Коли ми одружилися з Миколою, то придбали відразу собі однокімнатну квартиру. Спочатку все було добре у нас. Місця нам вистачало. Зранку вставали, потім ми усі бігли на роботу, ввечері, втомлені поверталися і кожен мав свій власний куточок, облаштований комп’ютером, щоб робити усі необхідні справи. На вихідні ми з ним часто мандрували в різні цікаві місця, відпочивали разом, часом з друзями, часом – самі. У нашій квартирі, як у гніздечку, було завжди тепло і затишно, ми обоє люди господарські, тому робили все, аби жити в добробуті.
Згодом у нас народився синочок. І наше маленьке сімейне гніздечко стало зовсім тісним. У мого чоловіка золоті руки, він людина старанна і працьовита. За що б не взявся – Микола, все доведе до ладу. Тому ми з чоловіком вирішили, що нам потрібен свій власний будинок.
Купили хорошу ділянку зі старенькою хатиною, в якій можна тимчасово жити, і робота пішла своєю чергою. Однак наших заощаджень вистачило на зведення стін. Далі робота зупинилася – не було грошей. Перекриття потребувало великої суми.
Тоді нам допомогу запропонувала моя свекруха. Вона продала свій батьківський будинок і половину суми подарувала нам з Миколою. Так ми перекрили будинок. Звісно, що роботи ще було не початий край. Але ми розуміли, що так швидко будинок не збудуєш, коли нема звідки. Зарплати не ті, щоб швидко зреалізувати все заплановане.
Саме тоді трохи допомогли мої батьки – віддали власні заощадження, щоб ми могли швидше закінчити свою будову.
І з того моменту почалися непорозуміння. Чомусь батьки вирішили, що наш будинок – це їхня приватна власність. І ледь не щодня до нас почали приходити відвідувачі, їх знайомі та родичі. Просто так, щоб оглянути будівлю, подивитися, що та як ми зробили, які шпалери, яка фарба, який інтер’єр чи тепло в будинку і яке ми зробили опалення.
Спочатку я на це не реагувала. Але поступово присутність чужих людей на моєму подвір’ї почала мені набридати. Особливо, коли ще й треба було таким “гостям” готувати чай та ще щось до чаю.
Я зробила батькам зауваження, пояснила, що мені це зовсім не подобається. Але вони не зважали на це. Тоді я вирішила зробити так, як вважала за потрібне вже сама. Купила замок на ворота і зачинила їх на ключ.
Відтоді до нас непрохані гості перестали ходити. Однак і батьки образилися на нас. Мовляв, вони ж нам допомагали. Тому мають право сюди заходити і приводити сюди своїх гостей.
– Нас провідувати – так. А от водити до мене гостей – не потрібно. Я надаю перевагу затишку та спокою. Вони приходять і я почуваю себе незатишно, мені постійно потрібно прибирати до і після, – відповіла я рішуче.
Це поставило крапку в цьому питанні. Батьки якийсь час ображалися на нас. Але згодом все минулося і почали до нас заходити в гості частіше. Правда – вже самі!
Я рада, що все налагодилося, що ми порозумілися. Можливо, я вчинила недобре, але хіба в мене був інший вибір?
Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
