Після 7 років шлюбу чоловік залишив мене, він просто пішов до іншої. Ми тоді жили в хаті його матері і, коли Остап пішов від нас, ми залишилися втрьох.
Я розуміла, що й мені, швидше за все, доведеться шукати житло, адже її точно не захоче чужа людина. Та Надія Вікторівна сказала невістці, щоб навіть не думала залишати її, адже рідніших людей у неї немає. Вона навіть бачити свого сина не хоче за такий вчинок, а от мені і онучці допомагатиме чим зможе.
Я була щаслива від слів матері, хоча то був непростий період в моєму житті. Роботи в селі не було і я вирішила поїхати в Італію з кумою, мріяла заробити грошей для навчання своєї доньки і купити нам квартиру.
Надія Вікторівна підтримала мене, сказала, що буде доглядати добре за донькою, не гірше ніж мама рідна, запевнила, що я можу їхати спокійно і не хвилюватися.
Як мені важко не було на чужині, але ці довгі 7 років промайнули для мене якось швидко. Усі дні були буденні, схожі один на оден, але душу гріла думка, що я зароблю гроші і ми з донькою заживемо щасливо.
А через 7 років я повернулася, у мене були гроші на двокімнатну квартиру і навчання доньки. Я вирішила, що нам варто перебратися в місто, та онучка сказала, що без бабусі вона не поїде, якщо бабуся залишається, то вона й далі житиме з нею в селі.
Тоді я вирішила і свекруху забрати з собою. Надія Вікторівна продала свою хату і ми змогли купити трикімнатну квартиру. Тепер у нас кожної було по кімнаті. Вже чимало часу минуло, а я жодного разу не пошкодувала, що й досі живу з свекрухою, що забрала її до себе. Іноді зовсім чужа людина стає найріднішою в світі. Вона нам завжди посміхається і жартома говорить, що хоч вже старенька, але виглядить діток і моєї доньки.
Фото ілюстративне.
