Я багато часу думала над цим, але таки вирішила написати свою історію. На душі мені зараз дуже непросто, можливо, читачі допоможуть розібратися в ситуації, яка склалася в моєму житті.
Подруг у мене мало і їм не до моїх проблем зовсім зараз, кажуть, що я просто думаю, що весь світ має обертатися довкола мене, що у мене дуже завищена самооцінка, але так не буває, бо таке воно життя, зовсім непередбачуване. А мені дійсно зараз непросто.
Мені скоро буде 60 років. Перший раз я вийшла заміж, народила дочку, життя з чоловіком не складалася – мабуть ми поспішили і з одруженням, і з дитиною. Йому хотілося гуляти, сказав, що у нього ще стільки всього попереду багато, а я такого зовсім не розуміла, довелося розлучитися.
Досі дякую своїм татові й мамі, вони подбали про мене з донькою, купили нам двокімнатну квартиру. Але все ж у мене довго особисте життя не складалося після того, ніхто всерйоз до мене не ставився.
Мені в житті ще пощастило в 38 років, коли доньці було вже 17 років. Став за мною доглядати приїжджий чоловік: він просто приїхав до нашого міста назавжди, жив в гуртожитку, на рік молодший за мене.
Я, на той час, вже дуже давно забула – що таке свіжі квіти на побаченні, та подарована коробка цукерок. Мене один раз так потішив колишній чоловік і то один раз, а тут – при кожній зустрічі наречений Андрій приносив три великі троянди. У спілкуванні він мені розповідав, що одружений ніколи не був, тато й мама його живуть далеко від нас, він їм відсилає частину грошей, так як в їх селі зарплати і пенсії мізерні.
Звичайно ж, я чекала пропозиції вийти заміж, але Андрій не поспішав, зате із задоволенням оселився у мене вдома, його все влаштовувало абсолютно. Дочка до того часу поїхала до моїх батьків, щоб вступити до інституту. Квартира порожня, мені веселіше і спокійніше, самотності немає. Розписалися лише через три роки – на цьому я наполягла.
Андрій періодично їздив до своїх батьків, вони досі живуть у своєму маленькому селі, свекрусі 84 роки, свекру – 86. Мене з собою Андрій ніколи не брав, говорив, що там нудно, краще ми з ним на море будемо їздити. А я і не сперечалася. З свекрами бачилася тільки по скайпу, та й сильно не спілкувалися, так тільки: «Здрастуйте – до побачення!» Я навіть й гадки не мала, про що мені з ними можна розмовляти.
Я дуже хвилювалася, що у нас не було дітей, не склалося, на жаль. Але чомусь Андрій не хвилювався зовсім з цього приводу, говорив, що діти – це не головне в сімейному житті. Довго я не розуміла його небажання мати власних дітей, він постійно вигадував якісь відмовки, шукав виправдання собі, як все з’ясувалося в один вечір, три роки тому.
Прийшли ми з гостей, де друзі відзначали ювілей свого весілля, чоловік вже такий веселенький був після посиденьок, вдома став таким сумним і все примовляє: «Не можу я так більше жити – в неправді, весь цей час від тебе таємницю ховав, а так хотілося розказати все, як є». Стала його просити, щоб він все розповів – душу полегшив.
Його розповідь привела мене в повне нерозуміння. Майже два десятки років я нічого не знала. І навіть не здогадувалася про те, що мені Андрій не говорить всієї правди, а мав таку таємницю від мене.
Виявляється в тому селі, де живуть у нього батьки, у нього є колишня сім’я – дружина і двоє дітей. Одружився він відразу після того, як повернувся з армії, народилися погодки – два сина. Дружина з ним мала постійно одні непорозуміння і за його спосіб життя: майже як у мене в першому шлюбі, коли чоловік любив відпочивати та гуляти.
Розлучилися, він платив аліменти, але їх теж виявилося мало для дітей. Чоловік вирішив виїхати на заробітками і подалі від колишньої родини, правда, перед виїздом загубив паспорт, а коли його відновили, то печаток про одруження і розлучення вже не було, та й діти були не вписані. Ну що ж – з чистим паспортом, як з чистою совістю: пора в нове життя.
Перед виїздом на заробітки Андрій домовився з дружиною, що він їй буде неофіційно платити аліменти, просто надсилати з заробітку. А мені казав, що батькам висилає. Але і це ще не все. На заробітках він вирішив, що знайде собі жінку, у якої вже є квартира – що ж по гуртожитках постійно тіснитися?
Знайшов одну жінку тоді, як і планував, розповів їй всю правду – що був одружений, діти є, але та його попросила піти відразу, як тільки дізналася про все. А тут я підвернулася якраз, він вирішив мені нічого не говорити про минуле. Тим більше я потрібна йому була заради квартири: хата порожня, господиня хороша, одружитися він не збирався, навіть не кохав тоді мене. Тільки одружившись він відчув, що якісь щирі почуття до мене прокинулися, Андрій щиро покохав мене, але було вже пізно щось мені розповідати, вирішив, що буде краще, якщо він мовчатиме про все.
Ось так і жили весь цей час: я нічого не знала, а чоловіка все більше відкликала совість. Він їздив, відвідував дітей, пересилав їм гроші, а коли з’явився комп’ютер – таємно спілкувався з дітьми, які вже самі виросли.
Андрій розповів цю історію, заснув, а на наступного дня все переді мною вибачався за свою таємницю, говорив, що щиро кохає мене, жити без мене вже не може. А всередині мене ніби все згасло за цей час, все це мене так засмутило. Значить, всі ці троянди і доглядання до весілля були неправдивими, заради користі? І як він міг мені говорити неправду всі ці роки?
Минуло вже три роки, ми живемо разом з чоловіком й досі, я розумом розумію, що все добре, але якась душа стала тверда, як камінь. Андрій зі мною дуже уважний, а я як крига – холодна, ніякого бажання у мене немає навіть спілкуватися з ним щиро, не знаю, як ожити.
Я стала нелюбити троянди, мені здається, що будь-який комплімент або визнання в коханні від мого Андрія – неправда. Я його щиро кохаю, але ніяк не змирюся з цією таємницею: і що дружину з дітьми приховав, і що одружився не люблячи. Як себе змінити і забути про все – я вже не знаю. Прикро мені від цієї історії досі. Не знаю, що маю зробити.
Фото ілюстративне.
