fbpx

Десь після обіду біля подвір’я Тетяни зупинилася машина. З неї вийшла молода жінка з хлопчиком і попрямувала до двору. Жінка привіталася, підійшла до Руслана, взяла його за руки: «Русланчику, їдемо додому, Артемко кличе тата щодня. Я тобі все пробачу, все забуду. Всяке буває в житті.» Тетяна не розуміла, що відбувається, що це за жінка приїхала по її чоловіка

Того літнього спекотного дня Тетяна саме йшла до тітки Марини по воду. По дорозі вона і побачила незнайомого хлопця. Хотіла вже було спитати, куди це він прямує, але згадала, що мати на городі – побачить і буде нотації читати. Але цікавість брала гору… Хлопець зупинився.

– Красуне дай води напитися, так втомився, два дні в дорозі, – звернувся до дівчини. За матеріалами

– Пий, хіба мені води шкода… А ти де в наших краях взявся? Може до коханки приїхав? – голосно засміялася Тетяна.

– Та я до баби Одарки та діда Степана приїхав. На околиці живуть. Хіба ти їх не знаєш? – сказав юнак.

– Та я знаю. От тільки не відала, що в них такий онук гарний…

Тут вже і мати озвалася: «Тетяно, неси воду. Чого теревені розводиш з незнайомим хлопцем?» Дівчина взяла відро, та хлопець запропонував: «Давай допоможу» і поніс воду до двору. Дівчина взяла сапу, пішла на город, а хлопець не йшов з думки.

Ледве дочекавшись вечора, побігла до подруги, ділитися новиною. Ще з порога вигукнула: «Світлано, в село хлопець приїхав, я вже познайомилася і твердо вирішила, буде мій».

– Та ти що говориш, ти ж засватана, весілля скоро, – мовила подруга.

– А мені байдуже, – відповіла Тетяна. – Давай пройдемося попід хатою баби Одарки, я ж тобі не сказала, до неї він приїхав. Може вийде з хати, то я й тебе познайомлю.

В хаті баби Одарки було темно і Тетяна мовила: «Може вже поїхав додому.Та не міг він так скоро зникнути».

Від ставка, що виднівся неподалік відділялася постать. То був він. Першою обізвалася Тетяна:

– Ми прийшли познайомитися. Ти ж не сказав, коли ми зустрілися, як тебе звати. Мене звуть Тетяна, а це моя подруга Світлана.

– А мене звати Руслан, – сказав і засоромився.

– Ім’я в тебе гарне і сам нівроку. Може на побачення запросиш. Тільки вибач, що самі напросилися, – вела розмову Тетяна. Світлана мовчала. Їй соромно було за подругу.

– Дівчата, вибачте, та мені потрібно відпочити, – відмахнувся Руслан, і пішов стежкою до хати.

– А ти виходь завтра ввечері до ставка, я прийду, – сказала Тетяна.

Наступного дня ледве дочекалася вечора. Прийшла на побачення. Не вірила, що прийде, та він її чекав. Вже й ніч оповила землю, а вони все розмовляли. Руслан розповів, що живе в місті, закінчив технікум, армію відслужив.

– А дівчину ти маєш, – спитала Тетяна. Він промовчав, ніби не почув її запитання.

– А я скоро заміж виходжу. Кажу тобі правду, чи може не віриш?

Руслан не розумів, жартує вона чи правду каже. Та й не надавав її словам значення. Він пригортав дівчину до себе, а вона щебетала.

Вони почали зустрічатися. Руслану подобалася її настирність, її жарти. Йому здавалося, що вони знайомі цілу вічність. Зустрічі з Русланом відтіснили її думки про нареченого, якому подавала рушники. Думала, що Руслан – її доля. Мріяла, як буде жити з ним у місті, як будуть заздрити її подруги. Не знала дівчина про те, що її рожеві мрії ніколи не здійсняться…

Наречений був на заробітках, заробляв гроші на весілля. Думала, напише Сергію, що знайшла хлопця, якого покохала на все життя, та ніяк не наважувалася. А Руслан не їхав додому. Відчувала, що через неї. А коли зрозуміла що в очікуванні, поділилась новиною з Русланом.

– Тетяно, рідна моя. Я ж тебе покохав одразу, як тільки зустрів. Дитина нас поєднає ще більше, – сказав якось холодно.

Батьки сварили Тетяну, та їй було байдуже. Просила, щоб не втручалися в її життя. Руслан перейшов до неї жити. Вона не раз просила.

– Давай переїдемо до твоїх батьків, весілля відгуляємо, щоб усе було як у людей.

Руслан сердився: “Хіба тобі зі мною погано? Я ж казав, що загубив паспорт, вироблю новий і тоді видно буде». «Русланчику мені добре з тобою та мати щодня сварить, та й перед людьми сором. Незаконний ти мені чоловік ні перед Богом, ні перед людьми”.

Пробувала підійти з іншого боку. Питала, чому не спішить з одруженням, додому не навідується та Руслан або відмовчувався, або кричав: «Не чіпай мене».

Тим часом донечка підростала, несміливо ступила перший крок, вимовила перше слово. Радості не було меж. Руслан любив донечку та був скупий на слова.

Того дня неспокійно було на душі у Тетяни. Робота до рук не йшла. Десь після обіду біля подвір’я зупинилася машина. З неї вийшла молода жінка з хлопчиком і попрямувала до двору. Руслан побачив її і злякався. З хати вийшла Тетяна з донечкою на руках, нагодилася мати.

Жінка привіталася, підійшла до Руслана, взяла його за руки: «Русланчику, їдемо додому, я так за тобою скучила. Артемко кличе тата щодня. Я тобі пробачу зраду, забуду. Всяке буває в житті. Ти ж мій коханий, єдиний.» Вона почала плакати. Руслан відсторонив дружину, підняв на руки сина, усміхнувся.

– Синочку, як я за тобою скучив. Рідненький мій, я завжди буду з тобою, – він звернувся до дружини. – Віто, почекай мене в машині, я зараз зберуся.

Він швидко зібрав речі і вийшов з хати. Ступив крок до Тетяни з донечкою, хотів попрощатися та передумав. Машина від’їхала і мати зчинила лемент:

– Я ж тобі казала, що він жити з тобою не буде. Не хотів весілля, бо ж у нього сім’я, а ти дурна вуха розвісила, Сергія покинула, дитину нагуляла.

Тетяна мовчала, та що вже було казати. Перед очима промайнули прожиті з Русланом два роки. Зрозуміла, він їй брехав. А вона хіба щось про нього знала. Вона ж сама топтала до нього стежку. Зрадила Сергія. Це їй розплата за легковажність.

Згадала Тетяна розмову з Сергієм, коли той просив її отямитися і не робити дурниць, адже потім нічого не повернеш. Тоді вона не хотіла чути тих слів, а тепер зрозуміла: він казав правду. Сама залишилась з донечкою. І Сергія вже не повернеш. А Руслан ніколи не говорив таких ніжних слів донечці, як сину. Він був для нього рідніший. Так було боляче. Вона не засуджувала Руслана, вона тільки думала, як житиме без нього.

Відтоді чекала, що приїде Руслан до донечки, до неї, та марно. Він про них забув, пішов до своєї дружини і дитини. Але ж в неї теж є дитина. Не раз думала, якби затримала, може б залишився з нею. Але навіщо брати ще один гріх на душу. Минулого вже не вернеш, через її помилку дитина ростиме без батька.

Валентина ПАВЛУШКО

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

You cannot copy content of this page