Зараз просто повідаю вам непросту історію моєї сім’ї, мені важко від того, що так може вчинити найрідніша людина.
Щиро кажучи, дуже хочу зрозуміти причину, але ніяк не можу, мені важко це зробити.
Справа в тому, що в нас з братом різні батьки.
Де батько мого рідного брата Івана – нам й досі нікому невідомо.
А мого тата не стало, коли ще Іван був в армії.
Відразу, після того, як повернувся з армії, Іван повернувся додому не один, він привів до нас невістку в дім.
Якраз тоді ми з мамою жили в невеличкій двокімнатній квартирі.
Раніше вона належала моєму рідному батькові, ми отримали її у спадок, кожна по одній кімнаті.
А в моєї неньки до шлюбу житла не було свого: вони з бабусею і дідусем жили в дерев’яному будинку. А вже коли мого дідуся не стало, будинок почав сипатися без чоловічої руки, без належного догляду за ним і досить таки хорошого ремонту.
В результаті моя рідна бабуся перебралася жити до своєї старшої дочки, через деякий час продавши ділянку, а мама стала орендувати окреме житло, залишившись без нічого.
Згодом вона познайомилася з батьком Івана, якийсь час вона жила у нього, потім, відразу коли він її залишив, якраз зустріла мого батька і вони, через короткий проміжок часу, одружилися.
Першу ніч Іван і його Ірина ночували на нашій кухні на дивані, який мама приготувала до його повернення зі служби додому.
У нас з мамою було по окремій кімнаті, тому мама вирішила, що брат буде спати поки на дивані. Тим паче тепер у нього дружина, а куди її подіти нам навіть і на думку не спадало.
Свого часу моя мама планувала, що Іван відразу влаштується на роботу і швидко з’їде від нас протягом двох-трьох місяців.
Поява невістки в нашому домі і перспектива спільного проживання з дружиною мого брата ще й з нею спочатку ні мене, ні маму не обрадувала, про таке ми навіть думати не хотіли на той час. Очікували, що все це тимчасово.
А вже через пару тижнів спільного проживання, Іван з дружиною знайшли собі роботу.
Мама почала придумавати різні варіанти ремонту на кухні, адже думала, що раз молоді мають уже власну роботу, то стануть орендувати собі окреме житло, щоб усім легше і спокійніше жилося.
Ось тільки нікуди вони не з’їхали від нас, на жаль, як ми з нею сподівалися.
Несподівано ми дізналися, що наша невістка вже чекає дитину, а це вже було повною несподіванкою для нас.
Я, звичайно, зрозуміло, зовсім не хотіла віддавати свою кімнату Іванові та його дружині, а ще й поява в дома малої дитини взагалі нікого не радувала.
Я була молодою. Правду кажучи, дуже хотіла тоді мати можливість запросити подружок до себе, попити чай з ними, попліткувати, покрутитися перед дзеркалом, та й в решті мати свій вільний простір, чого хоче кожна молода дівчина.
Я хотіла мати свою власну кімнату, а брат вже був дорослий, вважаю, і сам міг подбати про свою сім’ю.
Тоді я звикла до самотності та особистого простору, поки брат був в армії, а я жила сама.
Вони стали вмовляти мене втрьох.
Мама, якій було шкода виганяти на вулицю Ірину, яка чекає дитину, сама Ірина, яка плакала, що не має куди йти, і мій брат Іван.
А брат так взагалі запропонував мені вибір: або я з речами переселяюся до мами в кімнату, або буду жити з ним і Іриною в одній кімнаті, а коли дитина народиться, то мені доведеться прокидатися ночами разом з невісткою нашою.
Мама мені обіцяла, що це не надовго, а всього на кілька років, поки Іван нормально не встане на ноги, буде заробляти достатньо грошей і забере свою сім’ю в окреме житло, а ми заживемо, як раніше.
У підсумку всього цього, я постійно слухала мамине хропіння щоночі протягом довгих п’яти років.
Роки минали, згодом мій племінник пішов у дитячий садочок.
Мама відмовилася прописувати у нас невістку з онуком, зате сусідка вирішила підзаробити на нашій ситуації і оформила тимчасову прописку братові з дружиною за гроші, які вони з радістю їй заплатили.
Наскільки не гарно поводився Іван, настільки ж скромно вела себе у нас сама Ірина.
Невістка робила все в домі, потайки від Івана давала мамі гроші, щоб заплатити за воду і електрику або купити продуктів для всіх.
Вона щиро просила вибачення за його поведінку, коли Іван приходив додому не в настрої або після посиденьок зі своїми колегами.
Іноді він був у доброму гуморі, тоді щось лагодив, посміхався, розповідав усім армійські історії, у всіх на душі ставало трішки радісніше.
Ми з нашою невісткою тоді дуже подружилися, якщо можна так сказати про моє тепле спілкування з чужою мені людиною.
Ірина стала берегинею моїх таємниць, іноді віддавала мені свій хороший одяг, робила гарні зачіски.
Я, в свою чергу, ніколи не відмовлялася посидіти з племінником, коли Ірина мене про це просила.
Я часто допомагала їй по дому, готувала для всіх їсти, купувала іграшки маляті, ніколи не відмовляла, коли вона до мене зверталася по щось.
А через тиждень після мого 20-річчя Іван, будучи не в доброму настрої, почав говорити неприємні речі.
Казав мені, що ми його не чекали, що нам з мамою було краще, якби він не повернувся додому. Що мамі ніколи не було до нього справи. Доказ – той самий диван на кухні.
– Ви б його ще в під’їзд поставили, щоб я знав своє місце, таке недобре ставлення до своєї рідної дитини, – докоряв нашій мамі мій брат Іван.
У тому ж році, за пів року до мого наступного дня народження, у Ірини не стало рідної бабусі, на жаль.
Її батьки через деякий час, декілька місяців, привезли нашій невістці гроші, вони продали квартиру тієї бабусі.
Відразу брат з дружиною взяли свою власну квартиру в кредит.
Уже рік, як Іван з Іриною з’їхали від нас з мамою. За цей рік ми з мамою ні разу не були у них вдома, а племінника бачили раз десять, не більше.
Іван просто забороняє Ірині запрошувати мене або маму до них в гості додому.
А сама Ірина лише винувато розводить руками, каже, що Іван вперше за довгий час відчуває себе вдома і не хоче, щоб до них хтось приходив.
Вона навіть про поїздки до нас в гості при ньому намагається зайвий раз не говорити, навіть не згадує про нас, коли вона до нас приїжджає, то чоловік найчастіше може про це й не знати.
Мама вважає, що Іван так змінився в армії, він став зовсім іншою людиною, таке враження, що зовсім чужою для нас, і з нею мені дуже важко не погодитися.
Він став злим, віддалився.
А мені, особливо, здається, що вся справа в тому дивані, який мама йому приготувала, не дарма Іван тоді про нього заговорив, він, напевно, і досі забути той вчинок не може.
Я спробувала поставити себе на місце мого брата: повертаюся додому, сподіваюся на теплу зустріч з родиною, а мене на кухню відправляють жити, і то тимчасово, як незваного гостя, а самі чекають лише, щоб швидко з’їхав від них.
Я б теж образилася на маму свою, щиро кажучи.
Але ж ніхто його не вигнав ніхто з дому, і його дружину його, невістку нашу, погодилися залишити у своєму домі.
Іван з Іриною майже цілих п’ять років прожили з нами.
Раз вже так образила зустріч з рідними йому людьми, так пішов би відразу!
Якийсь лицемірство справжнє, на жаль, виходить: поки діватися нікуди було, жив, навіть посміхався, як своїм житлом обзавівся – відразу вирішив пригадати, як його кілька років тому образили.
Добре, що наша невістка Ірина виявилася дуже хорошою і вдячною людиною, на що ми навіть й не сподівалися: вона і приїде до нас, хоч і крадькома, і фотографіями племінника поділиться, порадіє з нами.
Розумію, що їй не хочеться сваритися з чоловіком через нас, вона як між двох вогнів.
А Івана я зовсім не розумію: носити образу в собі, стільки років, хіба це чоловічий вчинок?
Як би там не було, а мама з дому його не виганяла і куском хліба ділилася завжди, і коли дружина його чекала дитину, вона не вказала йому на двері.
Брат відмовляється він нас з мамою. Невже він правильно робить?
Фото ілюстративне.
