fbpx
Україна
Особисте: Ти був монахом, а я жила як усi

Менi було 17, коли вiдчув, що хочу служити Богу. Пiшов у монастир, пройшов нoвiцiат, склав чернечу обiтницю… А потім зустрiв Її. Думав, лихий мене спoкушає…

“Друзi йшли на пuво, а я – до церкви”

Моя сiм’я нiколи не вирiзнялась якоюсь особливою релiгiйнiстю. Про Бога я дiзнався сам – читаючи Святе Письмо ще у 9-му класi. Ходив до церкви. Парох нашого храму був великою людиною, хоча й бiдував та жив у маленькiй квартирi з дружиною i трьома дiтьми. Я з ним потоваришував ще у школi та почав служити у вiвтарнiй дружинi.

Однокласники навiть iз мене жартували, бо в той час, коли вони йшли на пuво, я – до церкви. Але в мене з’явилась сила не слухати того, що говорять iншi, а йти за покликом серця. Цього правила я не зрiкся й досi.
Побачивши мою любов та вiру в Бога, отець Василь запропонував менi стати священиком, пiти на науку до семiнарiї. Я замислився над цим, але вiдчував, що не священиком хочу бути, а ченцем.

Коли в головi визрiла така думка (наче голос самого Бога вона прозвучала!), зрозумiв, що це моє покликання. Попри те, що менi було лише сiмнадцять, знав, що зможу покинути свiт розваг, грошей, кар’єри, я не думав навiть про кохання.

Пригадую, прочитав тодi працю cвятого Августина “Сповiдь”, яка ще бiльше надихнула мене на монашество. Отець Василь сказав менi тодi: “Дитино, вважай, бо це дуже серйозний вибiр. Один раз на все життя ти можеш його зробити. А тобi ж всього сiмнадцять, тому думай добре”. Я про це справдi багато мiркував.

Думав, що втрачаю i що отримую. Й обрав дорогу до святостi – пiшов до настоятеля монастиря, якого порадив отець Василь. Уже, коли зайшов на подвiр’я обителi, побачив фiгурку Богородицi,
зайшов до невеличкої церковцi й у головi знову, наче голос Бога, пролунало: “Ось тут твоє мiсце i твоє призначення”.

Настоятель прийняв мене дуже тепло. Але й суворо. Питав, чи то справдi моє рiшення, чи нiхто мене не пiдштовхував, а ще спитав про те, чи знають про мiй вибiр батьки. А мама й тато нiчого не вiдали. Вони жили iншим життям – робота, дiм, грошi – ото й усi турботи. I коли я казав їм: “Батьки мої, ви живете лише для тiла,  про душу коли подумаєте?”, вони хапались за голову. Мовляв, що то син наш таке говорить. Називали мене фанатом i казали: “От виростеш i побачиш, як то легко про душу думати, коли нема що їсти”.

Читайте також: ОСТАННЄ ПРОХАННЯ ДРУЖИНИ ПЕРЕД РОЗЛУЧЕННЯМ ЗМІНИЛО ЙОГО ЖИТТЯ НАЗАВЖДИ

Як ви думаєте, яка була реакцiя батькiв, коли я зателефонував їм з монастиря та сказав, що йду служити Боговi. Вони подумали, що я збoжeволiв! Хотiли навiть псuхологу мене показати. Мав тодi з ними
довгу розмову. I все ж достукався до їхнього серця – батьки мене вiдпустили. З надiєю, що передумаю. Але я не передумав. Пройшов нoвiцiат – своєрiдне навчання. А тодi cклав чернечу обiтницю. Отримав iм’я Петро.

Я подумав, що то лuхий спoкyшає

Так я жив сiм рокiв – частi сповiдi, молитви, усамiтнення, розважання над Святим Письмом. Рiс духовно. Я це вiдчував й був щасливий. Та одна мить… Ви не повiрите, але лише одна мить все змiнила…

Тодi ми саме органiзовували реколекцiї для молодi. До монастиря на духовнi вiднови приходили рiзнi люди. А серед них була вона – Марiя, студентка-iсторик. Зi сумними очима, каштановим волоссям й ангельським
личком. Побачив її i подумав, що то лuхий до мене пiдступає, що хоче мене спoкyсити, збити з шляху, звести на грiх. Я наче збожеволiв, коли вона торкнулась мого плеча та, зазирнувши в очi, спитала, коли будуть наступнi реколекцiї. Ледве вимовив слова – години наступних наук. Й одразу ж пiшов, навiть побiг до келiї.

Там, лишившись на самотi, я заридав. Молився i плакав. Я думав про ту дiвчину щодня. Не вiдчував до неї пoтягу. Нi! То було щось iнше. Я її… полюбив. Потребував її бачити. Так боявся самого себе. Але не сила було
боротись iз думками. Коли ми зустрiлись вдруге, вона спитала, чому я став монахом. “Мене покликав Бог”, – сказав я, але з якоюсь такою непевнiстю, яка взялась наче нiзвiдки. Це була вся наша розмова. Її запитання i моя вiдповiдь.

Тодi я не знав нiчого про Марiчку. Крiм її iменi. Але що треба знати, аби любити жiнку? Досить просто її вiдчувати. А я її вiдчував – i навiть якби вона була останньою грiшницею, любив би її.

Може, ви думаєте, що я легковажний. Але нi. Я дуже довго боровся – iшов вiйною проти себе. Ця бoротьба часто нагадувала менi риб, якi б’ються об лiд. Лице моє тодi змарнiло. З братами, настоятелем я майже не говорив. Не смiявся i не мав сили навiть їсти. Я багато молився i просив Бога, щоб дав менi мудрiсть знайти вихiд iз власного глухого кута.

Саме тодi менi трапилась книга “Кодекс канонiв Схiдних Церков” – це своєрiдна церковна конституцiя. Я прочитав там про те, що iснує поняття розiрвання обiтницi чернецтва. Узяв до рук книгу, пiшов до настоятеля i розказав йому все щиро. Я сказав, що хочу пiти не задля цiєї дiвчини, а задля себе, бо занадто слабкий, аби й далi жити тут, бути монахом. Обличчя настоятеля спохмурнiло, ми проговорили двi години. Я отримав час на роздуми- мiсяць.

Читайте також: СПОВІДЬ. ЧЕРЕЗ 30 РОКІВ Я ЗУСТРІВ МАМУ, ЩО ЗРЕКЛАСЯ МЕНЕ

Щоденно молився, сповiдався, думав i прийняв рiшення – йду з монастиря. “Моє призначення – незмiнне. Я хочу служити Богу. Але в iнший спосiб – як мирянин, бо моє серце кличе мене до цього”. “Щоб ти не робив грiха, зраджуючи Бога в думках, зважаючи на те, що ти був молодим хлопцем, коли сюди прийшов, я допоможу тобi. Бо ця твоя боротьба зi самим собою вiддаляє тебе вiд Бога”, – сказав настоятель. I мене вiдпустили. Обiтницю розiрвали.

“Мене мyчили докори сумлiння”

Сказати, що я вiдчув полегшення, не можу. Докори сумлiння мyчили мене нещадно. Я часто ридав, коли молився, просив у Бога прощення. Вiдчував, що я Його зрадив. Але Господь мене не покинув, Вiн допомiг знайти внутрiшнiй спокiй. Я повернувся до батькiв, влаштувався на будову, бо треба було заробляти грошi.

Важко звикав до життя поза келiєю, де чути лайки, де тхне aлкoголем, де брехня – правило виживання. Але в монастирi я навчився того, що зробило мене сильним, – любовi до ближнiх.

Так минув рiк мого мирського життя. I я почав шукати Марiчку. Чому не робив цього ранiше? Бо не був готовий. Я ж не знав, чи вона мене бодай згадує, чи впiзнає. Не хотiв, аби вона знала, що її янгольське личко штовхнуло мене на розiрвання обiту.

Тож знайшов списки наших реколектантiв. Там була не одна Марiчка, а три. Вони, на щастя, лишили свої телефони. Обдзвонив усiх. Її голос упiзнав одразу. Спокiйний, нiжний, з нотками смутку. “Алло! Марiчко, ти мене, мабуть, не впiзнаєш, але три роки тому ти була на реколекцiях у монастирi. Ще питала, чому я став монахом”. “А, брат Петро. Впiзнаю”, – сказала вона. “Я вже не брат Петро, я – Олексiй, тепер мирянин, як i ти”.

Марiчка мовчала. Вона не зрозумiла мене, мого дзвiнка. Трохи злякалась. Але я її заспокоїв. Сказав, що просто дуже її запам’ятав i хочу, аби вона допомогла утвердитись у свiтi, який для мене нинi такий незнайомий. Хоч насправдi це було не зовсiм так – я вже утвердився, просто хотiв її побачити, без надiй навiть на щось бiльше.

“Ти був монахом, а я жила як усi”

Отак ми домовились про зустрiч. Ходити на побачення я не вмiв, як i залицятись. Прогулювався з нею парком. I дивився, дивився, дивився. Ми говорили, смiялись, збирали сухе листя. Я подарував їй букетик. Провiв додому i попрощався. Не сказав, що люблю. Її волосся, очi, руки. Її душу люблю, бо вона прекрасна – я прочитав це в її поглядi.

Через три днi ми знову зустрiлись. Знову гуляли. Однак Марiчка була якась дивна, неспокiйна. Я розпитував її, що коїться. Вона мовчала, а потiм сказала, що бoїться мене. “Ти був монахом, а я жила як усi, – сказала
вона. – Я думаю, що нам не по дорозi. Бачу, як ти на мене дивишся. Але ти не знаєш всього. Ти не знаєш, яка я грiшна…”

Тодi я вперше до неї доторкнувся. Обняв i вiдчув, що хочу залишитись у цьому назавжди. “Не бiйся, я нiчого вiд тебе не вимагаю, але дозволь тебе любити, – сказав тихо i боязко. “Ти не зможеш мене любити, я вже була
люблена iншими”, – сказала вона й пiшла геть. Я її не наздоганяв. Не тому, що розчарувався. Нi. Люди – лише люди. Вони грiшать, оступаються, але не перестають бути прекрасними i вартими любовi.

Я написав їй листа: “Марiчко, ти людина, яка мене змiнила. Ти найкраща з тих, кого я бачив. Не тому, що ти красива. А тому, що маєш добре серце. Повiр у себе. Грiхи нас не ламають, коли ми каємось. Подумай i телефонуй”. Адресу я знав, бо проводжав її додому. Вiдправив i чекав вiдповiдi. Вона два тижнi мовчала. Але я вмiв чекати. Й дочекався. На мобiльному засвiтився конвертик, це була есемеска: “19.00, той самий парк, де ми збирали листя”.

Вона прийшла, взяла мене за руку й скзала: “Гуляти парком я не хочу. Йдемо до кав’ярнi”. Вона стала природнiшою, вiльнiшою зi мною. I я почувався її сповiдником, коли слухав про те, як вона втратила цнoтy, як була навiть n’яна, як брехала. “Що ж тебе привело на реколекцiї?” – спитав я. – Ти шукала Бога?” “Я прийшла просто так, iз друзями, але багато чого пiзнала. Навiть до церкви почала ходити. Ну, мабуть, ти маєш рацiю, десь глибоко, на днi душi я шукала Бога. А знайшла… тебе”, – сказала вона, не опускаючи
очей, як ранiше.

“Нашому шлюбу вже п’ятий рiк”

Так у життi колишнього монаха почались стосунки з дiвчиною. Я познайомив Марiчку з родиною, вона мене – зi своєю. Ми не давали одне одному гучних обiцянок, не було у нас, як у фiльмах, слiв про шалене кохання. Усе вiдбувалось на якомусь iншому рiвнi — ми просто стали рiдними людьми. I я знав, що вона має бути моєю дружиною. I вона менi не вiдмовила.

Сьогоднi нашому шлюбу вже п’ятий рiк. Ми створили християнську сiм’ю. Я прислуговую у церквi, а моя дружина здобуває катехитичну освiту. У нас уже двоє дiток. I я нi про що не шкодую. А особливо про те, що був ченцем. Бо, як уже казав, там, поруч iз Богом, навчився любити.

I, може, саме тому я й опинився у монастирi, щоб виконати своє призначення – стати батьком, чоловiком i жити з Господом, якого люблю й якому дякую за все, що пережив.

Олексiй, 32 роки, Iвано-Франкiвська обл.

facebook