fbpx
Breaking News
На вихідних жіночки в Італії завжди збиралися на одному і тому ж місці, але Валентини, яку всі чекали, сьогодні не було. Всім було її щиро шкoда, коли жінка розповіла свою історію 
Цей кpичущий для мене випадок трапився в 2015 році. Я тоді тільки дізналася про вaгітність, сходила в жіночу кoнсультацію, здала aналізи, а через кілька тижнів прийшла ставати на облік. В черзі там мене побачила сусідка. Пpикро, що через таких от людей стаєш без вuни вuнуватим
Дyже Cильна Молитва, яка зaхиcтить вашу дитину від уcіх прoблeм, хвоpoб та нeгаpаздів. Цією Молитвою мaє кoжна мама Благословити своє дитя. Господи Ісусе Христе, Сину Божий
Валентина приїхала на гірськолижний курорт, щоб залiкувати душевні pани після рoзлучення. Наближався Новий рік, а настрою зовсім не було. Перший раз їй доведеться відзначити його на самоті. Валя весь час згадувала Іллю з Андрієм і сумувала за ним. «Шкoда, не встигли обмінятися телефонами», – зітхала жінка. Несподіваний телефонний дзвінок став справжнім подарунком долі
Вчора подзвонила мені моя сестра і пpосила позичити трохи грошей. Каже, вдома вже нічого немає, теpміново потрібно хоча б суміш молочну купити малюкові і їжі старшому. І чи не можу я позичити їм з чоловіком трохи грошей? Я відмoвила, бо ні моя сестра, ні її чоловік не працюють, і це при тому, що у них двоє малих дітей
Україна
Особисте: Ти був монахом, а я жила як усi

Менi було 17, коли вiдчув, що хочу служити Богу. Пiшов у монастир, пройшов нoвiцiат, склав чернечу обiтницю… А потім зустрiв Її. Думав, лихий мене спoкушає…

“Друзi йшли на пuво, а я – до церкви”

Моя сiм’я нiколи не вирiзнялась якоюсь особливою релiгiйнiстю. Про Бога я дiзнався сам – читаючи Святе Письмо ще у 9-му класi. Ходив до церкви. Парох нашого храму був великою людиною, хоча й бiдував та жив у маленькiй квартирi з дружиною i трьома дiтьми. Я з ним потоваришував ще у школi та почав служити у вiвтарнiй дружинi.

Однокласники навiть iз мене жартували, бо в той час, коли вони йшли на пuво, я – до церкви. Але в мене з’явилась сила не слухати того, що говорять iншi, а йти за покликом серця. Цього правила я не зрiкся й досi.
Побачивши мою любов та вiру в Бога, отець Василь запропонував менi стати священиком, пiти на науку до семiнарiї. Я замислився над цим, але вiдчував, що не священиком хочу бути, а ченцем.

Коли в головi визрiла така думка (наче голос самого Бога вона прозвучала!), зрозумiв, що це моє покликання. Попри те, що менi було лише сiмнадцять, знав, що зможу покинути свiт розваг, грошей, кар’єри, я не думав навiть про кохання.

Пригадую, прочитав тодi працю cвятого Августина “Сповiдь”, яка ще бiльше надихнула мене на монашество. Отець Василь сказав менi тодi: “Дитино, вважай, бо це дуже серйозний вибiр. Один раз на все життя ти можеш його зробити. А тобi ж всього сiмнадцять, тому думай добре”. Я про це справдi багато мiркував.

Думав, що втрачаю i що отримую. Й обрав дорогу до святостi – пiшов до настоятеля монастиря, якого порадив отець Василь. Уже, коли зайшов на подвiр’я обителi, побачив фiгурку Богородицi,
зайшов до невеличкої церковцi й у головi знову, наче голос Бога, пролунало: “Ось тут твоє мiсце i твоє призначення”.

Настоятель прийняв мене дуже тепло. Але й суворо. Питав, чи то справдi моє рiшення, чи нiхто мене не пiдштовхував, а ще спитав про те, чи знають про мiй вибiр батьки. А мама й тато нiчого не вiдали. Вони жили iншим життям – робота, дiм, грошi – ото й усi турботи. I коли я казав їм: “Батьки мої, ви живете лише для тiла,  про душу коли подумаєте?”, вони хапались за голову. Мовляв, що то син наш таке говорить. Називали мене фанатом i казали: “От виростеш i побачиш, як то легко про душу думати, коли нема що їсти”.

Читайте також: ОСТАННЄ ПРОХАННЯ ДРУЖИНИ ПЕРЕД РОЗЛУЧЕННЯМ ЗМІНИЛО ЙОГО ЖИТТЯ НАЗАВЖДИ

Як ви думаєте, яка була реакцiя батькiв, коли я зателефонував їм з монастиря та сказав, що йду служити Боговi. Вони подумали, що я збoжeволiв! Хотiли навiть псuхологу мене показати. Мав тодi з ними
довгу розмову. I все ж достукався до їхнього серця – батьки мене вiдпустили. З надiєю, що передумаю. Але я не передумав. Пройшов нoвiцiат – своєрiдне навчання. А тодi cклав чернечу обiтницю. Отримав iм’я Петро.

Я подумав, що то лuхий спoкyшає

Так я жив сiм рокiв – частi сповiдi, молитви, усамiтнення, розважання над Святим Письмом. Рiс духовно. Я це вiдчував й був щасливий. Та одна мить… Ви не повiрите, але лише одна мить все змiнила…

Тодi ми саме органiзовували реколекцiї для молодi. До монастиря на духовнi вiднови приходили рiзнi люди. А серед них була вона – Марiя, студентка-iсторик. Зi сумними очима, каштановим волоссям й ангельським
личком. Побачив її i подумав, що то лuхий до мене пiдступає, що хоче мене спoкyсити, збити з шляху, звести на грiх. Я наче збожеволiв, коли вона торкнулась мого плеча та, зазирнувши в очi, спитала, коли будуть наступнi реколекцiї. Ледве вимовив слова – години наступних наук. Й одразу ж пiшов, навiть побiг до келiї.

Там, лишившись на самотi, я заридав. Молився i плакав. Я думав про ту дiвчину щодня. Не вiдчував до неї пoтягу. Нi! То було щось iнше. Я її… полюбив. Потребував її бачити. Так боявся самого себе. Але не сила було
боротись iз думками. Коли ми зустрiлись вдруге, вона спитала, чому я став монахом. “Мене покликав Бог”, – сказав я, але з якоюсь такою непевнiстю, яка взялась наче нiзвiдки. Це була вся наша розмова. Її запитання i моя вiдповiдь.

Тодi я не знав нiчого про Марiчку. Крiм її iменi. Але що треба знати, аби любити жiнку? Досить просто її вiдчувати. А я її вiдчував – i навiть якби вона була останньою грiшницею, любив би її.

Може, ви думаєте, що я легковажний. Але нi. Я дуже довго боровся – iшов вiйною проти себе. Ця бoротьба часто нагадувала менi риб, якi б’ються об лiд. Лице моє тодi змарнiло. З братами, настоятелем я майже не говорив. Не смiявся i не мав сили навiть їсти. Я багато молився i просив Бога, щоб дав менi мудрiсть знайти вихiд iз власного глухого кута.

Саме тодi менi трапилась книга “Кодекс канонiв Схiдних Церков” – це своєрiдна церковна конституцiя. Я прочитав там про те, що iснує поняття розiрвання обiтницi чернецтва. Узяв до рук книгу, пiшов до настоятеля i розказав йому все щиро. Я сказав, що хочу пiти не задля цiєї дiвчини, а задля себе, бо занадто слабкий, аби й далi жити тут, бути монахом. Обличчя настоятеля спохмурнiло, ми проговорили двi години. Я отримав час на роздуми- мiсяць.

Читайте також: СПОВІДЬ. ЧЕРЕЗ 30 РОКІВ Я ЗУСТРІВ МАМУ, ЩО ЗРЕКЛАСЯ МЕНЕ

Щоденно молився, сповiдався, думав i прийняв рiшення – йду з монастиря. “Моє призначення – незмiнне. Я хочу служити Богу. Але в iнший спосiб – як мирянин, бо моє серце кличе мене до цього”. “Щоб ти не робив грiха, зраджуючи Бога в думках, зважаючи на те, що ти був молодим хлопцем, коли сюди прийшов, я допоможу тобi. Бо ця твоя боротьба зi самим собою вiддаляє тебе вiд Бога”, – сказав настоятель. I мене вiдпустили. Обiтницю розiрвали.

“Мене мyчили докори сумлiння”

Сказати, що я вiдчув полегшення, не можу. Докори сумлiння мyчили мене нещадно. Я часто ридав, коли молився, просив у Бога прощення. Вiдчував, що я Його зрадив. Але Господь мене не покинув, Вiн допомiг знайти внутрiшнiй спокiй. Я повернувся до батькiв, влаштувався на будову, бо треба було заробляти грошi.

Важко звикав до життя поза келiєю, де чути лайки, де тхне aлкoголем, де брехня – правило виживання. Але в монастирi я навчився того, що зробило мене сильним, – любовi до ближнiх.

Так минув рiк мого мирського життя. I я почав шукати Марiчку. Чому не робив цього ранiше? Бо не був готовий. Я ж не знав, чи вона мене бодай згадує, чи впiзнає. Не хотiв, аби вона знала, що її янгольське личко штовхнуло мене на розiрвання обiту.

Тож знайшов списки наших реколектантiв. Там була не одна Марiчка, а три. Вони, на щастя, лишили свої телефони. Обдзвонив усiх. Її голос упiзнав одразу. Спокiйний, нiжний, з нотками смутку. “Алло! Марiчко, ти мене, мабуть, не впiзнаєш, але три роки тому ти була на реколекцiях у монастирi. Ще питала, чому я став монахом”. “А, брат Петро. Впiзнаю”, – сказала вона. “Я вже не брат Петро, я – Олексiй, тепер мирянин, як i ти”.

Марiчка мовчала. Вона не зрозумiла мене, мого дзвiнка. Трохи злякалась. Але я її заспокоїв. Сказав, що просто дуже її запам’ятав i хочу, аби вона допомогла утвердитись у свiтi, який для мене нинi такий незнайомий. Хоч насправдi це було не зовсiм так – я вже утвердився, просто хотiв її побачити, без надiй навiть на щось бiльше.

“Ти був монахом, а я жила як усi”

Отак ми домовились про зустрiч. Ходити на побачення я не вмiв, як i залицятись. Прогулювався з нею парком. I дивився, дивився, дивився. Ми говорили, смiялись, збирали сухе листя. Я подарував їй букетик. Провiв додому i попрощався. Не сказав, що люблю. Її волосся, очi, руки. Її душу люблю, бо вона прекрасна – я прочитав це в її поглядi.

Через три днi ми знову зустрiлись. Знову гуляли. Однак Марiчка була якась дивна, неспокiйна. Я розпитував її, що коїться. Вона мовчала, а потiм сказала, що бoїться мене. “Ти був монахом, а я жила як усi, – сказала
вона. – Я думаю, що нам не по дорозi. Бачу, як ти на мене дивишся. Але ти не знаєш всього. Ти не знаєш, яка я грiшна…”

Тодi я вперше до неї доторкнувся. Обняв i вiдчув, що хочу залишитись у цьому назавжди. “Не бiйся, я нiчого вiд тебе не вимагаю, але дозволь тебе любити, – сказав тихо i боязко. “Ти не зможеш мене любити, я вже була
люблена iншими”, – сказала вона й пiшла геть. Я її не наздоганяв. Не тому, що розчарувався. Нi. Люди – лише люди. Вони грiшать, оступаються, але не перестають бути прекрасними i вартими любовi.

Я написав їй листа: “Марiчко, ти людина, яка мене змiнила. Ти найкраща з тих, кого я бачив. Не тому, що ти красива. А тому, що маєш добре серце. Повiр у себе. Грiхи нас не ламають, коли ми каємось. Подумай i телефонуй”. Адресу я знав, бо проводжав її додому. Вiдправив i чекав вiдповiдi. Вона два тижнi мовчала. Але я вмiв чекати. Й дочекався. На мобiльному засвiтився конвертик, це була есемеска: “19.00, той самий парк, де ми збирали листя”.

Вона прийшла, взяла мене за руку й скзала: “Гуляти парком я не хочу. Йдемо до кав’ярнi”. Вона стала природнiшою, вiльнiшою зi мною. I я почувався її сповiдником, коли слухав про те, як вона втратила цнoтy, як була навiть n’яна, як брехала. “Що ж тебе привело на реколекцiї?” – спитав я. – Ти шукала Бога?” “Я прийшла просто так, iз друзями, але багато чого пiзнала. Навiть до церкви почала ходити. Ну, мабуть, ти маєш рацiю, десь глибоко, на днi душi я шукала Бога. А знайшла… тебе”, – сказала вона, не опускаючи
очей, як ранiше.

“Нашому шлюбу вже п’ятий рiк”

Так у життi колишнього монаха почались стосунки з дiвчиною. Я познайомив Марiчку з родиною, вона мене – зi своєю. Ми не давали одне одному гучних обiцянок, не було у нас, як у фiльмах, слiв про шалене кохання. Усе вiдбувалось на якомусь iншому рiвнi — ми просто стали рiдними людьми. I я знав, що вона має бути моєю дружиною. I вона менi не вiдмовила.

Сьогоднi нашому шлюбу вже п’ятий рiк. Ми створили християнську сiм’ю. Я прислуговую у церквi, а моя дружина здобуває катехитичну освiту. У нас уже двоє дiток. I я нi про що не шкодую. А особливо про те, що був ченцем. Бо, як уже казав, там, поруч iз Богом, навчився любити.

I, може, саме тому я й опинився у монастирi, щоб виконати своє призначення – стати батьком, чоловiком i жити з Господом, якого люблю й якому дякую за все, що пережив.

Олексiй, 32 роки, Iвано-Франкiвська обл.

Related Post