Я заміжня вже двадцять років, можна сказати, що життя у нас з чоловіком склалося. Але останнім часом все пішло шкереберть, довелося по-новому будувати свою сім’ю і побут. Але про все по порядку.
В свій час нам дуже пощастило, бо перед весіллям моя тоді ще майбутня свекруха, Анна Гаврилівна, нам оголосила, що вони з чоловіком переїжджають жити до матері в село, а нам в місті залишають «у вічне користування» свою трикімнатну квартиру.
Це було по-справжньому царським подарунком, як це було чудово окремо від усіх будувати свою сім’ю. Свекруха з квартири не виписувалася і на нас її не переоформляла. Нас з чоловіком це не бентежило, нам же пообіцяли, що квартира наша.
Ми намагалися часто приїжджати з дітьми в село, працювали там від щирого серця. Косили сіно, варили суничне варення, садили городи, все це було нам тільки в задоволення.
Мене дуже тішили наші чудові стосунки зі свекрухою і свекром. Вони і нас і онуків дуже любили, ми везли в місто домашні продукти, а двоє наших синів все літо гостювали у бабусі з дідусем і були для них головними помічниками.
У міській квартирі я була повноправною господинею, всюди встановлено мій порядок, якого дотримуються всі мої чоловіки. Я закритими очима знаю, де що у мене лежить.
Але мої правила закінчилися в той день, коли в нашій квартирі з’явилася законна власниця. Анна Гаврилівна три роки тому стала вдовою. Спочатку вона збиралася так і жити в селі і всіляко нас переконувала, що в місто не хоче, просила тільки нас частіше приїжджати до неї. Ми так і робили.
Але потім вона передумала і приїхала до нас, а вірніше – до себе додому. І ось тепер в квартирі дві господині зі своїми правилами і уявленнями. На кухні була зроблена перестановка, мене, дорослу жінку, свекруха стала вчити всьому, як варити борщ чи чистити плиту, чим годувати чоловіка, що прати в машинці і як мити підлогу.
Вона навіть затіяла ремонт в передпокої, їй не подобаються наші шпалери та меблі. Я не знаю чи надовго мене вистачить.
Я прямо сказала свекрусі, що я проти змін в квартирі, на що мені було запропоновано виїхати в сільський будинок, вона там пожила, тепер хоче в своїй квартирі пожити – а ми можемо поїхати в село. Мій чоловік навіть вхопився за цю ідею, зупинило те, що там немає роботи.
Якщо продати будинок, то навіть на малесеньку квартирку не вистачить. Зараз я дуже шкодую, що за всі ці роки ми не накопичили грошей на свою квартиру, а витрачали все. Тепер би все було по-іншому.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
