— Галю, ти тільки не ображайся, але ми з сином вирішили: раз у тебе все одно пропадає, я в суботу приїду з мішками й усе вивезу людям.
Ось так просто, буденним голосом, без жодного сумніву у власній правоті, сказала свекруха у слухавку в середу вранці.
Галина тоді стояла біля вікна в офісі й навіть не відразу второпала, про що саме мова. Вона працювала бухгалтером на невеликому підприємстві, голова була забита звітами, податками та накладними. А тут — мішки, субота і якесь дивне рішення, прийняте без неї.
— Які мішки, Надіє Михайлівно? Куди вивезете?
— Ну як куди? На дачу приїду. Огірки виберу, помідори зніму, кабачки. Картоплю підкопаю трохи. Василько сказав, що в нього все одно спина крутить коло землі ходити, а ти сама не впораєшся. То щоб добро не гнило, я роздам тим, кому треба. Мені ж не важко.
У Галі мимоволі вирвався нервовий смішок. Не важко їй, бачте.
— Надіє Михайлівно, зачекайте. Я в п’ятницю сама збиралася туди. У мене домовленість є. Я не можу зараз нічого роздавати.
— Та з ким там у тебе домовленість? З тими помідорами вічно мороки більше, ніж користі. Мені Люба замовила відро, сватів треба пригостити, і Валі відвезу. Вона мені яйця домашні передає щотижня, невдобно з пустими руками. Словом, Василько дозволив, ми вже домовилися.
Свекруха поклала слухавку першою, бо на задньому плані в неї вже свистів чайник. А Галя так і залишилася стояти з телефоном у руці.
У голові крутилося тільки одне: «Василько дозволив».
Василь, її законний чоловік, з яким вони прожили разом уже вісім років, дозволив своїй мамі розпоряджатися тим, до чого сам торкався хіба що виделкою за обіднім столом.
Дача дісталася Галі ще від дідуся. Звичайнісінькі шість соток за містом, старенький дерев’яний будиночок, криниця з журавлем і кілька яблунь, які садив ще її покійний батько.
Коли Галя виходила заміж за Василя, ділянка стояла напівзабута. Трава по пояс, стара груша в кутку та пара грядок цибулі, яку вона саджала просто за звичкою. Василь до села й землі особливої любові зроду не мав. Він був типовим міським жителем: робота на станції технічного обслуговування, вечорами футбол, у вихідні — диван або зустріч із кумами.
На дачу він погоджувався їхати тільки на шашлики або якщо треба було підсобити: покосити бур’ян, підправити паркан чи перенести щось важке.
— Галю, та нащо воно тобі здалося? — любив повторювати він щовесни. — Купимо на базарі все, що треба. Дешевше вийде, ніж бензин туди-сюди палити.
Але для Галі та земля була чимось значно більшим, ніж просто картопля. Вона за тиждень у своїх нескінченних бухгалтерських розрахунках так утомлювалася від людей і паперів, що тільки на дачі відчувала справжній спокій.
Земля забирала всю тривогу. Встромиш руки в теплий ґрунт, послухаєш, як дзижчать бджоли коло вишень, подихаєш свіжим вітром — і ніби заново на світ народилася.
Три роки тому Галина твердо вирішила навести лад. Зібрала свої заощадження, замовила дві гарні теплиці з міцного полікарбонату, найняла машину, щоб завезти доброго перегною та чорнозему. Сама розбиралася, як налаштувати крапельне поливання, щоб вода йшла рівномірно під кожен корінець.
Зимовими вечорами вона не серіали дивилася, а вишукувала добрі сорти: цукристі рожеві томати, тонкошкірі хрусткі огірочки, запашний перець.
Василь тільки сміявся:
— Ти скоро цим помідорам колискові співатимеш.
Проте коли на столі з’явилися перші власні овочі — солодкі, соковиті, які пахли справжнім літом, а не пластиком з магазину, — чоловік першим тягнувся по добавку.
Минулого року до Галі в гості заїхала колишня колега Мирослава. Вони колись сиділи в одному кабінеті, а потім Мирослава ризикнула й відкрила невеличку затишну їдальню біля офісного центру. Домашні обіди, свіжа випічка, прості страви.
Скуштувавши галиних помідорів просто з куща, Мирослава аж очі примружила:
— Галюню, продай мені таких на кухню. Мені постачальники возять якусь траву червону, клієнти скаржаться. А в тебе справжній смак. Я заберу все, що в тебе буде зайве, і заплачу за нормальною ціною.
Галя спочатку ніяковіла. Яка з неї торговка? Вона ж бухгалтер. Але Мирослава наполягла.
Великого багатства з того городу не було, якщо чесно порахувати кожну копійку, добрива, насіння та час. Але гроші, які щотижня віддавала Мирослава, повністю перекривали всі витрати на світло, воду, плівку, шланги й весняну підготовку землі.
Огородництво перестало тягнути кошти із сімейного гаманця. Більше того — саме себе утримувало.
Василь це знав. Він сам навесні жартував, коли Галя замовляла чергову партію добрив:
— О, бачу, твої помідори знову пішли на самоокупність. Молодець, господарка.
І от тепер з’ясовується, що за її спиною все це вже роздали.
Галя не стала чекати суботи. Після роботи вона навіть не заїжджала додому перевдягтися. Сіла у своє стареньке авто й поїхала на дачу. Була середина тижня, вечірнє сонце тільки починало котитися до обрію, на дорозі було вільно.
Під’їжджаючи до дачного масиву, вона здалеку помітила біля своїх воріт знайомий темно-синій автомобіль.
Це була машина свекра, на якій тепер часто їздила свекруха разом зі своїм племінником або сусідами.
Галя відчула, як усередині все неприємно стислося.
Вона ж чітко сказала по телефону: «Не треба їхати, у мене домовленість». Але Надія Михайлівна завжди жила за простим правилом: якщо їй щось спало на думку, зупинити її міг хіба що землетрус.
Хвіртка була відчинена навстіж.
Галя заглушила двигун, вийшла з машини й ступила на власне подвір’я.
Картина, яка відкрилася перед її очима, змусила її зупинитися як укопану.
Уздовж доріжки, де Галя навесні висаджувала чорнобривці, стояли пластикові ящики. Багато ящиків, штук сім чи вісім. Поруч лежали два великі білі мішки, явно з-під цукру, і стояла стара картата сумка.
Біля теплиці щось голосно зашаруділо.
З дверей визирнула Надія Михайлівна. На голові в неї була стара хустка, пов’язана кінцями вперед, на ногах — гумові калоші, а на плечах — стара спортивна кофта Василя.
— О, Галинко! — без тіні збентеження вигукнула свекруха, витираючи чоло рукавом. — А ти чого це серед тижня примчала? Робити нема чого?
— Добрий вечір, Надіє Михайлівно, — якомога спокійніше промовила Галя, хоча всередині в неї вже все закипало. — Приїхала подивитися, чому ви тут господарюєте, коли я просила почекати.
Свекруха здивовано звела брови:
— Та чого чекати? До суботи воно перестигне, осиплеться. Я он хлопця сусідського попросила, він мене сюди привіз, через годину повернеться, щоб усе в багажник завантажити. Дивися, скільки я вже вибрала.
Галя підійшла ближче.
У двох ящиках лежали відбірні, великі, рожеві томати. Жодного зеленого — свекруха вибирала найкрасивіші, стиглі, ті самі, які Галя берегла для Мирослави на п’ятницю.
Поруч стояло повне відро корнішонів. Маленькі, акуратні, пухирчасті — Галя їх щодня поливала теплою відстояною водою, щоб не гірчили.
А біля паркану рівним рядочком лежали кабачки. Не перерослі, а молоді, молочні. Штук п’ятнадцять.
— А картоплю ви теж чіпали? — тихо запитала Галя, дивлячись у бік городу.
— Та викопала зо три кущі, спробувати. Добра картопля, велика. Треба буде на вихідних усю підняти, бо миші погризуть. Я вже Валі пообіцяла відро, вона просила свіжої на деруни.
Галя повільно перевела подих. Вона намагалася говорити дуже тихо й зважено, бо знала: варто лише підвищити голос хоч на півтону — і вона відразу стане в очах усієї родини невдячною істеричкою.
— Надіє Михайлівно, зупиніться, будь ласка. Більше нічого не рвіть.
Свекруха завмерла з помідором у руці:
— Це ще чому?
— Тому що ці овочі не для роздачі. Я в п’ятницю зранку маю відвезти замовлення. Людина на мене розраховує, у неї робота стоїть, меню розписане.
— Тю, та яке замовлення? — свекруха зневажливо махнула рукою. — Ти що, на базарі стоятимеш, як перекупка? Чи тобі тих копійок не вистачає, що Василь заробляє? Гріх який — на своїх рідних шкодувати, а чужим людям за три копійки збувати!
— Справа не в копійках, — спокійно відповіла Галя. — Я вклала в цю теплицю свої сили й свій час. Я цілими вечорами після роботи тут бур’яни смикала, поки ви в місті на лавці сиділи. Я домовлялася з людиною. Чому ви берете чуже без дозволу?
Слово «чуже» різонуло свекруху, як кропива. Вона аж випросталася, ображено підібгавши губи.
— Чуже?! Оце так сказала! Рідна мати чоловіка приїхала на дачу до сина — і вже чуже? Василько мені сам сказав: «Мамо, їдьте й беріть, скільки влізе, бо пропаде». Він тут такий самий господар, як і ти!
— Василь тут цвяха в теплицю не забив, — відрізала Галя, дивлячись свекрусі просто у вічі. — Він навіть не знає, де кран на полив відкривається. Як він може дозволяти те, чого не робив?
— Він мій син! І ви — одна сім’я! У сім’ї все спільне має бути, по-людськи! А ти кожну помідорину рахуєш, наче вона золотом кована. Соромно, Галю. Я думала, ти добріша.
Галя подивилася на відкритий багажник сусідського авто, де вже лежала пара сумок, потім на заповнені ящики.
Серце нило від образи, але розум залишався холодним. Вона була бухгалтером і звикла до точності в усьому: і в цифрах, і в людських стосунках.
— Значить так, Надіє Михайлівно. Одне відро огірків і один кошик помідорів ви забираєте собі. І кабачків візьміть чотири штуки. Це вам на салат і на стіл. Усе інше залишається тут.
— Та я людям наобіцяла! — сплеснула руками свекруха. — Що я Любі скажу? Що я сватів дурно обнадіяла? Мені ж перед людьми очі нікуди сховати буде!
— А ви скажіть правду. Скажіть, що пообіцяли те, що вам не належить.
Свекруха почервоніла, губи в неї затремтіли від щирої, глибокої образи. Вона кинула зірваний помідор назад у ящик, розвернулася й пішла до лавки знімати калоші.
— Ноги моєї більше тут не буде! — голосно сказала вона. — Щоб мені шматком хліба дорікали! Подавися ти своїми помідорами! Нічого мені не треба, ні крихти не візьму! Сама все їж, поки не луснеш!
— Як знаєте, — тихо відповіла Галя, навіть не поворухнувшись.
Вона не стала бігти за нею, не стала виправдовуватися чи просити пробачення. Вона просто стояла й дивилася, як свекруха демонстративно скинула робочі рукавиці на траву, сіла на лавку біля воріт і стала чекати на свого перевізника, відвернувшись усім корпусом до паркану.
Коли машина нарешті загуркотіла й поїхала геть, здійнявши хмару куряви, на дачі запала повна тиша.
Тільки листя на яблунях ледь шелестіло від вечірньої прохолоди.
Галина повільно опустилася на дерев’яний ґанок. Руки трохи тремтіли, у горлі стояв сухий клубок.
Було гірко. Не тому, що шкода було тих овочів — господи, та хіба в огірках щастя? Було боляче від того, як легко й просто інші люди знецінюють чужу працю. Як легко бути щедрим, добрим, широкої душі чоловіком за рахунок того, хто щодня гне спину до сьомого поту.
Вона підвелася, занесла ящики в будиночок, накрила рядниною, перевірила крани, замкнула теплиці.
Додому Галя повернулася вже тоді, коли на вулиці зовсім стемніло.
У квартирі горіло світло. Василь сидів на кухні, пив чай і гортав новини в телефоні. По тому, як різко він підвів очі й як міцно стиснув ручку горнятка, Галя відразу зрозуміла: мама вже встигла вилити синові всю душу.
— Ну і що це було? — запитав він замість привітання. Голос був глухий, ображений.
Галя мовчки зняла взуття, пройшла до умивальника й довго мила руки з милом, змиваючи запах землі й дорожній пил.
— Ти про що саме, Василю?
— Ти чудово знаєш, про що! Мати приїхала додому із тиском, сльози ковтає, слова сказати не може. Ти нащо над літньою людиною знущаєшся? Влаштувала їй там допит, усе з рук повиривала, наче вона злодійка якась!
Галя витерла руки рушником, сіла навпроти чоловіка й подивилася йому прямо в обличчя.
— Вона не злодійка, Василю. Вона просто взяла те, на що ти не мав права давати дозвіл.
— Тобі для моєї матері огірків шкода? — спалахнув він, підвищуючи голос. — Ми що, голодуємо? У нас що, на шматок хліба немає, що ти за кожну редиску готова рідню розігнати? Ну поїхала б вона з тими сумками, що б із тебе убуло? Земля ж сама родить!
— Сама родить? — перепитала Галя.
Вона не кричала. Її спокійний, зважений тон діяв на Василя значно сильніше, ніж будь-який галас.
— Ну а хто? Ти що, сидиш над кожним стеблом і тягнеш його до сонця? Сонце світить, дощ іде — воно й росте. Дід завжди саджав, і ніколи ніякої трагедії не було. А в тебе тепер із тієї дачі культ якийсь зробився!
Галя підвелася, вийшла до кімнати й повернулася зі своїм робочим записником. То був товстий зошит, куди вона охайно записувала всі домашні та господарські справи.
Вона поклала зошит перед чоловіком і розгорнула його на потрібній сторінці.
— Читай.
— Та не буду я твої каракулі читати!
— Читай, я сказала. Ти ж кажеш, що воно саме росте. От і подивися, як воно «саме».
Василь мимоволі опустив очі на рівні стовпчики цифр.
— Плівка на парник, нова труба на крапельне поливання, перегній навесні, торф для розсади, препарати від фітофтори, щоб помідори не почорніли за одну ніч, добрива для зав’язі, електрика за насос, бензин на мої поїздки двічі на тиждень, щоб усе не погоріло на спеці. Скільки це разом, Василю? Порахуй.
Чоловік дивився на цифри й мовчав.
— Це нормальні гроші, — продовжувала Галя. — Я хоч раз узяла їх із твоєї зарплати? Хоч раз сказала: «Васю, дай мені на насіння, бо в нас сімейний бюджет тріщить»? Ні. Я домовилася з Мирославою, здаю їй частину врожаю, і ці гроші повністю перекривають моє захоплення. Ми їмо свіже, корисне, найкраще, і при цьому в дім не йде жодного збитку. А ти одним словом усе це перекреслив, бо тобі захотілося перед мамою почуватися щедрим паном.
— Я просто хотів як краще, — буркнув Василь, але запал у його голосі помітно згас. — У мами пенсія маленька. Любі хотіла допомогти, у неї онуки. Що тут такого страшного?
— Страшне тут те, що ти вирішив бути добрим чужими руками, — відрізала Галя. — Хочеш допомогти мамі? Піди в магазин, купи мішок картоплі, ящик помідорів, заплати зі своєї кишені й завези. Чому ти так не зробив? Бо за це треба свої кревні віддати. А тут — Галя попорається, Галя виростить, а Василь вийде в білій сорочці й скаже: «Беріть, люди добрі, нам не шкода!»
Василь засовався на стільці. Його вуха помітно почервоніли. Він відсунув зошит і почухав потилицю.
— Ну добре, може, я трохи погарячкував. Але маму ти образила. Вона сказала, що ноги її там не буде.
— Це її вибір. Я їй запропонувала взяти овочів до столу. Вона відмовилася, бо їй треба було все й одразу, щоб перед сусідками похизуватися.
На кухні запала важка, гнітюча тиша. Василь допив захололий чай, кілька разів зітхнув, але більше не сперечався. Він ліг спати відвернувшись до стіни, усім своїм виглядом показуючи, що вважає себе ображеною стороною.
У п’ятницю зранку Галя завантажила ящики у свій багажник і відвезла Мирославі.
Та зустріла її біля задніх дверей їдальні, сплеснула руками від радості:
— Галюню, яка краса! Пахучі, солодкі, тверденькі! Ти мене просто врятувала, у мене сьогодні банкет замовили, свіжі салати потрібні відрами.
Мирослава відрахувала гроші, поклала в конверт і віддала Галі:
— Тримай, заробила. І навіть не смій відмовлятися, праця на землі має цінуватися.
Галя приїхала додому, поклала конверт на комод у передпокої, на найвидніше місце, і пішла на роботу.
Увечері, коли Василь прийшов зі зміни, конверт лежав там само. Він покрутив його в руках, але відкривати не став. Підійшов до Галі, яка саме варила борщ, і тихо спитав:
— Це те, що Мирослава віддала?
— Так.
— І що ти з ними робитимеш?
— Відкладу на весну. Треба буде нове волокно купити на теплиці, старе вже вітром пошарпало. І ще один насос хочу взяти, бо цей ледве тягне, коли тиск падає.
Василь постояв трохи, переминаючись з ноги на ногу, а потім несподівано мовив:
— Слухай… Я тут подумав. Ти ж казала, що я нічого не роблю коло землі.
Галя здивовано глянула на нього:
— Казала. Бо це правда.
— А давай так: ти мені навесні виділиш шматок городу. Окремо.
Галя аж ложку в каструлі зупинила:
— Тобі? Шматок городу?
— Так. Мені. Скільки там треба — пару грядок. Я сам посаджу, сам доглядатиму. Що виросте — буде моє. Захочу — мамі віддам, захочу — Любі, захочу — сам з’їм. І ніхто нікому дорікати не буде.
Галя уважно подивилася на чоловіка. В його очах не було глузування. Там була звичайна чоловіча впертість і бажання довести, що він теж на щось здатний і що нічого складного в її баклажанах та огірках немає.
— Добре, — спокійно погодилася вона. — По руках. Але за однієї умови.
— Якої ще умови?
— Повна автономія. Насіння купуєш сам. Землю готуєш сам. Поливаєш, підживлюєш, із жуками воюєш — сам. Мій шланг і мої добрива не чіпаєш. Якщо все пропаде — твої проблеми. Якщо вродить — твоя слава. Згода?
Василь самовпевнено всміхнувся:
— Та заради бога! Налякала кота ковбасою. Побачиш, у мене ще краще виросте, ніж у твоїх теплицях.
До весни ця тема більше не піднімалася. Зима минула спокійно. Надія Михайлівна спочатку дулася, цілий місяць не дзвонила й не приходила в гості. Але ближче до морозів, коли треба було передати консервацію, серце її відійшло.
Втім, про дачу свекруха більше не згадувала жодним словом. Розмовляла з Галею сухо, стримано, суто у справах. Галя теж не набивалася на щирість — їй цілком вистачало ввічливого нейтралітету.
Справжні веселощі почалися наприкінці квітня.
Коли зійшов сніг і земля трохи підсохла, Галя повезла Василя на ділянку. Вона відміряла йому добрий шмат землі біля паркану, де раніше росли лише бур’яни.
— Ось, бери. Сонця тут удосталь, земля непогана. Твори.
Василь привіз із собою нову блискучу лопату, яку купив у будівельному супермаркеті. Закотив рукави, плюнув на долоні й бадьоро взявся до діла.
Галя в цей час спокійно висаджувала свою розсаду в заздалегідь підготовлену землю в теплиці.
Хвилин через сорок Василь зайшов до хати. Обличчя в нього було червоне, як той буряк, чуб мокрий, дихав він важко, хапаючи повітря ротом.
— Галю… А твій дід тут що, танковий полігон влаштовував? Там земля — як камінь! Лопата не лізе взагалі!
Галя неквапливо пила воду з кружки:
— Земля після зими злежалася. Її треба спочатку розпушити, вибити пирій, корінці вибрати. Ти думав, вона сама під лопату стрибатиме?
— Може, треба культиватор орендувати? — жалібно спитав він.
— Орендуй. Тільки за оренду гроші треба заплатити, бензин залити й привезти його сюди. Рахуй, чи вигідно тобі буде те відро огірків.
Василь похнюпився, випив води й мовчки пішов назад.
До вечора він подужав лише одну невелику грядку. Наступного дня в нього так ломило спину й руки, що він ледве встав із ліжка на роботу, крекчучи на кожному кроці.
Потім постало питання насіння.
Василь пішов на ринок і купив перші-ліпші пакетики, на яких були намальовані гарні овочі. Привіз, похвалився.
Галя глянула на написи й ледь стримала посмішку:
— Василю, а ти дивився, що це за огірки? Вони бджолозапильні, пізні. Якщо погода буде дощова й бджоли не літатимуть, пустоцвіт один отримаєш. А кабачки ти взяв кормові, вони ростуть завбільшки з колоду, смаку ніякого, тільки худобі варити.
Чоловік розгублено повертів пакетики в пальцях:
— Та яка різниця? Огірок він і є огірок. Посадив, полив — і росте.
— Ну-ну, саджай.
У травні почалися справжні випробування.
Те, що посіяв Василь, сходило нерівно, плямами. Половина насіння взагалі згнила в холодній землі, бо він закопав його занадто глибоко. Те, що зійшло, відразу атакували бур’яни.
Галя поливала свої теплиці за графіком, відкривала кватирки на провітрювання, підв’язувала кожен паросток шпагатом. А Василь приїжджав після зміни на СТО втомлений, брудний, ставав рачки й годинами висмикував мокрець та осот.
— Звідки його стільки береться?! — сердився він, кидаючи вирвану траву у відро. — Я ж минулого тижня все чисто вибрав!
— Бур’ян, Васильку, паспортів не питає. Він росте швидше за все на світі.
На початку червня вдарила небувала спека. Дощу не було зо три тижні, земля тріскалася, вітер дув гарячий, як із духовки.
Одного дня, близько обіду, Василь подзвонив Галі прямо на роботу:
— Галю, ти сьогодні полив вмикала?
— Своїм теплицям — так, зранку перед роботою заїжджала.
— А моєму?
— А твоє — це твоє. Ми ж домовлялися.
У слухавці запала довга пауза. Потім Василь глухо промовив:
— Там же все засохне на сонці. Листя вже вранці в’яле було.
— Василю, я на роботі, у мене звітний період. Якщо тобі дорогий твій урожай — сідай після зміни й їдь поливати.
Він поїхав. Повернувся додому об одинадцятій вечора, ледь переставляючи ноги, із чорними від пилу колінами й мокрою спиною.
Мовчки скинув кросівки біля порога, сів на пуфик і раптом сказав:
— Я тепер починаю здогадуватися, чому на базарі за добрі помідори такі гроші правлять.
Галя стояла у дверях кухні й дивилася на нього з теплою, ледь помітною усмішкою.
— Здогадуєшся?
— Це просто кара небесна, а не помідори, — щиро видихнув він. — Там жук колорадський звідкись узявся, обжер усе листя на картоплі. А на кабачках якась біла гидота з’явилася, наче борошном притрусило. Що з нею робити?
— Обробляти треба. Завтра покажу, який розчин зробити.
Вона не зловтішалася, не насміхалася з нього. Вона бачила, що чоловік реально вперся й хоче довести справу до кінця. І це викликало в неї повагу.
Він не кинув свої грядки, не махнув рукою, хоча міг би сто разів усе закинути й сказати, що воно того не варте.
До кінця липня на ділянці Василя нарешті з’явився перший результат.
Це була не ідеальна картинка, як на виставці, але це був справжній урожай.
Кабачки все-таки вистояли й дали кілька міцних плодів. Огірки вийшли кривенькі, трохи колючі, але пахучі й хрусткі. Картопля вродила по-різному: траплялися й гарні бульби, але було багато дрібної, завбільшки з волоський горіх.
І от в першу неділю серпня на дачу приїхала Надія Михайлівна.
Вона приїхала разом із сином, у гарному настрої, привезла свіжих пиріжків із яблуками. Про минулорічну сварку вже ніхто не згадував, хоча трималися всі трохи стримано.
Поки пили чай у затінку старого горіха, Василь сидів якийсь напружений, раз у раз поглядав у бік городу.
Нарешті не витримав:
— Мамо, ходімо, я вам дещо покажу.
Свекруха здивовано підвелася й пішла за сином.
Василь урочисто підвів її до своєї ділянки біля паркану. Там, акуратно зрізані, лежали чотири великі кабачки, стояло невелике відерце огірків і поруч лежала купа свіжовикопаної картоплі.
— Оце, мамо, вам.
Надія Михайлівна аж очі широко відкрила:
— Ой, синку! Оце краса! А кабачки які гарні! Це все мені?
— Вам.
— Ой, дякую! Я якраз сьогодні до Люби збиралася, заїду, завезу їй парочку. І Валі відро картоплі віддам, вона так просила…
Василь на мить замовк.
Галя стояла біля ганку, спостерігаючи за цією сценою, і бачила, як на обличчі чоловіка з’явився складний внутрішній сумнів. Він подивився на свої засмаглі до чорноти руки з подряпинами від огіркового бадилля, згадав безсонні ночі, спеку, поливання з лійки, тяжку спину після роботи на СТО.
— Мамо, — тихо, але дуже твердо сказав він. — Це я даю вам. Якщо ви хочете їсти самі — їжте на здоров’я. А якщо хочете роздавати Любі чи Валі — то краще скажіть їм, хай самі собі куплять. Тут небагато. Мені ще треба собі на зиму хоч кілька банок закрити, ми з Галею теж любимо свіже.
Свекруха здивовано глипнула на сина:
— Васильку, та чого ти? Мені ж не шкода поділитися…
— А мені шкода, мамо, — спокійно відповів він. — Бо я біля цих чотирьох кабачків три місяці рачки повзав. Вони мені дорого обійшлися.
Надія Михайлівна замовкла. Вона перевела погляд із сина на Галю, потім знову на Василя.
І в її очах раптом з’явилося щось зовсім нове — якесь несподіване розуміння, якого не було минулого року. Вона більше не сперечалася, не ображалася й не дула губи.
Мовчки взяла два кабачки, склала у свій пакет трохи огірків і тихо сказала:
— Дякую, синку. Смачні будуть, свої ж, власноруч вирощені.
Увечері, коли вони вже поверталися додому удвох, Василь вів машину повільно, не поспішаючи. В салоні пахло свіжим кропом і літом.
Він трохи помовчав, а потім, не відриваючи очей від дороги, сказав:
— Галю.
— Що?
— Я тоді, минулого літа… дурнем був. Ти вже вибач мені.
Галя посміхнулася й поклала руку йому на плече:
— Та годі тобі, проїхали вже давно.
— Ні, справді. Я ж думав, що воно все просто так робиться. Що земля сама все дає, тільки рот роззявляй. А воно виявляється… щоб одне відро тих огірків зібрати, треба пів життя біля них залишити.
— Земля любить працю, Василю. Вона фальші не терпить.
— Це точно, — зітхнув він і раптом хитро примружився. — Слухай, а на наступний рік… ти мені допоможеш той капельний полив на мій шматок протягнути? Бо з лійкою бігати — то чисте божевілля.
— Допоможу, — засміялася Галя. — Тільки шланг сам купуватимеш.
— Куплю, куди я дінуся, — махнув він рукою. — Зате мої кабачки будуть найкращі в усьому товаристві.
Галя дивилася у вікно на вечірні вогні й відчувала, як у душі нарешті запанував повний, абсолютний спокій.
Не треба було кричати, не треба було сваритися з ріднею чи бити посуд. Треба було просто дати людині відчути ціну того, чим вона так легко намагалася розпоряджатися.
Бо по-справжньому поважати чужу працю починаєш лише тоді, коли в тебе самого від цієї самої праці хоч раз у житті добряче заниє спина.
