fbpx

Люба побачила вкpaдені у сусідки рушники, які сушилися на мотузці. Потім з тієї хати вийшов її Василь у cпiдній бiлuзні, обнімаючи молодицю: Через пpoкльoни кoхaнки оcлiпла

Любаша була єдиною, до того ж пізньою, дитиною в сім’ї. Росла маленькою, худенькою і красою особливо не відрізнялася. Сірі очі, таке ж сіре пряме волосся.

Всі її брати і сестри ще в дитинстві пoмepли, хто від кoру, хто від скapлатини, тоді діти часто від цього пoмиpали.

Та й батько останнім часом став здавати, вік брав своє. Все частіше сидів на призьбі і грів старі кiстки.

Мати Люби, була молодша за чоловіка на 20 років, але часті пoлoги, а потім смepті дітей, забрали у неї сили і радість життя. Як могла, жінка намагалася вести господарство, від чоловіка вже мало пуття, та й у самої здоров’я немає, Любашка їй допомагала, дівчині в ту пору було майже чотирнадцять років. Але в селі всієї роботи не переробити, а без сильних чоловічих рук важко вижити.

Читайте також: ЛЮБОВ ДО ГPOБУ. ПОСВАТАВ БІДНИЙ ГРИЦЬКО ДАРИНУ, АЛЕ ОБЛИЧЧЯ ВІД НЕЇ ВІДВЕРТАВ, СТАРША ЗА НЬОГО ВОНА. ПОЖИЛИ РОКІВ ТРИ, ТА ЇХ БIДА РОЗЛУЧИЛА. РEВIВ НА ПOХOРOНI ГОЛОСНІШЕ ЗА ВСІХ, ЯК ЗВІР ПОPAНЕНИЙ, ЛЕДВЕ ВІД ТPYНИ ВІДТЯГЛИ, A ПOТІМ ТAКOГО НAКOЇВ

Ось і вирішив батько віддати Любашу заміж. Буде їй підмога і опора, після їх з матір’ю смepті. Вирішено – зроблено. Восени, як їй чотирнадцять стало, відгуляли весілля.

Люба заміж не хотіла, але слово батька – закон, навіть мати не змогла переконати його почекати з дочкиним заміжжям.

Чоловіком її став Василь. Здоровий рудий мужик з сусіднього села. Він був набагато старший, Конопатий і не особливо гарний з лиця.

– Зате вже без дурі в голові і руки на місці, – сказав батько.

Жити стали в родині Василя.

А через рік, коли пoмeр батько Любаші, молоді переїхали в будинок її батьків. На той час Любина мама сильно боліла, через півроку після чоловіка і вона пoмepла. А ще через півроку народилася Наташка.

Дівчинка була непривабливою і дуже великою – копія батька, але саме за це Василь її і не любив. Коли тій років три-чотири було, вона ще намагалася, як всі діти, підлещуватися до батька, але він завжди грубо відштовхував дочку і кричав дружині:

– Забери малу!

Люба притискала дитину до себе і мовчки йшла в іншу кімнату. Там, ковтаючи сльози, просила доньку:

– Натусечка, не лізь до тата, він втомився, а я тобі потім півника на паличці привезу. Ось поїдемо в місто і, неодмінно, привезу.

Бувало, і бuв чоловік Любу, але коли хтось із односельців питав про сuнці і сaдна на її худеньких руках, а часом і на обличчі – вона жартувала:

– Б’є, значить любить.

А що їй залишалося, податися нікуди, кому вона з дитям потрібна, тому потім гірко плакала, в зграйці, коли доїла корову, щоб не побачив її сльози Василь. Корова у відповідь важко зітхала, і здавалося, що все розуміє. Від цього на душі у жінки ставало ще важче.

Іноді вони їздили з чоловіком в місто, там у нього жили родичі (хоча, частіше він їздив один). Наташу з собою не брали, залишали у сусідки, Марусі Козятинської. Там з дитиною няньчила Надюха, яка і сама – то була всього на пару років старше. Але Наташка дівчинку любила і залишалася з задоволенням. Слухалася її. Особливо їй подобалося, що Надя катала її на санчатах, а тітка Маруся завжди пригощала смачним суничним варенням.

Одного разу, вранці, Любаша побачила у Марусі на мотузці пару дуже красивих рушників. Сушити розвішували з вечора, а вранці катали дерев’яними валиками, які використовували і для прання і прасування речей. Коли прали на річці, то віджату вручну білизна намотували на валик і розгортали, да  так, що навіть погано випране ставало білим. Звідти і пішла приказка: «Не києм, то палицею». А щоб потім погладити те ж саме робили, але вже з сухим білизною.

Вона запитала у сусідки:

– Звідки така краса, в місті таких ніколи не бачила, навіть на ярмарку?

– Так це на весілля нам з Микитою його родичі подарували. З далекої чужої країни, кажуть, привезли. Ми одне на придане Надійці відклали. А цими ось вирішили дітлахів витирати і самі іноді побарствовать, дуже вже вони м’які, одне задоволення, коли до них доторкаєшся, – відповіла сусідка.

А через місяць, якраз перед Новим роком, хтось вкрав з мотузки ті самі рушники. Маруся журилася про втрату, та й Любі було сильно шкода, що така неприємність у сусідів трапилося. Злодія не знайшли. А потім за справами і зовсім забули про те, що трапилося. Чи не вічно ж по ганчірках сумувати.

За тиждень до Масляної, Люба з чоловіком поїхали в місто продати м’ясо кабанчика, зaбuтого напередодні, і відвідати рідню Василя. Розпродавши все, зайшли в гості.

Поки жінки спілкувалися між собою, мужики випивали. А потім Василь тихенько пішов кудись, нічого Любі не сказавши. Вона запитала у його сестри, де він, але та, хіхікнула, сказала, що він скоро повернеться.
Люба вирішила сходити в магазин, поки немає чоловіка. Купити доньці обіцяних півників. Накинувши свою стареньку шубу і шаль, вийшла за хвіртку.

Сонечко світило яскраво, люті морози були вже позаду. Із задоволенням вдихнувши свіже повітря, після запаху перегару і соліннями хати, вона пішла до центру.

Не доходячи до магазину, будинків п’ять, різко зупинилася.

На мотузці біля невеликого, але міцного будинку з високим ганком, сохли Марусині рушники. Вона б ніколи не сплутала їх з іншими. Таких більше ні у кого тут бути не могло.

На ганок вийшла молода огрядна жінка. Люба не втрималася, підійшла до огорожі і запитала:

– Господиня, звідки у тебе такі гарні рушники?

– Ти, жіночко, йди, не зупиняйся, не твоє це діло, – гримнула жінка з ганку. – Купила недавно на ярмарку. Чого тобі взагалі треба?

– Я такі ж у сусідки своєї бачила, у неї їх вкрали, а інших таких тут бути не може, їй через моря – окияни цю красу привезли.

Жінка щось пробурчала тихо, Люба слів не розчула, а потім взяла з ганку жменю снігу і кинула в її сторону.

– Ти ба, бачила вона. Бачила, так більше нічого взагалі ніколи не побачиш. Пішла звідси, а то собаку спущу.

Люба вирішила не зв’язуватися, а сказати потім чоловікові. Уже відійшовши будинків два, вона озирнулася, і трохи не сіла прямо серед дороги на сніг. На ганку, обнявши за плечі господиню, стояв Василь в спідній білизні під накинутим на плечі кожухом. У цей момент, подув поривчастий вітер, захурделило і різко кинуло сніг прямо Любаші в очі, ніби ножем полоснуло.

Вона не пам’ятала, як купувала цукерки, як дійшла до родичів, намагаючись не зустріти випадково чоловіка. Василь повернувся пізніше, і вони поїхали додому. У Люби всю дорогу самі по собі текли сльози, і очі щипали, як від мила. Забравши дочку і впоравшись по господарству, жінка забулася в стpaшному сні.

Прокинувшись, виявила, що подушка мокра, значить, вона плакала навіть крізь сон.

Чоловікові нічого не сказала, та й Марусі, сусідці, розповісти не могла. Як їй пояснити щось, що це Василь вкрав рушники, щоб подарувати коханці, сором-то який!

Вдень сльози не припинилися, а продовжували текти, проти волі господині. Через пару тижнів Люба стала помічати, що бачить вона зовсім погано. Сльози текли день і ніч. Не висихаючи ні на хвилину.

Вона пішла до бабки Марфи. Але та їй сказала, зітхнувши:

– Пізно, дівонька. Я очі нові вставляти не вмію, тому, у кого їх уже немає. Прийди ти до мене в той же день, може і впоралася б я з цією справою, нехай би і гірше, але бачила б. А тепер, вважай справа часу, бачити ти не будеш. Витечуть твої оченята до весни зовсім.

Так і вийшло. До травня у Люби замість очей залишилися лише западини. Права виявилася Марфа.

Чоловік від неї пішов до тієї жінки. Кому ж сліпа дружина потрібна? Так і жила вона одна до самого кінця свого. Доньку сусіди підняти допомогли. Виросла, стала за матір’ю доглядати, тільки господиня з неї вийшла не дуже ладна. Вчити особливо не було кому. Та й заміж вона не вийшла. Кому ж потрібна негарна, непомірно росту руда дівка, та ще й зі сліпою матір’ю на руках.

Наташка біля матері була до самої її смepті (а прожила та років до 95-ти, а то і більше, хто там рахував), готова була піти з будь-яким, хто покличе, слово ласкаве скаже. Але хлопці над нею лише сміялися та жартували. А ось мужики іноді заходили, потайки, звичайно. Любові та ласки у неї на всіх вистачало, чи не розтрачені вони були.

Як мати Богу душу віддала, незабаром за нею і Наталя пішла. Вона теж не молоденької вже була, майже вісімдесят років.

Гірка доля спіткала обох.

Джерело

You cannot copy content of this page