— Родинне гніздо тепер моє, — впевнено заявив сестрам Богдан, — і навіть не думайте щось тут ділити. Бачите, який я ремонт відгрохав? Кімнату для мами окрему облаштував, щоб усім було комфортно. Хто мені ці витрати компенсує? Ви ж палець об палець не вдарили, а тепер приїхали на все готове! Мама вже давно переоформила ділянку й хату на мене, так що можете не старатися.
Марія Іванівна разом із покійним чоловіком Степаном Васильовичем усе життя важко працювали на околиці великого міста. Звели добротний, просторий двоповерховий будинок. Мама завжди мріяла, що під цим дахом зберуться всі діти зі своїми сім’ями, лунатиме дитячий сміх і пануватиме затишок. Але життя внесло свої корективи.
Першою з батьківського дому пішла старша донька Надія. Дівчина рано вийшла заміж. Батьки чоловіка забезпечили молодих дахом над головою, а Марія Іванівна з чоловіком подарували доньці на весілля солідний капітал на облаштування побуту.
Молодшому сину Богдану батько взагалі віддав у спадок квартиру бабусі, допоміг із документами та придбав перше авто.
Лише середній доньці, Галині, батьки не поспішали допомагати з окремим житлом. Вони вирішили, що саме вона має залишитися з ними й допомагати на старість.
Галина неодноразово піднімала це питання, адже їздити на роботу в центр міста було справжнім випробуванням. Щодня вона витрачала кілька годин на дорогу, втомлювалася й відчувала, що її власне життя минає на пасажирському сидінні автобусів.
— Мамо, ну чому так? — запитувала Галина під час чергової вечері. — Ви ж казали, що відклали гроші на невелике житло для мене. Мені важко щодня долати таку відстань. Мені взагалі варто сподіватися на власні квадратні метри?
— Галю, гроші є, вони лежать, — спокійно відповідала Марія Іванівна. — Але ми з батьком порадилися й вирішили, що тобі краще побути з нами. Ми ж не молодшаємо, здоров’я вже не те. Батько скоро на пенсію вийде, нам потрібна допомога по господарству. А те, що на дорогу час витрачаєш — нічого, молода, витримаєш. Сама ж хотіла працювати в банку, тепер треба терпіти. Могла б знайти роботу й ближче.
— Але чому саме я маю приносити свої плани в жертву? — ображалася Галина. — Я теж хочу створити сім’ю, жити своїм життям, зустріти когось.
— То зустрічай, створюй, — знизувала плечима мати. — Хто ж тобі забороняє? Приводь чоловіка сюди, місця багато, будемо жити всі разом, як я завжди й мріяла. Надя рідко приїжджає, у неї свої сімейні клопоти, Богдан теж нечастий гість. На них особливої надії немає, тому, Галю, вся надія тільки на тебе.
Справжній розкол стався, коли Галині виповнилося двадцять сім років. Марія Іванівна активно втрутилася в її особисте життя. Галина зустрічалася з хорошим хлопцем, Олександром, і справа вже йшла до заручин. Дівчина вирішила познайомити його з батьками, і це стало її найбільшою помилкою.
Олександр мамі категорично не сподобався. Почалися постійні докори, повчання та заборони. Галина довго терпіла, але врешті-решт не витримала.
— Мамо, мені вже не вісімнадцять років! Чому ти вирішуєш за мене? — емоційно говорила Галина. — Я поважаю твою думку, але це моє життя. Дозволь мені самій робити свої помилки й обирати, з ким мені бути.
— Не будеш ти з ним жити, — безапеляційно заявила Марія Іванівна. — Батько дізнався про його минуле. У нього були проблеми з законом у юності, він мав умовний термін. У нашій порядній родині такій людині не місце.
Олександр, відчуваючи постійний тиск з боку родини дівчини, врешті вирішив піти. Марія Іванівна знайшла правильні слова, щоб посіяти сумніви.
Галина в розпачі зібрала свої речі й з’їхала на орендовану квартиру. Вона затяла зуби, працювала на двох роботах і згодом наважилася на першу виплату за власне невелике житло. За кілька років вона змогла продати його, додати заощадження й придбати цілком комфортну двокімнатну квартиру ближче до роботи.
Зблизило Галину з матір’ю лише спільне горе — раптово пішов із життя батько, Степан Васильович. Галина не змогла залишити матір наодинці з бідою. Вона приїжджала щотижня, купувала ліки, привозила свіжі продукти й допомагала фінансово. Надя та Богдан з’являлися значно рідше, посилаючись на зайнятість.
Усі свої вихідні Галина проводила на городі чи за прибиранням великого будинку, адже мамі було важко поратися самій.
На той час Галині вже виповнилося тридцять п’ять. Особисте життя так і не склалося — після розриву з Олександром вона ні до кого не відчувала справжнього тепла, хоча уваги від чоловіків не бракувало.
У день, коли родина зібралася після заупокійної служби за батьком, Марія Іванівна звернулася до дітей:
— Я хочу, щоб ви офіційно відмовилися від своїх часток у будинку на мою користь. Це буде справедливо. Ми з батьком будували його для себе, я тут господарка. Коли прийде час, я сама все чесно розділю між вами. Ви всі маєте де жити, навіщо вам зараз дробити цей дім?
Діти погодилися. Галина, Надя й Богдан підписали необхідні папери, довіряючи матері.
Після цього Галина деякий час не приїжджала додому через завантаженість на роботі. Коли ж нарешті знайшла вільний день і завітала в гості, то просто заклякла біля хвіртки. На подвір’ї кипіла робота, стояли будівельні матеріали, працювала бригада.
— Ого, — здивувалася Галина, побачивши брата. — Мама вирішила перебудувати щось?
Богдан ходив по двору, роздавав вказівки робітникам і появі сестри явно не зрадів.
— А чого ти не попередила, що приїдеш? — незадоволено буркнув брат. — Мами тут немає, вона зараз тимчасово живе в моїй квартирі, поки тут пилюка й шум.
— А навіщо ти все це розгорнув? — поцікавилася Галина.
— Бо мені так треба! — відрізав Богдан. — Мені потрібен капітальний гараж, щоб машина взимку не мерзла. Якщо хочеш бачити маму, їдь до мене на квартиру, там зараз моя дружина Ірина, вона тобі все розкаже.
Галина не стала сперечатися й поїхала в місто. Увечері вона зателефонувала матері.
— Галочко, Богданчик вирішив наш будиночок оновити, — радісно щебетала у слухавку Марія Іванівна. — Зараз гараж добудує, потім альтанку гарну зробить, подвір’я бруківкою викладе й паркан новий поставить. Каже, що зробить для мене справжню красу. Турботливий син!
— Це добре, мамо, — тихо відповіла Галина. — Ти дзвони, якщо щось знадобиться. Богдан просто не дуже зрадів моєму візиту, не хочу йому заважати, тому поки не приїжджатиму.
На тому й зійшлися. Майже пів року Марія Іванівна прожила в сина. Богдан дійсно оновив будинок: поміняв вікна, зробив сучасний фасад, збудував гараж. Коли роботи завершилися, мати повернулася додому. Разом із нею туди переїхав і сам Богдан із сім’єю.
Про це Галині телефоном розказала старша сестра Надя.
— А ти знаєш, що наш братик повністю вселився до мами? — обурювалася Надя. — Свою міську квартиру тепер здає в оренду, гроші на депозит складає! Мені Ірина сама похвалилася, ще й так зверхньо.
— Ну, з одного боку, мамі не буде самотньо, — спробувала знайти позитив Галина. — Богдан за потреби щось відремонтує, він усе-таки вміє господарювати. Ірина допоможе на кухні, мамі легше буде.
— Ой, Галю, яка ти наївна, — зітхнула Надя. — Це все робиться з дальнім прицілом. Богдан свого не упустить, от побачиш. Треба буде якось поїхати до мами й серйозно поговорити про майбутнє будинку.
Минуло кілька років. Богдан почувався в будинку повноправним господарем. Галину він практично не пускав на поріг, спілкування з матір’ю звелося до коротких телефонних розмов. Брат міг розмовляти різко, натякав, що гостям тут не раді.
Коли Галина намагалася поскаржитися мамі на таку поведінку брата, Марія Іванівна завжди ставала на бік сина:
— Галю, Богдан зараз єдиний чоловік у домі, його треба поважати. Подивися, скільки він зробив! Нові меблі, сучасне опалення, у хаті тепло й затишно. Якщо між вами виникають непорозуміння, то краще просто не приїжджай зайвий раз. Я не хочу на старості років бачити ваші сварки.
Першою тему спадщини знову підняла Надя. У її сімейному житті виникли труднощі — син чоловіка від першого шлюбу привів у дім свою молоду дружину. Почалися побутові конфлікти, місця в квартирі катастрофічно не вистачало. Надя зателефонувала Галині в розпачі.
— Галю, давай поїдемо до мами й попросимо вирішити питання з нашими частками, — запропонувала сестра. — Богдан там живе вже стільки років, почувається королем. Нехай виплатить нам компенсацію, у нього точно є фінансова можливість. Мені терміново потрібно допомогти молодим з окремим житлом, бо ми просто не уживаємося в одній квартирі. Я готова погодитися на будь-які умови, аби тільки спокій повернути.
— Надю, мені якось ніяково, — вагалася Галина. — Мама ж іще жива, як ми приїдемо ділити хату?
— А що тут такого? — дивувалася Надя. — Ми ж не чуже просимо, а своє, батьківське. Богдан усе одно там залишиться, він усе під себе переробив. Давай з’їздимо й поговоримо по-людськи.
Галина подумала, що додаткові кошти для стабільності їй би теж не завадили. Сестри домовилися про день і приїхали до батьківського дому.
Проте розмова не заладилася з першої хвилини. На порозі їх зустріли Богдан та Ірина, налаштовані дуже войовничо.
— Жодних часток у вас тут немає й не буде, — різко обірвав сестер Богдан. — Цей будинок повністю належить мені.
— Як це так? — обурилася Надя. — Богдане, май совість! Ми такі ж діти нашого батька, як і ти. Ти ж знаєш мою ситуацію. Ми просто просимо виплатити нам компенсацію, без скандалів.
— Іро, принеси, будь ласка, документи з кабінету, — звернувся Богдан до дружини. — Нехай подивляться, раз не вірять на слово.
Виявилося, що Марія Іванівна вже давно оформила договір дарування на єдиного сина. Будинок юридично повністю належав Богдану.
Сестри були приголомшені. Почалася словесна перепалка, на шум вийшла Марія Іванівна. Під впливом сина та невістки вона зайняла жорстку позицію.
— Мені прикро, що ви приїхали сюди лише заради стін, — зі сльозами на очах сказала мати. — Я ще жива, при силі, а ви вже майно ділите. Не чекала я від тебе такого, Галю. Завжди вважала тебе найближчою.
— Ідіть собі з миром, — додав Богдан. — Усе чесно. Я взяв на себе зобов’язання доглядати за мамою до кінця її днів. Хто турбується про батьків, тому й будинок залишається.
Галина вирішила не продовжувати цю важку розмову й пішла до машини. Надя ще намагалася щось довести, але брат просто виставив її за ворота.
Після того випадку стосунки між рідними людьми повністю припинилися. З часом Галина навіть із Надею стала спілкуватися рідко — кілька разів на рік вітали одна одну зі святами, і все.
Минуло чимало років. Раптом на телефоні Галини висвітилося ім’я брата. Вона здивувалася, але відповіла на дзвінок.
— Привіт, Галю. Як справи? Як життя? — голос Богдана звучав дивно спокійно, ніби й не було років мовчання.
— Привіт. Усе нормально, працюю. Як мама себе почуває? Як її здоров’я?
— Ой, про маму я якраз і хотів поговорити! — голос брата миттєво став роздратованим. — Галю, треба щось вирішувати. Забирай її до себе. Вона вже зовсім нічого не розуміє, вік бере своє. Почала вередувати, вередує з їжею, потребує постійного нагляду. Ірина категорично відмовляється за нею ходити, каже, що не наймалася на таку важку роботу. Я сам уже з ніг валюся. Чому весь цей клопіт лише на мені?
Галина глибоко вдихнула й спокійно нагадала брату про минуле:
— Богдане, але ж ти сам колись казав, що догляд за мамою — це твоє завдання. За це ти й отримав великий будинок і землю. Тепер, коли стало важко, ти відмовляєшся від своїх слів?
— Не треба мене зараз повчати! — розлютився брат. — Ти уявляєш, що таке жити з літньою людиною, яка втрачає пам’ять? Чому я маю нести це сам? Ти така ж донька, як і я син. Буде справедливо, якщо тепер ти забереш її до себе на деякий час. Наді я вже дзвонив, вона навіть слухати не захотіла, сказала, щоб я розбирався сам.
— І я її розумію, — відповіла Галина. — Богдане, я чисто фізично не можу забрати маму. Я живу у звичайній квартирі, працюю з ранку до вечора, часто повертаюся пізно. Хто за нею наглядатиме? Літня людина з розладами пам’яті не може залишатися сама в багатоквартирному будинку, це просто небезпечно для неї та для сусідів. Твоя дружина Ірина не працює, вона вдома. От нехай і допомагає.
— Галю, ти серйозно? — кричав у трубку Богдан. — Чому моя дружина має витрачати своє життя на це? Немає тебе вдома? Надими сиделку, плати їй, але звільни мене від цього хоча б на кілька місяців! Я хочу просто спокійно виспатися!
Галина попрощалася й поклала трубку. Вона сіла на дивані й замислилася.
Було боляче це визнавати, але за стільки років відчуження мама стала для неї майже чужою людиною. Галина згадала, як її колись виставили за двері, як не дозволяли приїжджати, як мама сама відмовилася від спілкування.
«І головне, Богдан навіть не запропонував розділити витрати на професійну допомогу, — подумала Галина. — Будинок забрав, квартиру здає, а як до діла — забирайте маму».
Вона набрала Надю й розповіла про дзвінок брата.
— Мені він теж телефонував, влаштував істерику, — зітхнула Надя. — Вимагав, щоб я негайно приїхала й забрала маму. А куди я її заберу? У мене в квартирі тепер донька з чоловіком живуть, місця взагалі немає. Коли треба було майно оформляти, ми були не потрібні. Обіцяв доглядати — хай тримає слово.
Наступного дня Галині почала дзвонити невістка Ірина.
— Якщо ти не забереш матір, я прийду до тебе на роботу, розкажу твоєму керівництву й усім колегам, яка ти “турботлива” донька! — сипала погрозами Ірина. — Роби щось, вона мені тут набридла!
Галина намагалася розмовляти спокійно, хоча всередині все стискалося від обурення.
— Ірино, я вже все пояснила Богдану. У мене немає можливості наймати людину на повний день. Я живу на звичайну зарплату. Ви свого часу зробили все, щоб ми з мамою не спілкувалися. Ви отримали за це повну матеріальну винагороду. Будьте тепер чесними й виконуйте свої обов’язки.
Дзвінки не припинялися, Богдан та Ірина продовжували тиснути й висувати претензії. Врешті-решт Галина була змушена просто змінити номер телефону, щоб повернути собі душевний спокій.
Про свій крок Галина не шкодує. Вона вважає, що кожен має відповідати за свої рішення. А за долю матері вона в глибині душі спокійна — Богдан занадто переймається думкою оточуючих і сусідів, тому ніколи не зважиться на якісь радикальні кроки. Йому доведеться нести цей обов’язок самому.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
