Життя Івана було не схожим на безтурботне життя його однолітків. Так вийшло, що хлопець в 14 років залишився без батьків. В один момент гарна, щаслива сім’я, в якій було все – розуміння, любов, повага, достаток в один день скоротилася до однієї людини.
В один день не стало його батьків. Хлопець до кінця не розумів, що відбувається. На допомогу прийшли родичі. Рідні тітки і дядьки зробили все, як належить. Вся родина співчутливо дивилася на сироту, розуміли, що Івана треба кудись прилаштувати, але при цьому ніхто не хотів брати хлопця до себе.
Через кілька днів додому прийшли люди з органів опіки, родичі без особливого задоволення почали вирішувати, з ким краще буде хлопцеві.
Рідний брат батька, дядько Михайло, відразу захотів взяти хлопця до себе. Але його дружина, яка не любила всю їхню рідню, не хотіла цього.
Та, зрозумівши, що вони для Івана залишилися найріднішими людьми, все ж вирішили забрати хлопця до себе. Паралельно до них перейшов і контроль над майном, що залишилося від брата: будинок, машина і гараж тепер теж перейшли до них.
У родині дядька Михайла і тітки Ольги вже було троє дітей, Іван став для них четвертою, непотрібною дитиною.
Вже майже дорослий хлопець, Іван був вдячний їм, що не віддали його в інтернат, але в цій сім’ї він не бачив ні дружнього спілкування, ні любові, ні розуміння. Так, його годували і одягали, але не більше.
Хлопець мріяв скоріше закінчити школу і піти вчитися куди подалі від родичів.
Закінчивши навчання, Іван вирішив повернутися в свій дім. Та коли він про це сказав своєму дядькові і тітці, ті були категорично проти.
Виявляється, що все майно батьків давно вже розпродано. А коли Іван запитав, де гроші, вони відповіли, що гроші було витрачено на його утримання.
Іван був ошелешений таким поворотом подій. Хлопцеві не було куди йти. За цей час дядько і тітка купили своїм дітям по квартирі, на нібито зібрані ними гроші.
Тепер їхні діти жили окремо. Івану ж вони з насмішкою порадили знайти дівчину з житлом і перебратися до неї.
Іван не міг зрозуміти, як рідний дядько міг так з ним вчинити, у його батьків був шикарний будинок і дороге авто, а він зараз навіть не має грошей на знімання.
Хлопець був змушений шукати роботу, спочатку жив у одного знайомого, а потім зняв собі кімнату.
З дівчатами Івану теж чомусь не щастило. Через кілька років Іван познайомився з жінкою, значно старшою за себе. Вона мала власне житло і, як виявилося, була юристом.
У них зав’язалися стосунки. Коли Іван розповів їй свою історію, їй м’яко кажучи, не сподобалося те, як обійшлися родичі з її хлопцем і вона вирішила відновити справедливість. Ольга, так звали жінку, вирушила до рідні поспілкуватися особисто.
Що вона сказала тітці і дядькові, не відомо, але після цієї розмови дядько і тітка почали переводити Івану щомісяця певну суму.
Івана тепер вони вважають невдячним, за те, що він вимагає грошей від людей, які колись не віддали його в інтернат. Дядько і тітка виплачували гроші десять років, але будь-яке спілкування з племінником припинили. Ще й родичам усім розповіли, який він невдячний.
Іван не тратив гроші, відкладав, багато працював, і за кілька років купив собі однокімнатну квартиру.
Передрук заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
