З теперішнім своїм чоловіком ми зійшлися в доволі пізньому віці, мені було 47 років, Василю 50.
На той час я була вдовою, і жила сама, а моя єдина дочка Ліда разом з чоловіком і дітьми виїхала в Англію на постійне проживання.
Зараз мені 70 років, і я розумію, що роки беруть своє, рано чи пізно мені доведеться думати про те, хто нас з Василем в старості догляне.
Василь коли прийшов до мене, був розлучений, і від першого шлюбу у нього є 47-річний син, на жаль, дуже непутящий.
Він крім пляшки більше нічого не бачить, про ніщо не дбає, а треба було б, адже у нього аж троє дітей, яким він просто не має що дати.
Мій чоловік поки працював на роботі, то чим міг допомагав онукам, а зараз з пенсії сильно не допоможеш, самим ні на що не вистачає.
Дуже мені полюбилася молодша онука мого Василя, Христинка. Тямуща така дівчинка, в університет своїми силами поступила, добре вчиться, підпрацьовує.
До нас дуже часто приходить, по господарству допомагає, та й просто поговорить з нами, і вже легше стає – нам з чоловіком її турбота і увага дуже приємна.
А коли я захворіла і лежала в лікарні, то Христина щодня до мене приходила з баночкою гарячого бульйону. Жінки, які лежали зі мною в палаті, дуже здивувалися, коли почули, що це не моя рідна онука.
Тут від рідних не дочекаєшся і слова доброго, а практично чужа мені дитина мене виходила.
Я довго думала, перш ніж прийняти рішення, бо переживала, чи не образиться за це на мене рідна дочка.
У мене дуже гарний будинок, на півтора поверхи, його в свій час збудував мій чоловік. Дочка у мене одна, тому було зрозуміло, що рано чи пізно спадщина їй дістанеться.
Але Ліда виїхала в Англію ще 23 роки тому, і за весь цей час не була вдома жодного разу. Добре, що хоч зараз можна з нею побачитися по відеозв’язку.
Я розумію, що довший час Англія була доволі закритою країною, дочка там знаходилася нелегально, тому і не їхала додому. Але з часом вона впорядкувала всі свої документи і могла хоча б раз приїхати, але ні – у неї постійно немає часу.
В Англії дочка житлом не обзавелася, там все дуже дорого, тому вони і досі знімають квартиру.
Мій будинок у вигляді спадщини їй би точно пригодився, але вона цього не заслужила.
Я нікому нічого не сказала, а сама пішла до нотаріуса і оформила все на внучку Василя.
Він був вражений тим, що я зробила. А Христинка відмовляється, каже, що не може від мене прийняти такий щедрий подарунок. Пояснює, що вона допомагає нам просто так, і надалі буде продовжувати про нас дбати.
Але я вже все вирішила, хочу, щоб в старості мене доглянула саме Христина, покладаю на неї великі надії.
Дочці я поки нічого не сказала. Боюся, що якщо вона дізнається про це, то дуже засмутиться, а можливо, і відмовиться від мене.
Але хіба зараз вона не відмовилася від мене? Невже за стільки років вона і справді не знайшла можливості приїхати додому хоча б на кілька днів?
Десь в глибині душі я сумніваюся, чи правильно я зробила, але вже змінювати нічого не буду, нехай буде все як є.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.