Мого чоловіка ростила не рідна мама, при першому ж нашому знайомстві Лариса Олександрівна наголосила, яку роль вона відіграла в житті мого чоловіка і як ми тепер всі повинні бути їй вдячні за це. Вдячності вона чекала не лише від сина і чоловіка, але і від мене, своєї новоспеченої невістки.
Лариса Олександрівна одружилася з його батьком, коли Олегу було всього три роки. Рідна мати мого чоловіка залишила сім’ю і поїхала за кордон, за своїм шкільним коханням, щойно Олегу виповнилося півтора роки.
– Перший час ми з моєю матір’ю жили, – продовжив батько мого, тоді ще нареченого. – А потім я Ларису зустрів і для нас все змінилося.
Лариса Олександрівна при цих словах аж заплющила очі, видно було, що похвала їй дуже подобається.
– Ми це все тобі розповідаємо, щоб ти була в курсі всіх сімейних справ, – продовжила майбутня свекруха, – треба розуміти, в яку сім’ю йдеш.
Зі твердженням, що «я йду в їхню сім’ю», я одразу не погодилася: у мене квартира своя, ми з Олегом зібралися жити окремо і за своїми правилами. Я можу поважати Ларису Олександрівну за те, що вона виростила сина чоловіка як рідного, але що це змінює особисто для мене? Свекруха вона і є свекруха. Рідна чи ні, а я маю свою сім’ю.
Приблизно так я думала. Але час показав, що я помилялася, тому що Лариса Олександрівна почала активно втручатися в наше життя. При першому ж візиті до моєї однокімнатної квартири за тиждень до реєстрації нашого шлюбу вона сказала, що у мене дуже незатишно і потрібно змінити штори, зауваживши при цьому, що цим питанням вона займеться сама.
Я їй пояснила, що я нічого міняти я не збираюся, бо мене все влаштовує.
– Я говорю, що треба, отже, треба. Ще заміж не вийшла, а вже перечить! Олег, скажи їй!
– А Що мені Олег може сказати? – питаю. – Це моя квартира, мої жалюзі. Я нічого не хочу міняти у себе в домі.
– Як некрасиво дорікати, що Олег йде жити на твою територію, – присоромила мене Лариса Олександрівна, – я теж пішла жити на територію чоловіка, але в мене було право міняти все так, як я захочу. І Олега я виховувала так, як вважала за потрібне, а чоловік ні слова мені не говорив. І свекруха завжди була задоволена мною. Ось зумій так життя прожити, а потім говоритимеш, що ти хочеш і як ти хочеш!
– Ви на території чоловіка штори вибирали на свій смак, – відповідаю, – а не у його мами. І вона вам не вказувала, що повісити на вікна, я правильно розумію?
–Та вона слова мені не говорила, навпаки, вона завжди мені була вдячна, за те, що я чужу дитину прийняла і виростила, як свою, – задоволено повідомила мені Лариса Олександрівна, – та чому ми цю розмову ведемо? Ще невісткою не стала, а вже виступаєш? Олег, що далі буде?
Олег тоді постарався згладити непорозумінння, але моя мама, дізнавшись про це сказала:
– Як тобі з нею складно буде! Подумай ще раз! Твоя свекруха на п’єдестал встала і стоїть пам’ятником, хоча коли вона заміж йшла за батька Олега, вона знала, що він батько-одинак, розуміла, на що йде, чого тепер хизуватися тим, що вона виростила пасинка?
Але за тиждень до розпису повертати назад мені не хотілося. У мене в голові був ще рожевий туман, кохання, надії на благополучне сімейне життя.
– Все буде добре, зрештою, ми ж житимемо в мене, – заспокоювала я і себе і маму.
Почалося наше сімейне життя. Лариса Олександрівна лізла у все. Починаючи з того, що вона не заспокоїлася на рахунок штор і через два тижні після весілля привела до моєї квартири свекра з дрилем та карнизом.
Я знову спробувала заперечити, але Олег зупинив мене: мама ж старалася, вибирала…
– А її хтось просив? – кажу. – Я відразу попередила: я сама вирішуватиму, що стоятиме в моїй квартирі, що висітиме на вікнах.
– Ми з добром прийшли, – втрутився вже свекор. – Лариса день витратила, вибирала, купувала. Вона ж краще знає, вона ж Олега виростила, він їй рідніший за рідного, вона для нього старається.
– Дякую, – відповідаю. – Тепер старатимуся я сама.
Свекри пішли від мене дуже ображені. Олег стоїть, не знає, що сказати. Довелося з чоловіком довго говорити на тему того, він виріс, він дорослий чоловік. І треба розставляти межі: любов до матері – це одне, а наша сім’я – окрема тема.
А за місяць Олег і каже, що у мами день народження.
– Я не піду, мене Лариса Олександрівна бачити не бажає, – говорю, – подарунок вибрати допоможу, але сама не піду. Нічим добрим це не закінчиться, вона знову почне повчати, ми знову лише зіпсуємо стосунки.
– Треба, щоб ти пішла, – сказав чоловік ще через тиждень, коли у нас подарунок вже був куплений, – ну чого тільки в сім’ї не буває. Прийдемо, букет подаруєш, вибачишся за свої слова і ви помиритеся.
Як на мене, вибачатися я не мала за що, тому просто не пішла на ювілей до свекрухи. Олег пішов на день народження Лариси Олександрівни один. Повернувся пізно, дуже засмучений.
– Перший день народження мами, коли ти стала невісткою. А ні вибачень, ні поздоровлень вона тебе не дочекалася. Адже вона мене виростила!
Той перший день народження Лариси Олександрівни у статусі моєї свекрухи став і останнім. Через кілька місяців нас із Олегом благополучно розлучили.
Відтоді минуло шість років. У мене вже інша сім’я, чоловік, дочка, чудові свекри. Колишнього чоловіка я після розлучення не бачила жодного разу. Переконана, що в нашому випадку розлучення було найкращим виходом із ситуації.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
