Та й чого ж це ви батька не пускаєте додому? — почала лагідно. — У селі ж і молочко свіженьке, і городинка, і повітря свіже та запашне. Де ж у місті це візьмеш? Йому ж тільки краще там буде». Віктор пояснив, що батькові треба пошануватися, адже справа досить серйозна. Ольга запевнила, що так воно й буде: господарку відразу всю поспродує — і житимуть вони з Миколою самі для себе, адже досить вже дітям допомагати.
«Ви зі Славком вже свої сім’ї маєте, самі заробляєте, моя Наталя теж раду собі дає, хай трохи й бідніше живе. А здоров’я — то найголовніше», — додала Ольга впевнено та рішуче. Зовсім непереконливими для Віктора були слова мачухи. Але батько рвався їхати з дружиною в село. Він ніби винним почувався перед Ольгою, наче втік і залишив її одну з купою роботи. А ще, мабуть, не хотів бути тягарем для дітей, адже все добре розумів…
Микола все життя був працьовитим. Але цього разу роботи назбиралося! Ольга й справді продала одне порося, бо ж не вистачало грошей на нову покрівлю для даху. І майстрів не треба шукати, адже чоловік вже вдома. Микола ж і на цій справі знається. Не можна сказати, що й сама сиділа склавши руки, але з чоловіка, здавалося, хотіла всі соки витиснути, щоб все встиг, поки може. Останні…
Перекрив Микола той дах. А вже через кілька днів його стан різко погіршився. Та Ольга й на це зовсім не зважала. Лише коли втратив свідомість, покликала сільську фельдшерку. Забрали Миколу в районну лікарню. Наступного дня приїхали Віктор з Ярославом. Відвезли знову батька до Харкова, поклали в лікарню. Згодом на якийсь час виписали, а потім — знову лікування. Микола почувався зовсім знесиленим, ослабленим чоловіком. А якось лікар підкликав до себе Віктора і сказав, щоб забирали батька додому… адже справи хорошої більше не буде.
Навіть й трьох місяців Микола не прожив поруч зі своїми синами. Ольга не зателефонувала за весь цей час жодного разу. А за якийсь час і зовсім хату продала. Давно планувала це зробити. Тому дармова сила — перекрити дах, підлатати, заліпити — ой як була потрібна тоді Ользі. Бо ж зрозуміло тоді грошей за хату взяти можна більше. От вона і взяла більше. Донька купила за них квартиру в місті й маму до себе забрала, тепер вона теж міська пані, як мріяла все життя. А Микола, думала Ольга, має своїх двох небідних синів. То нехай ним і клопочуться. Адже хата не його біла, її Ольга за життя пристаралася. Хто ж Микола є їй та її Наталі? Та ніхто, зовсім ніхто. Чужий чоловік…
Руслана ЦИЦЮРА
Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!
Фото ілюстративне – besplatka.
