– Як тільки потеплішає, так і виглядаю їх. Першого квітня цілий день ходила по двору. Щось підказувало: ось-ось будуть. Але вже і сутінки спустилися, а гніздо все пусте і пусте. Я прямо засмутилася. А вранці виходжу: прилетіли, – ділиться радістю Анна Железняк з Тур’ї Сновського району.
Вони прилітають вже більше 10 років – саме стільки у Анни Олексіївни немає наймолодшого сина. Колись чула від людей похилого віку: в тих місцях, звідки лелеки поспішають до своїх гнізд, душі померлих знаходять щастя. Не інакше, Володя посилає їй вісточку з птахами: як тільки побачить їх, на серці стає легше і відступає туга.
Кожен день виходить глянути, як вони милуються, метушаться, облаштовують гніздо. Переживає, коли лелеченята вчаться літати. «У них все точно так, як у людей», – каже, згадуючи своє життя.
У нинішньому вересні Ганні Олексіївні виповниться 93, а пам’ять – як в молодості. Називає не тільки дати народження своїх п’яти виживших сестер і братів, а й розповідає в подробицях про їхніх дітей і онуків. Закінчила всього 6 класів, але за її спогадами можна вивчати історію. Не переплутала жодної події, про які розповідала, не забула жодної географічної назви.
Через одну ми з нею навіть посперечалися.
– У 1934 році ми всією сім’єю переїхали з Тур’ї в Рубаніву Запорізької області, – згадує моя співрозмовниця.
– Херсонської, – поправляю її.
– Ні, ні Херсонської, – наполягає.
Дивлюся в довідниках. Виявляється, вона має рацію. До війни Рубанівка насправді входила до складу Запорізької області.
– Наші увійшли в село восени 43-го, але фронт стояв недалеко від нас ще 4 місяці. Селяни (мобілізували всіх – від 18 до 60 років) носили в мішках снаряди на передову, так як машини проїхати не могли: буксували в чорноземі. Його зовсім розквасили осінні дощі.
Кожному видавали по два снаряди. І шикували по двоє. Стрій виходив довжелезний. Йшли в супроводі наших солдатів. Не можна було відходити в бік ні на крок: усюди німецькі міни. Скажуть: привал – зупиняємося відпочити, шлях адже неблизький. Від села до окопів майже 15 кілометрів.
Знову звіряю з документами. Все точно. Рубанівка була звільнена 31 жовтня. Протягом листопада 1943 року – лютого 1944 року в 10-14 км від села йшли запеклі бої. Місцеві жителі носили бійцям не тільки снаряди, а й продовольство. Живий ланцюг розтягувалася на кілька кілометрів.
Так само, без помилок, Анна Олексіївна розповідає і про інші події: від відновлення Дніпрогесу (працювала там в 44-му), освоєння цілини, де був чоловік, до афганського конфлікту.
– В Афганістані воював мій середній – Льоня. Він з 54-го. Відслужив в армії і залишився на надстрокову. Одружився, народився син. Війна в Афганістані почалася в кінці 1979-го. Льоню направили туди у 80-му. Служив два з половиною роки. Я провела їх з молитвою перед іконами. Бог вберіг мого сина. Був поранений, але вижив. Після госпіталю вже не воював. Супроводжував додому тіла загиблих, яких привозив «чорний тюльпан».
Якось у Льоні вирвалося: «Це набагато важче, ніж йти в атаку». Я розумію його, тому що смерть поруч зі мною – з дитинства.
Згадує: незабаром після переселення в Запорізьку область від запалення легенів помер батько. Мати залишилася з 10 дітьми. Старшому ледь виповнилося 16. Двоє молодших – від горшка два вершка. Вони не перенесли тиф, яким перехворіла вся сім’я.
Брат Михайло прослужив в армії тільки місяць, і почалася війна.
Надіслав з Вінниці листівку: «Іду на фронт. Може, більше і не побачимося ». Як у воду дивився … Замість нього додому прийшла похоронка.
Найстарший (1918 року народження) брат загинув в 43-му, в 8 кілометрах від села.
– У Василя були хворі ноги. Він отримав білий квиток. Але все одно рвався на фронт. Казав: головне – руки здорові, є чим тримати гвинтівку і стріляти у ворога. Приєднався до частини, яка звільняла Рубанівку. Не знаю, чи встиг хоч раз вистрілити …
Потім не стало чоловіка. З ним Анна познайомилася, коли (в 1947-му) приїхала в Тур’ю погостювати до тітки. Борис Железняк був на 5 років старше. Через рік одружилися. Оселилися в його будинку. Але доля відміряла їм подружнього життя зовсім небагато – всього 12 років.
– Чоловік завербувався на цілину, щоб заробити. Не минуло й місяця, як отримую телеграму: «Боря загинув». Коли, як – запитати нема в кого. Вирішила їхати в Казахстан. Грошей немає, діти малі. Вова (він з 59-го) ще в колисці. Добрі люди позичили, скільки треба, мама приїхала дивитися за хлопчиками …
Знайшла я і село, де Борис працював, і його начальника. Він сказав: «Стався нещасний випадок. Вашого чоловіка на ваговій вдарила машина. На смерть».
У Казахстані його і поховали. Я повернулася додому сама не своя. Як жити далі? Як піднімати дітей? На них – на всіх трьох – призначили тільки 40 рублів пенсії.
Тягнулася щосили. Що виростили, то й до столу. А одяг, взуття брала «на виплату». Вигодую телятко, здам, розрахуюся з боргами – жити знову нема на що.
Часто маму згадувала. Нас у неї залишилося 10. А у мене – тільки троє. «Соромно скаржитися», – говорила сама собі.
Заміж вирішила не виходити. Адже чоловік є чоловік. Йому чужі діти не болять. А я, буває, не витримаю, шльопну якогось, а потім плачу: шкода, дитина без батька росте.
Виростила, одружила, дочекалася онуків. Хлопці не пішли ні в батька, ні, тим більше, в діда. У старших – лише по одній дитині. У покійного Вови двоє: син і дочка. – зітхає. – Вони жили на Полтавщині. В кінці 2006-го син приїхав до мене в гості.
Горе трапилося 20 грудня. З ранку Вова з’їздив в Щорс (до нього – 10 км. – авт.), Поставив велосипед біля дровітні і знову кудись збирається. Я кажу: «Ти б хоч пообідав». Він пильно подивився на мене, посміхнувся: «Будеш обідати без мене». Та пішов.
Я не обідала. Чекала. Уже й стемніло – Вови немає. Багато разів виходила на вулицю-нікого. Цілу ніч не стулила очей. А вранці прийшли з сільради: «Ваш син – в морзі».
Тіло виявили на узбіччі дороги. Машина протягнула його метрів 13.
Володю (йому було 47) поховали на місцевому кладовищі. З тих пір замість нього до двору бабусі поспішають лелеки.
– Я для себе поруч з Вовою місце вибрала. Огорожу вже поставили. А ховати буде старший син. Гена. Йому 66. Живе в Рівному. Льоня – в Калінінградській області.
Я гроші на похорон давно почала збирати. Складала по гривні. Адже з доходів – одна тільки пенсія. Було три з половиною тисячі. Не залишилося ні копійки.
Розповідаємо ховала гроші на столі під клейонкою. Зверху ще й аптечку ставила.
– Якось хотіла розпалити піч, а древа не горять. Довелося йти в сарай за лучиною. Повертаюсь, а назустріч – незнайомий чоловік. Каже: переписую живність. Я засміялася: так у мене тільки собака і три кішки. Нічого поганого не запідозрила. Попросить паспорт – дала.
Тільки коли він пішов, помітила, що на ліжку і на столі все перевернуто. Я до грошей – немає. Кричала, голосила, та що з того?
Вона намагалася знову зібрати, але нічого вже не виходить. Все подорожчало. А продавати нічого. Цінних речей у неї тільки 3 – телевізор, подарований старшим сином на 85-річчя, і два велосипеди. Той, на якому покійний Вова останній раз їздив в Щорс, і її, «дамський», без рами. Купила його давно, в 70-х, але він і зараз на ходу. Два роки тому (в 90) ще їздила на ньому в магазин. Тепер вже не виходить: ноги болять. І зір уже не той, скаржиться, і слух.
Але від городу до сих пір не відмовилася.
– Там і городу того – три рядка картоплі та грядки. Моя справа – виполоти бур’яни. Садити і збирати допомагає Гена. Приїжджає спеціально. А оре трактором і копає сусід – Коля Железняк. З ним мій Вова дружив ще зі школи.
Поки лелеки не відлетіли, син неначе поруч. Допомагає, втішає. Тільки обійняти його не можна …
Анна Єфименко, “ГАРТ”.
Читайте також: CМЕРТЬ ІСУСА НА ХРЕСТІ — ПОГЛЯД КАРДІОЛОГА
