fbpx

Дмитро, як і я, був з села, тільки сусідньої області. Після весілля ми переїхали жити до нього. І ось тут чоловіка наче підмінили. Все мало бути так, як хоче він. Я була неприємно вражена, але скорилася, бо любила його і понад усе прагнула спокою в сім’ї та затишку в домі

Сімейне життя у мене склалося зовсім не так, як я собі його уявляла. Прикладом родинних стосунків для мене завжди були моя мама і тато. Я вважала, що саме такою має бути ідеальна сім’я, в якій панують затишок, любов і взаємоповага. Була впевнена, що колись і у мене саме так буде, але помилилася.

Коли я вчилася в педагогічному інституті, я познайомилася з Дмитром. Він працював на заводі електриком. Був, як і я, з села, тільки сусідньої області. Я закохалася в нього з першого погляду. Наші зустрічі не були романтичними, він не дарував квітів, не говорив красивих слів… Але для мене не це було головним. Мені дуже подобалась його самостійність, упевненість у собі: він здавався надійним, справжнім захисником і опорою. «Хіба цього мало для щастя?» — думала я. За матеріалами

Невдовзі Дмитро запропонував одружитися.

— Він егоїст, тобі важко буде з ним, — сказала мати, поспілкувавшись із майбутнім зятем.

— Ні, він хороший, він найкращий, просто ви його не знаєте, — гаряче заперечувала я.

Після весілля ми переїхали жити на батьківщину Дмитра. І ось тут його наче підмінили. Мабуть, спільний побут посприяв тому, що я розгледіла в ньому риси характеру, яких раніше не помічала чи не брала до уваги. Дмитро вважав себе мало не центром усесвіту, навколо якого має все обертатися. Мої ж думки, бажання, емоції для нього нічого не важили. Все мало бути так, як хоче він. Я була неприємно вражена, але скорилася, бо любила його і понад усе прагнула спокою в сім’ї та затишку в домі. Я навчилася дивитися на світ очима чоловіка, ловила кожний його рух, намагаючись передбачити кожне бажання. А він… Він байдуже відвертався від мене, кинувши зверхній погляд. Невже Дмитро і раніше дивився на мене так? Мабуть, справді кохання засліплює…

Розчарована подружніми стосунками, я все ще сподівалася на краще, думала: «Ось народиться дитина, все буде по-іншому». Але діток у нас усе не було. А чоловікові й байдуже до того.

— Нам і вдвох добре, — відповідав він, ніби відрізав, на мої переживання.

Розраду я знаходила в школі, прищеплюючи, як уміла і як могла, чужим дітям — моїм учням усе чисте й світле. Але безсонними ночами обсідали важкі думки: «З чоловіком ми чужі, дитина — ось найрідніша людина. Було б для кого і жити, і працювати»… Господь наче підслухав моє палке бажання — нарешті народилася Софійка, квіточка, ясне сонечко, втіха, розрада, надія, сенс і мета життя. Тепер мені довелося крутитися втричі швидше — навколо дитини, чоловіка і господарства. Важко, але, з іншого боку, не лишалося часу на сумні думки.

Чоловік спочатку ніби зрадів народженню дочки, але після роботи додому не спішив. Наче й не пив зайвого, але старався знайти привід, щоб прийти якомога пізніше. Я зрозуміла — його дратувала власна дитина! Малеча плаче, не дає спати, вимагає уваги. Дмитро не хотів усього цього ані чути, ані бачити. Прикро вражена своїм відкриттям, я махнула рукою: «Пусте!». Хіба можна було все це зрівняти з відчуттями, коли я почула перше слово моєї донечки, побачила її перший крок, привела у перший клас…

Коли Софійці виповнилося вісім, я зрозуміла, що чекаю другу дитину. Так у нас з’явився Богдан.

Якщо до Софійки чоловік ставився досить прохолодно, то до сина він і не підходив. Аякже! Чи не вперше в житті я його не послухала, та ще й як провинилася — проти його волі народила дитину! Почастішали скандали. Він був незадоволений усім: то дитина плаче, то не ту страву приготувала, то курка на грядці погреблася — в усьому винна я… Нібито й звикла до такого ставлення чоловіка, але інколи все ж задумувалася: чому він так зі мною? Невже я не заслуговую кращого?

— Ти багато хочеш, — сказала на ці мої слова подруга. — Він у тебе не має поганих звичок, і господар добрий, а що не цінує — то всі так живуть. Дітей не любить? Така вже в нього вдача. Змирись і живи далі.

Я її послухала. Та все ж інколи думаю: хіба я багато хотіла і хочу від життя? Старалася створити таку затишну родину, яка була в моїх батьків і донині є взірцем для мене. Догоджала чоловікові, сподіваючись на взаємність у почуттях.

Якщо зі своїм життям я змирилася, то для своїх дітей я такого не хочу. Молю Бога, щоб мої діти прожили краще за мене, щоб їм удалося створити гарні родини, в яких пануватиме любов і повага.

Людмила Т.

Фото ілюстративне – province.

You cannot copy content of this page