Життєві історії
Мої батьки все життя жили в селі, мама важко працювала, тато теж все життя крім свого колгоспу нічого не бачив. Я у них одна донька, хоча но той
– Звичайно, що я пробувала і говорити, і переконувати, і вмовляти іноді, але толку мало, – емоційно розповідає Людмила Дмитрівна, – нам, кажуть, так зручно і все. А
Я завжди хотіла жити окремо від батьків, адже всі розуміють, що якщо дві сім’ї в хаті, то ладу ніколи не буде. Та вийшло не так, як я мріяла.
От скажу щиро, що я дуже не люблю всі ці такі гарні вислови, типу: «Чужих дітей не буває!» Ще й як бувають, багато людей мене зрозуміють! Наприклад, дочка
– Так і сказала мені моя рідна донька, що в бідності вона вже пожила досить, що мене має все влаштовувати, що зі своїм сином вона проводить досить часу,
– Ні, житло у нас є, звичайно, – говорить Олена, – нехай моє, але я слова жодного разу не сказала в докір чоловікові за це, що це не
Олена працювала продавцем в місцевому магазині. Життя навчило її самій давати у всьому раду. Залишилася вона одна з трьома дітьми, коли молодшій було всього чотири роки. Чоловік поїхав на
– Ось я, якщо щиро казати, не так вже потребую, – каже Людмила Василівна, – щоб обноски носити після когось. Тим більше, якби ж то за донькою рідною
Коли я виходила заміж, то не думала, що так швидко розлучуся. З чоловіком ми розійшлися два роки тому. Ситуація була стандартна: у чоловіка на першому місці стояла мама,
Марія – моя сусідка, яка живе через два будинки від мене. Їй 58 років. Жінка вона діяльна і своєрідна. Народилася в селі, вчилася, заміж вийшла, працювала до пенсії