Відкривши очі, Лариса побачила незнайомих людей в білих халатах, які бігали навколо неї. – Бідолашна, ти в сорочці народилася, – співчутливо промовила до неї старенька санітарка.
В той день Лариса втратила дитину. Плакала: “Як тепер про все сказати Володі? – картала себе думками. – Він так хотів дитину!” Все було б добре, якби не та нова квартира, через яку вона тепер ніколи не стане мамою…
Все вийшло так невчасно. У думках спливли останні кілька місяців – бій за трикімнатну квартиру у новому мікрорайоні. Вони з Володею вже уявляли, як на чемоданах будуть зустрічати Новий рік, адже саме напередодні мали видати ордер та ключі. Тим паче, саме тоді хотіла потішити Володю новиною про майбутнього малюка, аби святкувати подвійну радість. Все йшло, як по маслу. Аж раптом секретарка ошелешила новиною:
– Ти знаєш, – заправляючи аркуш паперу у друкарську машинку, по-змовницьки повідала, – є людина, яка хоче відібрати у тебе цю квартиру… – і замовкла, вичікуючи паузу та крадькома поглядаючи.
– Як?! Хто?.. – Лариса ледь видавила із себе.
– Окунська. Сказала, будь-що, а квартира буде її.
– Та вона ж тільки п’ята на черзі… – у Лариси на очах забриніли сльози.
Секретарка здивовано сплеснула руками. – Ну, ти просто як дитина! Вона ж коханка першого зама! До того ж, ти її не знаєш? Та вона з того світу вирве, як тільки захоче. Так що раджу на майбутнє берегти нерви або до когось стукати…
Звісно, ні до кого “стукати” Лариса не буде – не така натура, і воювати теж не збирається. У цей день її життя розділилося на “до і після”: враз розбилися всі надії і сподівання на краще, бо кімнатка у комуналці, де молоді жили з мамою, і ще та спільна кухня й ванна остогидли до печінок.
Наступного дня у коридорі лоб в лоб зіткнулася з Окунською. Хотіла, було, делікатно завести мову, та вона настільки промовисто поглянула своїми злими очима, що Лариса лишень зашарілася. Натомість Окунська сама її згодом зачепила:
– Нема чого на мене сердитися. Я теж маю право на цю квартиру, – грубо відрубала.
– Я ж перша у черзі… – серце Лариси частіше забилося від хвилювання.
– А тепер я! Бо розлучилася, і дитина залишилась зі мною, тому маю право на житлову площу. Все одно відберу цю квартиру! – зашипіла просто в обличчя. – І не сіпайся проти мене!
В очах Лариси потемніло, і вона зсунулася по стіні. Далі пам’ятала над собою перелякані очі співробітників і білі халати…
Новина про те, що Лариса втратила дитину, облетіла увесь дослідний інститут. Одні співчували, поливаючи брудом безсердечну Окунську, знайшлися й такі, які звинуватили Ларису: мовляв, не треба було так близько брати до серця. Як би там не було, Окунська вже через місяць, якраз напередодні Нового року, вселилася у нову квартиру.
***
А Лариса не могла отямитися від горя.
– Мені так погано… – не могла стримати сліз перед Володею. – Ти ж так хотів дитину…
– Не плач, – він ніжно гладив її по руці, цілував обличчя. – Головне – не переживай. Треба жити далі.
– Знаєш… Я багато думала. Ти молодий. І можеш мати своїх дітей. Відпускаю тебе на всі чотири сторони…
Він змовчав і, поцілувавши на прощання, пішов на роботу. Мучилась до ночі, не знаходила собі місця, картала, навіщо взагалі це вигадала, адже не уявляє свого життя без нього. Щоразу нервово брала телефонну трубку, прислухалася до будь-якого шуму на сходовій клітці… Була одинадцята вечора, а Володі все не було. Знеможена думками лягла у ліжко, та довго не могла заснути. Почула, як на поверх під’їхав ліфт. Хто це: сусід, який вернувся зі зміни, чи… Володя? Та коли відчинилися двері, зайшов він. Роздягнувся, ліг поряд і обійняв міцно-міцно…
Нещастя нагадало про себе через тридцять років
Минуло тридцять років. Лариса тішилася малими внуками сина Вадима і дочки Олі. І лише зрідка задумувалася, що Вадимко не рідний. Та про це ніхто не обмовився за стільки років. Його взяли з дитбудинку, коли хлопчикові було кілька місяців. А дочка, наперекір лікарському вироку, народилася через п’ять років після того. І через трохи часу вони вже тішилися двома дітьми у новій трикімнатній квартирі – обміняли її і Володину комуналку. Лариса вже була на пенсії, а чоловік ще працював головним інженером заводу.
Аж одного дня їхній спокій потривожив телефонний дзвінок:
– Алло, вас турбують з лікарні. Наша пацієнтка Валерія Валентинівна Окунська дуже просить її навідати. Вона важко хвора…
Лариса довго не могла отямитися, навіть маленька онучка, перелякавшись, смикала її за спідницю: “Бабцю, со з тобою?” Ну чому ця Окунська знову вривається у її життя? Що цього разу хоче? Знову нашкодити? Якби не вона, не було б тієї трагедії… Але й не було б сина Вадима, без якого не уявляла свого життя…
***
В палаті у засохлій старій ледь впізнала колись красиву, ефектну жінку, за якою впадали чоловіки.
– Що, страшна я? – Лариса аж здригнулася від її неприємного сиплого голосу – єдине, що нагадувало колись владну Окунську. – Знаю, доживаю останні дні… – відчувалося, що їй важко дається кожне слово. – Приведи із собою нотаріуса: хочу переписати тобі ту прокляту квартиру…
Щастя у мене не було. Так що поспішай, не відтягуй… Лариса широко відкритими від здивування очима дивилася на жінку і не йняла віри. Ошелешена новиною, мовчки встала і вже взялася за ручку дверей, як її окликнула Окунська:
– Тільки не думай, що я стала добра… Якби не хвороба, не бачити тобі тієї квартири, а так хочу совість заспокоїти…
***
Лариса брела вулицями, нікого і нічого не помічаючи. Таке звалилося на її бідолашну голову! Звісно, квартира – це ніби нагорода за муки, там може жити Вадим із сім’єю. Але як пояснити все: звідки взялася квартира і, зрештою, те, що Вадим нерідний?! Та вона цього ніколи не скаже!
Порадившись з чоловіком, вирішила: якщо так розпорядилась доля, оформлять документи, а там щось придумають.
Через день Лариса з нотаріусом зайшла у лікарняну палату – і обімліла: на ліжку замість Окунської лежав згорнутий матрац.
– А ви до тієї старої? – запитала молоденька санітарка. – Не встигли…
Лариса ні крапельки не розстроїлась. Вирішила – значить, не доля. Ця квартира вже вдруге, як пташка, вилітає з її рук. Зате тепер не треба брехати. Від цього у жінки на душі стало легше. У неї є все, що треба для щастя, а без цієї квартири вони обійдуться.
За матеріалами Олена ПАВЛЮК
Фото ілюстративне – pinterest.com.
