Ми з чоловіком, так сталося, довго не мали дітей, а потім у нас з’явилася пізня дитина – донечка Вікторія. Ми з чоловіком дуже раділи появі на світ нашої донечки, вважали її справжнім благословенням – подарунком долі на старості років.

Вікторія у нас росла слухняною дівчинкою, розсудливою, іноді дивувала нас з чоловіком своїми дорослими висновками. Якась недитяча мудрість була їй дана від народження. І вчилася Вікторія добре, і в художній школі все у неї виходило.

Вступила донька навчатися на менеджера з туризму. Батько допоміг влаштуватися в успішну туристичну фірму, яка в той час тільки набирала обертів.

Вікторії ми з батьком купили хорошу машину, квартиру. Підшукували наречених через хороших та заможних знайомих, щоб все як годиться: з пристойної сім’ї, з тим же достатком, з перспективою у фінансовому плані.

Але самій Вікторії ніхто не подобався, вона все не могла вибрати свого. Зрідка вона спілкувалася з чоловіками, але в основному по роботі. Не було у неї бажання, як сказала вона рідним, будувати з кимось стосунки, їй і так добре живеться, все ще попереду в неї.

І ось в 35 років закохується вона в чоловіка з Польщі, ми лише згодом дізналися, що він одружений. Дарина познайомилася з ним по роботі. Жінка щиро покохала його.

Він був старший за неї на 15 років майже, онуків чекає. Розлучатися з дружиною в Польщі зскоро збирається, говорить, що вони давно, як чужі люди і дружина сама собі свою долю вже знайшла, у них все серйозно. Так і жив на дві сім’ї, на дві країни, запевняючи при цьому Вікторію в щирих почуттях.

А сама Вікторія нікого бачити не хотіла, крім свого нового знайомого. Батьків особливо, тому що ми з чоловіком через своїх знайомих намагалися вплинути на цього чоловіка, щоб він перестав спілкуватися з їхньою донькою і їхав жити в свою Польщу.

Вікторія тоді заявила, що якщо я з татом будемо її постійно повчати і втручатися в її життя, то вона поїде за коханим хоч на край світу. І поїхала.

А коли повернулася, то всі дізналися, що вона чекає дитину.

Поляк той незабаром перестав виходити на зв’язок, почуття у нього зникли зовсім, бачте, після звістки про майбутню дитину якраз.

Народила Вікторія сина, залишила свою роботу. Майже рік сумувала за своїм коханим.

Онуком ми з чоловіком, в основному, займаємося, дідусь працює досі, щоб забезпечити всіх.

Вікторія знову збирається їхати в Польщу шукати того чоловіка, каже, що все готова пробачити йому, він її доля, її сенс життя. Син для неї не сенс.

Ми з чоловіком так постаріли всього за цей рік, як за десять років з таким життєвими турботами.

Намагаємося знайти причину змін у долі. Я вважаю, що тепер ми розплачуємося за першу половину щасливого життя. Розумію, що багато уваги приділяли своїй доньці, усе її дозволяли, ніхто з родини так за дітьми своїми не бігав.

Чи можемо ми з чоловіком ще щось змінити, як вмовити доньку вчинити розумно і не їхати на край світу за чоловіком, якому вона виявилася зовсім не потрібна, навіть з дитиною його?

Фото ілюстративне.