— Давай лотки! А як ти думала? Люди приходять до тебе в гості просто так, а не для того, щоб нормально поїсти й узяти щось із собою додому?
Саме з цих слів сестри мого чоловіка розпочалося моє тридцятиліття, яке я запам’ятаю на все життя.
Мирослава стояла посеред моєї вітальні, тримаючи в руках дві величезні базарні торби, набиті пластиковими місткостями.
Поруч переминалася з ноги на ногу тітка Стефанія, завбачливо ховаючи в кишеню пальта цілий рулон целофанових пакетів для хліба.
Я щодня працюю в лікарні з рентгенівським апаратом, роблю знімки легенів та кісток.
За роки роботи я навчилася дивитися крізь людей і не втрачати рівноваги навіть у найбільш неспокійні робочі зміни.
Тому вигляд двох родичок із порожнім посудом напередодні свята не вибив мене з колії.
На столі вже красувався святковий посуд, чекаючи на дванадцятьох гостей.
Я готувала два дні, намагаючись зробити справжнє домашнє свято з домашніми кручениками, печеною рибою та пирогами.
— Галю, посунь свої тарілки, бо мої миски не помістяться, — спокійно скомандувала Мирослава.
Вона спритно виставила на скатертину цілу вежу з лотків різного розміру та кольору.
— Оцей великий — під м’ясне, — діловито повчала тітка Стефанія, підтакуючи племінниці. — А в ці круглі покладеш голубці та салати. І для пляцка два високих залиш.
Зі спальні вийшов мій чоловік Василь.
Він у мене спокійний чоловік, працює майстром на станції технічного обслуговування й зазвичай намагається оминати будь-які родинні суперечки.
Але побачивши склад посуду на столі, Василь навіть зупинився.
— Мирославо, ви на свято прийшли чи на гуртову базу за товаром? — здивовано запитав він. — А де решта наших? Ти ж казала, що кілька людей не зможуть бути.
Сестра тільки відмахнулася й підійшла до дзеркала поправити зачіску.
— Ой, Васильку, в людей свої справи виникли в останній момент, — легко відповіла вона. — Навіщо добру пропадати, якщо стіл уже накритий? Ми акуратно спакуємо все для тих, хто лишився вдома. Родині треба допомагати.
Я мовчки підійшла до столу, спокійно зібрала всі лотки назад у велику сумку й застебнула блискавку.
— Мирославо, частування зі свого столу господиня роздає сама, коли гості вже збираються додому, а не перед першою стравою, — лагідно промовила я. — Нехай цей клунок постоїть у передпокої.
Сестра підібгала губи, але сперечатися не стала, бо до кімнати вже заходили перші запрошені.
Свято йшло своєю чергою, грала тиха музика, гості хвалили мої страви та вітали мене теплими словами.
Проте чотири стільці за столом так і лишалися порожніми.
Мирослава впевнено переконувала всіх, що в родичів з’явилися невідкладні клопоти по господарству.
Минуло зо дві години, коли у двері несподівано подзвонили.
На порозі стояла наша двоюрідна сестра Надія з великим букетом білих квітів і в захисній масці на обличчі.
Вона стояла на порозі, не наважуючись переступити поріг, і тримала квіти на витягнутих руках.
— Надійко, проходь до хати, чого ти мерзнеш у коридорі? — здивувалася я, виходячи їй назустріч у новій сукні.
Надія завмерла, повільно стягнула маску до підборіддя й оглянула мене з ніг до голови.
— Галю? Ти на ногах? — ледь чутно прошепотіла вона. — А Мирослава вчора казала, що ти злягла з тяжкою застудою, лежиш із високою гарячкою, і ніякого свята взагалі не буде!
У кімнаті враз затихли розмови.
Гості перестали дзвеніти виделками й визирнули в передпокій.
— Як це не буде? — здивувався Василь, підходячи до двоюрідної сестри. — Стіл накритий, ми всі тут, чекаємо людей.
Надія розгублено подивилася на Василя, потім на мене, а тоді перевела погляд на Мирославу, яка помітно знітилася біля вікна.
— Так вона мені подзвонила ще у вівторок, — голосно промовила Надія. — Сказала, що Галя нездужає, гостей не кличуть, але родина скидається на один великий спільний подарунок. Я переказала свою частку їй на картку. А Мирослава пообіцяла потім завезти мені шматок пляцка й трохи наїдків зі столу.
Василь спокійно дістав із кишені телефон, увімкнув гучний зв’язок і набрав номер нашого дядька Матвія.
— Дядьку Матвію, доброго вечора. А ви чому до нас не доїхали? — запитав чоловік у трубку.
— Василю, синку, та в мене ж спину схопило, а тут ще Мирослава вчора попередила, що у вас водопровід прорвало і ви ремонт робите, — загудів добродушний голос дядька. — Але ж я свою частку на подарунок сестрі переказав, як домовлялися. Вона казала, що сама все передасть і гостинця привезе.
Василь натиснув відбій і відразу зателефонував тітці Любові.
Тітка відповіла миттєво й здивовано перепитала, чи правда, що ми вирішили святкувати лише у вузькому колі наймолодших.
Вона теж підтвердила, що переказала гроші Мирославі на загальний сюрприз.
Останній родич, якому набрав чоловік, сказав те саме: його запевнили, що святкування перенесли на наступний місяць.
Василь вимкнув телефон і уважно подивився на свою рідну сестру.
— Тобто чотирьох людей ти просто обдурила, — спокійно підсумував він. — Зібрала з усіх гроші на спільний подарунок, а нас переконала, що вони не змогли приїхати через власні справи.
Мирослава почервоніла, нервово смикаючи серветку на столі.
— Василю, ну що ти роздуваєш дрібницю на рівному місці! — заговорила вона підвищеним тоном. — Подарунок просто трохи затримався в дорозі! Я замовила чудову річ, кур’єр має привезти її от-от.
І саме в цю мить біля дверей знову пролунав дзвінок.
Василь відчинив двері, і на порозі з’явився працівник служби доставки у фірмовій куртці.
Він котив на невеликому візку чималу фірмову коробку з написом відомого побутового приладу.
— Замовлення на ім’я Мирослави Вікторівни, — бадьоро оголосив кур’єр. — Кухонний комбайн найновішої моделі. Розрахунок готівкою або карткою на місці під час отримання.
Гості за столом приємно загули, вирішивши, що це і є той самий спільний сюрприз для мене.
Але Мирослава зненацька зірвалася з місця й буквально вискочила в коридор, перегородивши дорогу до коробки.
— Не чіпайте, це не подарунок! — поспіхом вигукнула вона. — Це моє особисте замовлення, я його додому заберу!
Василь підійшов ближче й глянув на накладну в руках кур’єра.
Сума до сплати практично копійка в копійку збігалася з тією сумою, яку родичі переказали сестрі на ювілей.
— Твоє особисте замовлення? — тихо перепитав Василь. — За гроші, які люди передали для Галі на свято?
Мирослава шукала підтримки очима, але всі присутні дивилися на неї з німим докором.
— Я хотіла потім Галі гарну хустку купити або посуд якийсь, — почала виправдовуватися вона. — Яка різниця, коли віддати? А комбайн був на дуже вигідній знижці, я давно про нього мріяла!
Тітка Стефанія, відчувши небезпеку для власної репутації, миттєво відсунулася від племінниці.
— А я про гроші взагалі нічого не знала! — поспішила заявити вона на всю хату. — Мене Мирослава просто попросила торбу піднести та помогти їжу скласти, щоб праця господині не пропала даремно!
Кур’єр терпляче переминався з ноги на ногу, оглядаючи наше сімейне зібрання.
— То ви будете забирати замовлення чи ні? — поцікавився він.
Мирослава опустила очі й тихо відповіла:
— Ні, оформлюйте повернення.
Коли кур’єр пішов, у передпокої стало зовсім тихо.
Василь схрестив руки на грудях і показав сестрі на її телефон.
— Зараз ти заходиш у додаток і повертаєш кожну гривню всім, хто тобі надсилав кошти, — твердо сказав він. — І тим, хто сидить за цим столом, і тим, кого ти вмовила не приходити.
Мирослава тремтячими пальцями взяла телефон і почала робити перекази.
Телефони гостей один за одним почали подавати звукові сигнали сповіщень.
За кілька хвилин вона показала Василю екран зі списком завершених операцій.
Після цього Мирослава мовчки одягла пальто, не дивлячись ні на кого.
Тітка Стефанія теж квапливо потягнулася за своєю хусткою, розуміючи, що святковий вечір для них завершився.
Я винесла їм у коридор ту саму базарну сумку з пластиковими місткостями.
Тітка зазирнула всередину, сподіваючись побачити хоч щось їстівне, але судки глухо заторохкотіли об порожнє дно.
— Галю… — з докором мовила літня родичка. — Ну могла б хоч шматочок пирога загорнути людям на дорогу. Так же не робиться межи своїми.
Я спокійно поправила комір сукні й щиро усміхнулася їм обом.
— Подарунок ви обіцяли занести пізніше, — відповіла я. — Ось і пироги скуштуєте наступного разу.
Двері за ними зачинилися, і в оселі нарешті запанував справжній родинний спокій.
Ми повернулися до вітальні, де Надія вже сиділа поруч з іншими гостями, куштуючи гарячі крученики.
Василь підлив усім узвару, обійняв мене за плечі й голосно сказав:
— А тепер давайте просто святкувати, бо головне в цьому домі — це щирість і повага одне до одного.
Вечір минув тепло й затишно, а їжі вистачило не лише на всіх присутніх.
Наступного ранку я власноруч поскладала свіжу випічку в акуратні паперові пакунки й віднесла сусідці літнього віку та знайомій медсестрі, яка того дня була на чергуванні в нашій лікарні.
А пластикові лотки мені більше не знадобилися.
