Нещодавно моїй хорошій подрузі Тамарі виповнилося 35 років. Її я знаю ще зі школи, весь час спілкуємся.
А десь не так давно, за місяць до дня народження Тамара всім розповідала, що буде відзначати своє свято в дорогому ресторані, бо вона любить показати, що живе заможніше за багатьох своїх друзів та знайомих, які навіть в кафе на каву сходити не завжди можуть собі дозволити, адже економлять на всьому і краще куплять каву в маленькому магазинчику біля метро за 10 гривень, ніж заплатять за неї в затишному кафе 50. Мені, чесно кажучи, взагалі дивно було слухати подібне, але я мовчала.
Подруга моя всім хизувалася, що вже купила собі гарну сукню за 6 тисяч гривень, замовила вишукане меню, щоб усіх присутніх гостей здивувати. Тамара з тих жінок, які люблять чимось похвалитися.
Під час цих усіх розповідей, всі готували гарні недешеві подарунки, бо знали, що ресторан це великі витрати, тому відповідно і готувалися до святкування. Я придбала для подруги гарний мультиварку більше за 2 тисячі гривень.
А за тиждень до святкування Тамара всіх нас здивувала, спокійно сказала, що буде гостей запрошувати додому. Плани у неї змінилися.
Тамара ніби пояснювала, що вдома і їжа смачніша і якісніша, і атмосфера дружелюбна, можна спокійніше відсвяткувати день народження, і мама Тамари погодилася приїхати і наготувати різних смачних страв. Подруга обіцяла святкування шикарне, не гірше ніж в ресторані.
В той вечір мені було соромно за подругу. Квартира у Тамари двокімнатна, одна кімната дитяча, вона постійно була замкнена на замок, щоб ніхто туди не заходив, бо подруга знесла туди всі зайві речі і коробки. Діти разом з дорослими тулилися в одній кімнаті і маленькій кухні.
Окрема тема – це святковий стіл. Більшість страв були замовлені з найближчого невеличкого ресторану, який знаходився неподалік, але все лише легенькі салатики, якісь бутерброди, багато листків салату. Вже за пів години стіл був, майже, порожній. Я вже сама сиділа і нічого не їла, щоб іншим дісталося. Мені було соромно за саму Тамару.
А, якщо взяти до уваги, що ми з чоловіком взяли на свято ще й малого синочка, то нічого крім вареної картоплі там не було що йому дати.
Такого святкування я ще не бачила ніколи. Через годину вже взагалі нічого не залишилося і Тамара спокійно замовила три піци на 25 людей, яку доставили нам холодною аж через годину.
Не встигли гості піцу з’їсти, як іменинниця поставила на стіл торт, навіть не запропонувавши чаю і стала натякати, що пора вже себе тихіше поводити, бо сусіди будуть скаржитися, а її діти скоро лягатимуть спати, адже майже десята година. І гості стали розходитися по домівках, натяки зрозуміли усі.
Я теж вже збиралася йти, але Тамара, несподівано, попросила посидіти з її донькою якусь годину, поки вона прибере зі столу. Я не могла їй відмовити, адже вона ще й іменинниця, поки наші чоловіки пили на кухні каву, я сиділа з дітьми.
Тамара пішла до себе в кімнату розглядати подарунки та відкривати конверти і вийшла до мене дуже незадоволена. Вона ще довго говорила, що дуже рада, що не святкувала день народження в ресторані, адже гроші їй не вирнулися б, а так вона ще “в плюсі” залишилася. Загалом результатом свого свята вона була задоволена.
Я була така здивована словам Тамари. Вона ніколи не була такою, навіть не знаю чому вона так змінилася. Чоловік у подруги менеджер великої фірми, він заробляє гарно, мають вони по машині. Тамара теж заробляє, як я, 16 тисяч гривень щомісяця. Ну як можна бути такою людиною?
Або це я не звикла до такого, можливо зараз так всі люди святкують, а я одна готую купу страв, що аж столи гнуться. А своїм родичам ще й з собою додому щось люблю дати, нікого з порожніми руками не відпущу.
Наступного разу я добре подумаю, перед тим, як йти на свято до Тамари. Я зовсім не жадібна людина, але розкидатися грошима теж не люблю.
Фото ілюстративне.
