Ми з Михайлом зустрічаємося десь вже більше двох років. Спочатку ми просто зустрічалися з ним, а тепер вже майже більше року живемо з ним разом. А історія наша проста така, життєва.
Михайло сам родом з міста, і моя бабуся по маминій лінії з нашого міста. Мама вийшла заміж і поїхала жити в область, в селище. У бабусі в місті була однокімнатна квартира, місця для всіх в ній було зовсім мало, а у батьків мого тата – великий приватний будинок з ділянкою і дуже велике, як для села, господарство. А до нашого міста на автобусі їхати лише десь пів години.
Загалом, зазвичай всі люди, а особливо молодь, у наш час прагнуть поїхати з села в місто, а мама зробила все навпаки. Їй так здавалося, що буде краще.
У батьків нас четверо дітей і всім місця вистачає, вчитися їздимо в місто, там же і працюємо. Ось так я і познайомилася я зі своїм майбутнім чоловіком – Михайлом. Він якось прийшов до мене в перукарню підстригти своє волосся, посміхався мені так щиро і просив зробити йому гарну зачіску, щоб він подобався таким красивим та яскравим дівчатам, як я.
І все б нічого, але якось свекруха не особливо хоче спілкуватися зі мною. Кличу в гості, а у неї немає часу. Коли справа вже до весілля дійшла, мої мама з татом запропонували мамі Михайла познайомитися, запросили її до себе додому, але вона до них теж не приїхала. Батьки трохи засмутилися, але змирилися з цим, це її справа. Якщо людина спілкуватися не хоче, то нічого й тягнутися до неї
А тут бабусі у мене не стало, а квартира її на мене переписала, ми так вирішили усі вже давно, адже я найбільше їй допомагала, все робила для неї. Тому квартира мала залишитися мені, а усе своє майно батьки мали заповісти іншим своїм дітям. У нас сім’я дружна, усі з цим погодилися.
Ось і вирішили ми з Михайлом одружитися і жити своєю окремим сім’єю, а на літо в селище до батьків моїх приїжджати, там дуже гарно навесні, влітку та восени, нам подобається бути в селі на природі. Наречений мій звичайним менеджером працює, зарплата у нього непогана, як у наші дні, можемо собі дозволити. Заяву подали, стали до весілля готуватися, гостей запрошувати на свято.
Ми з Михайлом хочемо в місті розписатися, а святкувати поїдемо до нас додому в село. Там і місця більше, і повітря свіже. Ну, і треба зі свекрухою відносини налагоджувати якось своєю, адже скоро однією сім’єю станемо, як не як. А вона сама не подзвонить ніколи ні синові, ні мені, не запитає, як справи. А коли я їй телефоную сама, то Тетяна Петрівна так швиденько розмову закінчує, мовляв, зайнята вона дуже.
І днями Михайло мені каже, що його мама не хоче приходити до нас на весілля. Як грім серед ясного неба для мене була ця новина! Я не можу зрозуміти вже в чому справа, адже у нас з нею не було зовсім ніяких непорозумінь. Мама Михайла на реєстрацію може прийде, а на весілля не залишиться. Як же так можна? Батька у мого нареченого немає, мати його одна виростила, родичі теж сказали, що не прийдуть. Що ж це за весілля без рідні з боку чоловіка? Наших родичів та знайомих пів селища прийде, а чоловік – як бідний родич. Мені вже й образливо й за нього. Що це за родина така?
Ось хочу зателефонувати матері Михайла або піти до неї додому, поговорити з нею щиро, можливо, вона налаштувала так свою родину. Може, вона образилася не мене за щось? А наречений мій проти, каже, що вона все-одно не піде. І не знаю, що робити? Треба ж познайомитися з усією ріднею, посидіти, поговорити. А то якось зовсім не по-людськи виходить.
А що в селі люди у нас скажуть? Ще такого у нас не бачив ніхто, щоб з боку нареченого не прийшло жодної людини.
І наче Тетяна Петрівна жінка непогана, правда, спілкувалися ми раніше мало. Але внуки будуть, будемо часто в гості до неї приїжджати, діточок привозити. Або краще і не лізти в душу до людини, якщо вона мене не хоче, може, я не подобаюся їй? Ну, не хоче спілкуватися і не треба. Може, вона потім онуків полюбить і буде їх няньчити і доглядати. Або, навпаки, чекає, щоб попросили, запросили багато разів? Не знаю що робити і мама моя не знає, що порадити мені. А більше поради в мені немає в кого запитати.
Фото ілюстративне.
