Хочу розповісти історію моєї сім’ї, мені важко від того, що так може вчинити найрідніша людина.
У нас з братом різні батьки. Де батько Івана – нам невідомо. А мого тата не стало, коли Іван був в армії.
З армії Іван повернувся додому не один, він привів невістку в дім.
Ми з мамою жили в двокімнатній квартирі. Раніше вона належала моєму батькові, ми отримали її у спадок, кожна по кімнаті.
У мами до шлюбу житла не було: вони з бабусею і дідусем жили в дерев’яному будинку, коли дідуся не стало, будинок почав сипатися без чоловічої руки. В результаті бабуся перебралася до старшої дочки, через деякий час продавши ділянку, а мама стала орендувати окреме житло. Потім вона познайомилася з батьком Івана, якийсь час жила у нього, потім, коли він її покинув, вийшла заміж за мого тата.
Першу ніч Іван і його Марія ночували на кухні на дивані, який мама приготувала до Іванового повернення. Все-таки, коли ми з ним жили в одній кімнаті до армії, то були ще малими, а в шістнадцять років ділити одну кімнату з уже дорослим братом – якось не дуже зручно.
Мама планувала, що Іван влаштується на роботу і з’їде протягом двох-трьох місяців. Поява невістки в нашому домі і перспектива спільного проживання ще й з нею спочатку ні мене, ні маму не обрадувала.
Через пару тижнів вони знайшли роботу. Мама почала прикидати варіанти ремонту на кухні, адже думала, що раз молоді мають роботу, то стануть орендувати собі окреме житло. Ось тільки нікуди вони не з’їхали. Несподівано ми дізналися, що Марія чекає дитину.
Я, звичайно, зовсім не хотіла віддавати свою кімнату. Я була молодою. Я хотіла мати можливість запросити подружок, попити чай з ними, попліткувати, покрутитися перед дзеркалом. Робити все це в своїй кімнаті. Звикла до самотності і особистого простору, поки брат був в армії.
Вони стали вмовляти мене втрьох. Мама, якій було шкода виганяти на вулицю Марію, яка чекає дитину, сама Марія, яка плакала, що не має куди йти, і Іван. Іван так взагалі запропонував мені вибір: або я з речами переселяюся до мами, або буду жити з ним і Марією, а коли дитина народиться, то мені доведеться прокидатися ночами.
Мама обіцяла, що це не надовго, а всього на кілька років, поки Іван нормально не встане на ноги, буде заробляти достатньо грошей і не забере свою сім’ю в окреме житло. У підсумку всього цього, я слухала мамине хропіння щоночі протягом довгих п’яти років.
Племінник пішов у садочок. Мама відмовилася прописувати у нас невістку з онуком, зате сусідка вирішила підзаробити і оформила тимчасову прописку за гроші.
Наскільки не гарно поводився Іван, настільки ж скромно вела себе Марія. Вона робила все в домі, потайки від Іван давала мамі гроші, щоб заплатити за воду і електрику або купити продуктів. Вона просила вибачення за його поведінку, коли Іван приходив додому не в настрої або після посиденьок з колегами. Іноді він був у доброму гуморі, тоді щось лагодив, посміхався, розповідав армійські історії.
Ми з Марією дуже подружилися, якщо можна так сказати про моє тепле спілкування з чужою мені людиною. Вона стала берегинею моїх таємниць, іноді віддавала мені свій хороший одяг, робила гарні зачіски. Я, в свою чергу, ніколи не відмовлялася посидіти з племінником, коли вона мене про це просила, допомагала їй по дому, готувала для всіх їсти.
Через тиждень після мого 20-річчя Іван, будучи не в доброму настрої, почав говорити неприємні речі. Що ми його не чекали, що нам було краще, якби він не повернувся. Що мамі ніколи не було до нього справи. Доказ – той самий диван на кухні.
– Ви б його ще в під’їзд поставили, щоб я знав своє місце! – докоряв мамі Іван.
У тому ж році, за пів року до мого наступного дня народження, у Марії не стало бабусі. Її батьки через деякий час, декілька місяців, привезли Марії гроші, вони продали квартиру тієї бабусі. Іван з Марією взяли квартиру в кредит.
Уже рік, Іван з Марією з’їхали від нас з мамою. За цей рік ми з мамою ні разу не були у них вдома, а племінника бачили раз десять, не більше. Іван забороняє Марії запрошувати мене чи маму до них в гості додому. А Марія лише винувато розводить руками, каже, що Іван вперше за довгий час відчуває себе вдома і не хоче, щоб до них хтось приходив. Марія навіть про поїздки до нас в гості при ньому намагається зайвий раз не заїкатися, коли вона до нас приїжджає, то чоловік найчастіше може про це й не знати.
Мама вважає, що Іван так змінився в армії, він став зовсім іншою людиною, таке враження, що зовсім чужою для нас. Став злим, віддалився. А мені здається, що вся справа в тому дивані, який мама йому приготувала, не дарма Іван тоді про нього заговорив. Я спробувала поставити себе на місце мого брата: повертаюся додому, сподіваюся на теплу зустріч з родиною, а мене на кухню відправляють жити, і то тимчасово, як незваного гостя, а самі чекають лише, щоб швидко з’їхав від них. Я б теж образилася.
Але ж ніхто його не вигнав! Вони з Марією п’ять років прожили з нами. Раз вже так образила зустріч з рідними йому людьми, так пішов би відразу! Якийсь лицемірство виходить: поки діватися нікуди було, жив, навіть посміхався, як своїм житлом обзавівся – відразу вирішив пригадати, як його кілька років тому образили.
Добре, що Марія виявилася дуже хорошою і вдячною людиною хороша: і приїде, і фотографіями племінника поділиться. Розумію, що їй не хочеться сваритися з чоловіком через нас, вона як між двох вогнів. А Івана не розумію: носити образу в собі, стільки років, хіба це чоловічий вчинок? Як би там не було, а мама з дому його не виганяла і куском хліба ділилася завжди!
Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!
Фото ілюстративне – pixabay.
