— Мамо, ти при своєму розумі?! На вулицю виставити рідних онуків?!
— А чого ти кричиш на всю сходову клітку? — спокійно відповіла Любов Василівна, тримаючи в руках зв’язку новеньких ключів. — Машина вже внизу. Хлопці охайні, речі спакували акуратно, нічого не побили й не загубили. У вас є своє чудове житло, от і їдьте туди жити.
— Але ми ж не збиралися переїжджати прямо зараз! Там же ще нічого не готово!
— Нічого, синку, диван є, холодильник працює. Самі казали, що новобудова простора. А мені вже час подумати про себе.
Сусіди з цікавістю визирали у вічка вхідних дверей.
Комусь ця сцена здалася б дикою. Мати виставляє з квартири єдиного сина, невістку та двох маленьких хлопчиків.
Проте Любов Василівна зовсім не вважала себе поганою матір’ю. Вона вважала себе жінкою, яка занадто довго мовчала заради родинного спокою.
А почалося все набагато раніше.
Син Любові Василівни, Марко, завжди був хлопцем домашнім, тихим і дуже розсудливим. Закінчив технічний університет, влаштувався інженером-проєктувальником і жив за простим розкладом: робота, дім, книжки, креслення.
Дівчат він ніби соромився. Любов Василівна вже навіть хвилювалася, що син так і залишиться холостяком.
Тому, коли у свої тридцять два роки він раптом привів додому тиху дівчину Марту, мати зітхнула з полегшенням.
Марта була з невеличкого містечка, закінчила коледж культури, працювала в дитячому гуртку. Зірок з неба не хапала, поводилася тихо, на Марка дивилася так, ніби він був найкращим чоловіком у світі.
Любов Василівна не стала прискіпуватися. Вона й сама колись давно приїхала до великого міста з маленького райцентру.
Її чоловік, Павло Григорович, був набагато старшим за неї. Чоловік солідний, хазяйновитий, він створив для сім’ї безбідне життя.
Вони прожили разом три десятиліття. Коли чоловіка не стало, Любов Василівна залишилася господинею просторої трикімнатної квартири в старому цегляному будинку з високими стелями. Чоловік залишив їй і житло, і непогані заощадження, тому вона почувалася впевнено.
— Де ви збираєтеся жити після весілля? — запитала вона тоді в Марка.
— Та знімати зараз дуже дорого, мамо, — знизав плечима син. — А в тебе три кімнати, майже сто квадратів. Ми тобі заважати не будемо.
— І справді, навіщо чужим людям за оренду віддавати, — легко погодилася вона. — Місця вистачить усім.
Подруга Галина тоді тільки руками сплеснула.
— Любо, ти пускаєш молоду невістку на власну кухню? Та ти з глузду з’їхала! Згадай мої слова: потім пошкодуєш.
— Ой, Галино, перестань, — сміялася Любов Василівна. — Марта дівчина скромна, спокійна. Та й мене вдома майже не буває.
І це була щира правда. Після важкої втрати чоловіка Любов Василівна не закрилася в чотирьох стінах.
Вона ходила на виставки, відвідувала театр, записалася в басейн, їздила з подругами на екскурсії у вихідні. Їй було трохи за п’ятдесят, здоров’я дозволяло, сили були. Вона відчувала, що починає жити для себе.
Весілля відгуляли скромно. Марту в квартирі Любов Василівна реєструвати не стала — та й сама невістка цього не просила.
А от коли один за одним народилися двоє онуків, малюків без вагань прописали у бабусиній трикімнатній оселі.
— Без цього ж ні в поліклініку не стати, ні в чергу до садка, — казала Любов Василівна подругам. — Рідна ж кров, хлопчики гарні. Хай будуть приписані.
Через два роки після весілля померла бабуся Марка по батьківській лінії, залишивши синові у спадок невеличку однокімнатну квартиру на околиці.
Любов Василівна тоді сама запропонувала синові:
— Марку, живіть поки в мене. Як ви вчотирьох поміститеся в тій крихітній кімнатці? А ту квартиру здайте порядним людям. Зайва копійка вашій родині не завадить.
Син з радістю погодився. Орендна плата за бабусину квартиру щомісяця капала на його рахунок, комунальні послуги за велику мамину квартиру Любов Василівна здебільшого оплачувала сама зі своєї пенсії та ощадних вкладів, а Марко запевняв, що вони збирають гроші дітям на майбутнє.
Життя йшло своєю чергою, але поступово атмосфера в домі почала змінюватися.
Тиха й непомітна Марта з часом почала почуватися повноправною господинею.
Речі Любові Василівни на кухні тихцем переставлялися на найвищі полиці.
У великій вітальні постійно сушилася дитяча білизна, всюди валялися машинки та конструктори.
Коли Любов Василівна поверталася ввечері з театру, в коридорі її зустрічав шум, галас і докірливий погляд невістки:
— Любове Василівно, тихіше дверима грюкайте, діти тільки-но заснули.
Свекруха намагалася не звертати уваги на дрібниці. Вона любила онуків, та й сина хотілося підтримати.
Все змінилося одного теплого травневого вечора.
Любові Василівні не спалося. Було задушливо, і вона тихо вийшла на свій балкон подихати прохолодним повітрям.
Її балкон і балкон кімнати молодих розділяла лише тонка решітка, густо заросла диким виноградом.
З сусіднього балкона долинав тихий шепіт. Говорили Марко й Марта.
— Сень, ну скільки можна чекати? — тихо, але роздратовано казала невістка. — Коли вони вже віддадуть ті ключі?
— Мартусю, забудовник каже, що перевірка завершується, — виправдовувався Марко. — Будинок уже підключили до мереж. Залишилося підписати кілька паперів і оформити право власності.
— Я вже не можу тут перебувати, — зітхнула жінка. — Мені ця стара квартира вже поперек горла стоїть. Темно, стелі давлять, планування незручне. Твоя мама вічно ходить туди-сюди, музику слухає. А там — дев’ятий поверх, світло, величезна панорамна лоджія, під будинком новий парк, свіже повітря!
— Ну почекай ще трохи, — заспокоював її Марко. — Чотири роки чекали, ще місяць потерпимо. Зате як вигідно вийшло — купили на самому початку будівництва, вклали всі заощадження і ту оренду від бабусиної квартири. Зараз таке житло втричі дорожче коштує.
Любов Василівна стояла в темряві за листям винограду і відчувала, як у неї холонуть руки.
Чотири роки.
Її син чотири роки тому купив велику квартиру в престижній новобудові.
Він жив у її домі, користувався її турботою, не платив за комуналку, відкладав кожну копійку, включно з грошима від спадкової квартири, і жодного разу, жодним словом не прохопився матері!
А невістка, яка за обідом посміхалася і наливала їй суп, виявляється, терпіти не могла її дім.
Любов Василівна тихо повернулася до своєї спальні. Вона не спала до ранку.
Наступного дня вона зустрілася в сквері з подругою.
— Ну що я тобі казала? — розвела руками Галина. — Ти для них просто зручна безкоштовна житлоплоща і нянька під рукою. А вони за твоєю спиною своє гніздо будують і тебе ж брудом поливають!
— Мене не це найбільше зачепило, — тихо сказала Любов Василівна. — Мені боляче, що Марко збрехав. Він жодного разу зі мною не поговорив як дорослий чоловік.
— Так скажи йому все просто в очі!
— Ні. Почекаю. Нехай сам прийде і скаже, що вони купили житло і збираються з’їжджати. Я хочу подивитися, скільки він ще буде мовчати.
Вона чекала пів року.
Будинок здали, люди почали заселятися, а Марко мовчав.
Він приходив з роботи, вечеряв, бавився з дітьми і поводився так, ніби все йде за старим планом.
Терпець Любові Василівни увірвався восени.
Одного вечора, коли Марта повела хлопчиків на прогулянку, а Марко пив чай на кухні, мати сіла навпроти нього.
— Марку, а коли ви нас на новосілля запросите?
Син поперхнувся чаєм і підняв на неї очі.
— Яке новосілля, мамо?
— У твоїй новій квартирі біля парку. Будинок же вже заселяють. Я бачила документи в твоїй шухляді, коли шукала квитанції, — спокійно збрехала вона, щоб не зізнаватися про балкон.
Марко знітився, почервонів, але швидко взяв себе в руки.
— А… Ти про це. Ну так, ми купили житло. Але ми поки туди не переїжджаємо.
— Як це не переїжджаєте? — здивувалася мати.
— Мамо, ну розсуди сама. Тут центр, садочок поруч, усе звично. Нехай хлопці трохи підростуть, підійде час іти до школи, тоді й подумаємо про переїзд. А тут нам добре, місця багато.
— Тобі добре, — тихо сказала Любов Василівна. — А мені? Ти в мене запитав?
— А що тобі? Тобі ж веселіше з онуками!
— Марку, я виростила тебе. Я віддала родині все своє життя. Тепер у тебе є своя власна простора квартира. Чому ви повинні сидіти на моїй голові?
Син відставив чашку, і його голос раптом став холодним і колючим:
— Мамо, взагалі-то ця квартира не моя.
— Як це не твоя? На кого ж вона оформлена?
— Я подарував її Марті. Оформив договір дарування, як тільки отримав право власності. Вона народила мені двох синів, вона зберігає наше вогнище. Вона має право на власне житло.
Любов Василівна оніміла.
Її покійний чоловік, проживши з нею двадцять років у мирі та злагоді, тільки тоді переписав на неї частину майна. А її син, інженер з тверезим розумом, просто взяв і подарував нову квартиру жінці, з якою прожив без року тиждень, залишивши себе і дітей формально без копійки за душею.
— І що це означає? — повільно запитала мати.
— Це означає, що це її майно. А в нас там навіть меблів нормальних немає. І техніки немає. Грошей на ремонт зараз бракує. Тож ми поки що поживемо тут.
— Ні, синку, — твердо сказала Любов Василівна. — Так не буде. Я даю вам місяць, щоб зібратися і переїхати.
Марко лише посміхнувся, ніби сприйняв її слова як звичайну материнську примху, і пішов у свою кімнату.
Він думав, що мати нічого не зробить. Вона ж завжди поступалася, завжди промовчала, завжди згладжувала кути.
Але Любов Василівна змінилася.
До того ж у її житті з’явився чоловік.
Його звали Микола Федорович. Він був шкільним учителем креслення та образотворчого мистецтва, інтелігентний, трохи молодший за неї, спокійний і самотній. Вони познайомилися на екскурсії в Карпатах, куди Любов Василівна їздила минулого літа.
Микола Федорович жив у крихітній однокімнатній квартирі, писав пейзажі й давно мріяв про тихе життя ближче до води й природи.
Між ними виникла та тепла, зріла дружба, яка в цьому віці часто переростає в справжню міцну підтримку.
Одного разу, гуляючи в ботанічному саду, Микола Федорович сказав:
— Любо, а знаєте, я все життя мріяв про невеликий дерев’яний будиночок біля озера на Волині, біля Шацьких озер. Ліс, тиша, чисте повітря. Я міг би писати картини, ви б вирощували квіти. Моєї квартири і ваших заощаджень якраз би вистачило на таку мрію.
Любов Василівна слухала його, і її серце відгукувалося. Вона втомилася від нескінченного побутового шуму, від чужих претензій, від розкиданих іграшок і чужого невдоволення. Вона хотіла спокою.
Але для цього треба було поставити крапку в стосунках із сином.
Через два тижні після розмови з Марком Любов Василівна вирішила перевірити слова сина про те, що нова квартира «абсолютно порожня і непридатна для життя».
Вона поїхала до того самого нового мікрорайону. Під’їзд був відкритий, біля входу сиділа привітна консьєржка літнього віку.
Любов Василівна привіталася, назвала номер квартири і сказала, що вона мама власника, прийшла подивитися, чи не залишали кур’єри посилок.
— А, квартира Марка! — з радістю відгукнулася жінка. — Як же, пам’ятаю! Гарні у вас діти. Увесь минулий тиждень меблі завозили. Величезний диван привезли, дитячі ліжечка з натурального дерева, холодильник сріблястий, пральну машину новеньку. У суботу майстри кухню монтували до самого вечора. Казали, що на днях уже святкуватимуть новосілля.
Любов Василівна подякувала, вийшла на вулицю і відчула, як у душі остаточно зникли всі сумніви.
Син просто водив її за ніс. Вони все облаштували, але хотіли ще пересидіти зиму в неї, щоб не витрачатися на опалення нового просторого житла і щоб вона далі допомагала з малюками.
У суботу вранці Марко з Мартою зібрали дітей і поїхали в торгово-розважальний центр на цілий день — дивитися виставу і купувати зимовий одяг.
Як тільки двері за ними зачинилися, Любов Василівна набрала номер подруги:
— Галино, збирай дівчат. Допомога потрібна.
Через годину в квартирі вже кипіла робота. Любов Василівна замовила велику вантажну машину та професійних вантажників.
Вона сама акуратно склала весь дитячий одяг у коробки. Подруги зняли з вішалок речі Марти, спакували в мішки куртки, взуття, дитячі іграшки, посуд, який належав невістці.
Жодної чужої речі Любов Василівна собі не залишила. Навіть дрібні сувеніри та дитячі малюнки вона дбайливо поклала зверху на пакунки.
Вантажники носили коробки вниз, складаючи все в кузов автомобіля.
О другій годині дня приїхав майстер і замінив внутрішній замок на вхідних дверях квартири.
О п’ятій вечора до під’їзду під’їхало таксі. З машини вийшли задоволені Марко, Марта та двоє хлопчиків з кульками в руках.
Біля під’їзду стояла вантажівка, біля якої стояла Любов Василівна в теплому пальті, тримаючи в руках теку з документами.
— Мамо? — здивовано підійшов Марко. — Що тут відбувається? Чий це бус?
— Твій, синку, — спокійно сказала вона. — І твоїх дітей. Усі ваші речі спаковані, акуратно завантажені. Ключі від нової квартири у вас є. Водій знає адресу, дорогу я оплатила.
Марко змінився на обличчі:
— Мамо, ти при своєму розумі?! На вулицю виставити рідних онуків?!
— Чому ж на вулицю? — лагідно запитала Любов Василівна. — Консьєржка сказала, що дитячі ліжечка вже зібрані, холодильник стоїть, кухня готова. Негоже молодій родині тіснитися у старій темній квартирі, де вам стелі давлять. Їдьте до себе, там і парки, і панорамні вікна.
Марта почервоніла, схопила дітей за руки і відійшла вбік, не промовивши жодного слова. Вона чудово зрозуміла, що їхні балконні розмови більше не таємниця.
— Ти… ти просто виганяєш нас? — запитав син тремтячим голосом. — А якщо я зараз піднімуся додому?
— Замок замінено, — відповіла мати. — Твої ключі більше не підходять. Марку, ти дорослий чоловік. Тобі тридцять шість років. Ти сам заробляєш, у твоєї родини є житло. Час жити своїм розумом і на своїй території.
Син довго дивився на неї, стиснувши кулаки, потім розвернувся, махнув рукою водієві вантажівки: «Поїхали за мною», посадив родину назад у таксі, і вони рушили з двору.
Любов Василівна піднялася у свою квартиру.
У коридорі стояла незвична тиша. Не лунало дитячого тупоту, ніхто не сперечався через увімкнене світло, не пахло чужою їжею.
Вона заварила собі чаю з м’ятою, сіла у крісло біля вікна і вперше за багато місяців відчула, як до неї повертається спокій.
Звісно, після того вечора Марко обірвав усі контакти.
Він не дзвонив, не вітав матір з днем народження, заборонив дружині відповідати на повідомлення. Любов Василівна знала від спільних знайомих, що родина сина образилася на неї смертельно. Вони розповідали всім родичам, як безсердечна бабуся виставила їх з малюками під дощ.
Любов Василівна не виправдовувалася. Вона знала правду, і цього було достатньо.
Минув майже рік.
Стосунки Любові Василівни та Миколи Федоровича стали ще міцнішими. Вони вирішили офіційно розписатися і втілити свою давню мрію: продати обидві міські квартири і придбати садибу на березі озера серед соснового лісу.
Микола Федорович швидко знайшов покупця на свою однушку.
Любов Василівна також виставила свою трикімнатну квартиру на продаж. Покупець знайшовся швидко — простора квартира в центрі міста завжди мала попит.
І ось тут виникла серйозна перешкода.
У квартирі досі були офіційно зареєстровані Марко та двоє малолітніх онуків.
Без їхнього зняття з реєстрації оформити угоду купівлі-продажу було неможливо.
Любов Василівна набрала номер сина. На її здивування, після кількох довгих гудків він зняв слухавку.
— Чого тобі? — сухо запитав Марко.
— Доброго дня, Марку. Нам треба спокійно поговорити. Я продаю квартиру. Мені потрібно, щоб ти пішов і виписав себе та хлопців. Ви все одно вже рік живете у своїй новій оселі, пропишіться там.
У слухавці запала довга пауза, після якої пролунав глухий сміх сина.
— Продаєш квартиру? Вирішила старість влаштувати з отим своїм художником?
— Це моє особисте життя, синку.
— Так от, мамо. Нікуди я виписуватися не піду. І дітей не випишу.
— Марку, навіщо ти це робиш? Ти ж знаєш, що квартира належить мені одній. Батько залишив її мені за заповітом. Ти не маєш на неї частки.
— Мені байдуже. Ти нас вигнала як непотріб. Тепер спробуй продати квартиру з двома прописаними неповнолітніми дітьми. Жоден покупець її не візьме, жоден нотаріус не засвідчить! За законом ти дітей на вулицю виписати не маєш права!
— Але ж у вас є квартира! Чому ти не можеш прописати дітей за місцем вашого реального проживання?
— А тому, що та квартира належить Марті, а не мені! Я там просто гість. А це житло мого батька. Не випишуся. Хочеш — судися!
Марко кинув слухавку.
Любов Василівна опустила телефон на стіл. Руки її злегка тремтіли, але в очах не було сліз. Було лише гірке розуміння: рідний син відкрито намагається зв’язати їй руки, помститися за те, що вона посміла заявити права на власне життя.
Вона подзвонила Миколі Федоровичу. Той приїхав через пів години, привіз заспокійливий збір трав, сів поруч і взяв її за руку.
— Любочко, не переживайте. Зараз не ті часи, щоб опускати руки. Звернемося до тямущого адвоката. Закон є закон.
Адвокат, поважний чоловік з багаторічним досвідом у житлових справах, вислухав історію уважно, переглянув документи на право власності та виписки з реєстрів.
— Ситуація неприємна, але цілком вирішувана, — спокійно сказав правник. — Ваш син помиляється, коли думає, що статус неповнолітніх дітей робить їхнє право користування чужим житлом вічним.
— Але ж кажуть, що дітей не можна виписати без згоди обох батьків, — занепокоїлася Любов Василівна.
— Не можна, якщо їм ніде жити і вони опиняються в гірших умовах, — пояснив адвокат. — Але в нашій ситуації є ключові факти: по-перше, ви є єдиним власником житла. По-друге, син із сім’єю понад рік не проживає у вашій квартирі, не веде з вами спільного господарства і не сплачує комунальні послуги. По-третє, і це головне — родина має у фактичному володінні інше, придатне для комфортного проживання житло, де площа на одну людину навіть більша за санітарні норми. Те, що воно оформлене на матір дітей, юридично підтверджує: діти мають постійне житло разом зі своїми батьками. Ми подаємо позов про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням.
Любов Василівна довго збиралася з духом. Судитися з власним сином було важко морально. Але іншого виходу Марко їй просто не залишив.
Позовну заяву передали до суду.
Перше судове засідання призначили на грудень.
На засідання Марко прийшов особисто. Він був похмурий, дивився кудись повз матір. Марти поруч не було.
Коли суддя надала слово Маркові, він говорив емоційно:
— Ваша честь, це квартира мого батька. Я там народився і виріс. Мої діти там зареєстровані з перших днів життя. Мати просто потрапила під вплив стороннього чоловіка і хоче позбавити своїх рідних онуків родинного гнізда! Житло, де ми зараз живемо, оформлене на мою дружину, це її майно, я не маю там прав. Якщо ми розлучимося, куди мені йти? Де будуть приписані мої діти? Прошу відмовити в позові!
Суддя уважно слухала, роблячи позначки в матеріалах справи. Потім слово взяв адвокат Любові Василівни.
Він спокійно і виважено надав суду довідки:
Акти опитування сусідів, які підтверджували, що Марко з родиною вже більше року не з’являються в будинку.
Квитанції про сплату комунальних послуг за весь цей період, де всі суми були внесені виключно з особистого пенсійного рахунку Любові Василівни.
І витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, де було чорним по білому зазначено: дружина відповідача має у власності велику трикімнатну квартиру в новобудові зі всіма зручностями, де діти фактично проживають, відвідують місцеву школу та амбулаторію.
— Відповідач є працездатною дорослою людиною, — наголосив адвокат. — Згідно з нормами чинного Цивільного кодексу, право власності є непорушним. Позивачка має право вільно володіти, користуватися і розпоряджатися своїм майном. Реєстрація відповідача та дітей порушує її права як власниці, створюючи штучні перешкоди в користуванні та відчуженні нерухомості. Права дітей жодним чином не порушуються, оскільки вони мають постійне житло зі своїми законними представниками — батьками.
Суддя пішла до нарадчої кімнати.
Ці пів години здалися Любові Василівні вічністю. Вона сиділа в коридорі суду на старій дерев’яній лавці, стискаючи в руках ремінець сумочки.
Марко стояв біля вікна в кінці коридору, не підходячи до неї і навіть не дивлячись у її бік.
Суддя повернулася і зачитала рішення: позов Любові Василівни задовольнити в повному обсязі. Визнати сина та неповнолітніх онуків такими, що втратили право користування житловим приміщенням.
Коли вони вийшли на ґанок суду, падав тихий лапатий сніг.
Марко наздогнав матір біля сходів. Його очі горіли неприхованою образою.
— Ну що, задоволена? — процедив він крізь зуби. — Домоглася свого? Виписала онуків через суд? Пишайся тепер перед своїми подружками.
Любов Василівна зупинилася і подивилася синові в очі. У її погляді не було ні злості, ні торжества — лише спокійна, вистраждана твердість.
— Марку, я не в тебе забрала житло. Я повернула собі право вільно дихати у власному домі. Ти хотів жити самостійно — ти отримав цю самостійність. Ти подарував чуже житло дружині, сподіваючись тримати мене на короткому повідку моїми ж онуками. Але так не буває, синку. Повага або є з обох боків, або її немає зовсім.
— Ти нам більше не мати, — кинув він і швидко пішов униз по сходах, навіть не обернувшись.
Вона дивилася йому вслід, відчуваючи дивну легкість. Біль, який тиснув їй груди цілий рік, нарешті відпустив. Вона більше нічого не була йому винна.
Рішення суду набрало законної сили. Реєстрацію було анульовано.
Через місяць Любов Василівна успішно завершила угоду з продажу квартири.
Частину грошей вона поклала в надійний банк як недоторканний запас на старість, а іншу частину об’єднала зі збереженнями Миколи Федоровича.
Навесні вони зіграли скромне весілля. Були тільки найближчі друзі — Галина з чоловіком та ще двоє колишніх колег.
А в травні вони переїхали до своєї нової оселі біля Волинських озер.
Це був затишний дерев’яний будинок, оточений соснами та березами.
З широкої дерев’яної веранди відкривався неймовірний краєвид на тиху гладінь озера, де вранці плавали білі лілії й стелився легкий туман.
Микола Федорович облаштував собі невелику майстерню на мансарді, де годинами писав картини, надихаючись лісовою природою.
Любов Василівна посадила під вікнами десятки кущів гортензій, розбила невеличкий охайний город і нарешті знайшла той внутрішній спокій, якого їй так бракувало довгі роки.
Вона навчилася пекти домашній хліб на заквасці, вечорами вони пили трав’яний чай на веранді, слухаючи пташиний спів, і говорили про все на світі.
Про сина вона не забула. Материнське серце забути не може.
Іноді вона заходила на його сторінку в мережі, дивилася на фотографії онуків, які швидко підростали.
Одного разу вона випадково зустріла в обласній лікарні ту саму консьєржку з будинку, де жили Марко з Мартою.
Жінка розповіла, що в родині сина все добре: Марта відкрила власну маленьку студію дитячої творчості, Марка підвищили на роботі, хлопці ходять до престижної гімназії.
Любов Василівна посміхнулася і щиро побажала їм щастя.
Вона знала: якщо одного дня Марко переступить через свою гординю, зрозуміє свої помилки і просто приїде сюди, до тихого озера, щоб сказати звичайне людське «мамо, вибач», — вона відчинить йому двері. Вона наллє йому гарячого чаю з лісовими ягодами, поставить свіжий хліб і вислухає.
Але сама вона за ним більше не бігатиме.
Бо любити дітей — це не означає все життя бути для них зручним килимком під ногами.
Справжня батьківська любов починається там, де є взаємна повага. А спокійне і гідне власне життя — це право кожної людини, незалежно від того, скільки їй років.
