Познайомилися ми з Василем в кафе. Йому було сорок років, мені двадцять, але я виглядала старшою на свої роки, а він молодшим. Василь працював в приватній будівельній фірмі. Зізнаюся чесно, спочатку я думала про гроші. Він дарував дорогі подарунки, водив в ресторани. Познайомив з друзями.
Зі своїми подругами я його не знайомила, соромно було. Але подруги якось швидко відпали. Мені куди цікавіше було з ним в ресторан сходити або більярд, або боулінг, ніж з ними в кафешку. Мама звичайно була проти весілля, але ми все одно одружилися. Батько скрипів зубами, але змирився. Василь обіцяв онуків, я червоніла.
Так ми прожили пару років. Василь був якийсь байдужий до всього, у ньому не було ні тепла, ні душевності. Він ніколи не міг поговорити зі мною щиро. Таке враження, наче ти живеш з чужою людиною. З моїми родичами і друзями він спілкуватися відмовлявся. Коли рідня нас запрошувала у гості на свята, він ніколи не хотів їхати, я завжди їздила сама. Він говорив, що моя родина йому не цікава, і було б краще, щоб я сама з ними менше спілкувалася.
А через час я зрозуміла, що чекаю дитину. Думала, що все зміниться, але Василю дитина була потрібна так само, як і дружина. Так, він водив мене по ресторанах і показував друзям, але я вже розуміла, що дружина йому була потрібна як статус.
Ми ні в чому не маємо потреби, ось, напевно, тому я з ним ще живу. Дитина ходить в приватний садочок, я не працюю, інститут я так і не закінчила. Заводжу розмову, щоб відновитися в інституті і довчитися, каже, навіщо мені це треба.
Все в ньому вже дратує. Усе. Як їсть, як говорить, як одягається, ну все на що не глянь. Сама себе загнала в кут, а тепер не знаю, як вибратися. А кажуть, головне, щоб добрим був сім’янином. Він таким і є, але щастя від того я не маю.
Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!
Фото ілюстративне – pixabay.
