Валерочко, синку, — тихо мовила мати. — Петро наш хлопчина роботящий, роботи не боїться. Візьми його до себе в бригаду. Поїдете разом, він заробить на ліс та на бляху, та й піднімемо помаленьку нашу хату. Валерій тоді навіть у двір матір не запросив. Стояв на порозі, руки в кишені заховав і скривився: — Немає в мене зайвого місця, мамо. Там серйозні люди, майстри, а він хто такий? Інтернатський знайдибіда? Хай собі сам дорогу шукає, як я свого часу шукав. Мене ніхто за руку не водив. А через два тижні сусіди казали, що Валерій узяв із собою свого кума, який до того й молотка до ладу тримати не вмів. Стефа плакала дорогою додому, але Петро її заспокоїв. Сам знайшов якусь далеку бригаду, поїхав світ за очі. Робив день і ніч, надривав спину, але надсилав кожну гривню. Разом із тестем вони спочатку вивели новий фундамент, потім поклали стіни з білої цегли, перекрили дах, провели світло й воду в хату. За десять років на місці старої глинянки виріс гарний, світлий будинок, просторий і затишний. Валерій за всі ті роки до матері навідувався хіба кілька разів — на годину, з холодним поглядом, не сідаючи до столу. А згодом по селу пішла чутка: покинув Валерій свою жінку й дорослих дітей. Знайшов на далеких об’єктах іншу, набагато молодшу, міську. Дружині залишив усе збудоване добро, махнув рукою та сказав: «Я чоловік здоровий, ще десять таких маєтків зароблю, а старість поруч із молодицею приємніша»
Стефа і не думала, що в свої майже 70 років їй ще доведеться робити такий непростий вибір. А подумати і справді було над чим: кому віддати свою хату
Дорога родино! Ми з Оксаною вже все узгодили та вирішили. З понеділка вона оформлює заяву на звільнення за власним бажанням і буде доглядати мою маму, поки та повністю не стане на ноги, — впевнено та урочисто оголосив Тарас, піднімаючи кришталевий келих. Оксана повільно, ледве стримуючи тремтіння в пальцях, поклала важку десертну виделку на крохмалену скатертину. Металевий дзенькіт пролунав у кімнаті надзвичайно гучно й різко. — Тарасе, вибач, а підкажи мені, будь ласка, коли саме ми це з тобою узгодили? — її голос звучав тихо, але в ньому виразно відчувалися металеві нотки. За великим обіднім столом миттєво запанувала гнітюча тиша. Назар, молодший брат чоловіка, який щойно з апетитом жував запечену картоплю, раптово завмер і припинив жувати. Його дружина Олена, зі вдаваною цікавістю виставила погляд у вікно, ніби там, у розпал тихого надвечір’я, відбувалося щось неймовірно захопливе. І лише свекруха, Софія Марківна, задоволено примружилася, демонструючи повну підтримку синових слів
— Дорога родино! Ми з Оксаною вже все узгодили та вирішили. З понеділка вона оформлює заяву на звільнення за власним бажанням і буде доглядати мою маму, поки та
Діти! Ми вже все порахували й вирішили, як Катя розпорядиться своїм спадком! У кімнаті стало тихо. Тільки старий годинник на стіні мірно цокав. Катерина відклала виделку й здивовано поглянула на свекруху: — Як це — ви вирішили, Ганно Василівно? Свекруха лагідно усміхнулася, ніби говорила про щось само собою зрозуміле: — Та дуже просто, дитинко. Ми ж одна родина, повинні дбати одне про одного. Ти в нас дівчина молода, у фінансових справах недосвідчена, ще накупиш якихось дурниць. А ми з досвідом, усе добре зважили. Назар витягнув із кишені блокнот і поклав перед собою. — Дивись, Катю, план такий, — бадьоро підхопив брат. — Ту квартиру, що тобі дісталася, ми продаємо одразу. Вона стара, у ній треба ремонти робити, нащо тобі цей клопіт? За ці кошти ми оновлюємо мені мікроавтобус для роботи, бо мій уже зовсім сиплеться, а це ж мій хліб. Заодно відкриємо невеличку спільну справу, якраз вистачить на старт. Катерина перевела погляд на чоловіка. Ярослав спокійно пив чай і схвально кивав: — Так, Катю, у Назара гарні ідеї, ми вчора все обговорили. Це буде вигідно для всіх нас
— Ми вже все порахували й вирішили, як ти розпорядишся своїм спадком! — бадьоро оголосила свекруха, ставлячи посеред столу полумисок із гарячими пирогами. Катерина аж завмерла з виделкою
Андрію, там же… там же величезні гроші. Десятки тисяч. Я не витримала, знову скочила на табуретку, залізла руками вглиб темної шафи, намацуючи за порожніми коробками з-під старого взуття наступні схованки. Рука наткнулася на скло. Ще одне. І ще. — Приймай! — видихнула я, зриваючись на хрип. Друга банка була закручена кришкою-закруткою від маринованих огірків. У ній лежали тільки долари. Сотні, складені навпіл і акуратно розкладені віялом уздовж стінок. Третя банка — дволітрова — була вщерть набита євро. Четверта, менша, з-під майонезу, світилася золотими й срібними ювілейними монетами та товстими золотими обручками з бірками ювелірних заводів. Ми виставили цей скарб на липкий кухонний стіл, застелений потертою цератою в дрібну ромашку. Стіл, на якому Галина Антонівна зазвичай кришила нам сухий батон, старанно збираючи крихти в тремтячу долоньку, щоб з’їсти їх до останньої крупинки, примовляючи: «Боже мій, дітки, хлібчик — це ж святе, кожна крихітка грошей коштує, а пенсії моєї навіть на аптеку не вистачає…» Я дивилася на ці банки, і в голові в мене гуло. Увесь наш п’ятирічний шлюб пронісся перед очима, де головними героями були ми з Андрієм — двоє людей, які відмовляли собі в усьому, аби допомогти його мамі
Банка була важка, холодна й запилена. Крізь каламутне товсте скло, припорошене роками кухонного чаду, просвічувало щось темне, схоже на старе повидло чи зацукровану вишню без кісточок. Я потягнула
Вибирай – або я, або вона! – наполягав Сергій. Голос його був глухим і холодним. – Я більше так жити не можу і не буду. У нас друга дитина скоро народиться. Де ми малого покладемо? Мені спокій потрібен після роботи, а твоя мама постійно перед очима мелькає. – Сергію, тихіше, будь ласка… Вона ж почує, – у голосі Наталки тремтіли сльози. – Ну як я їй це скажу? Це ж мамина квартира. Вона тут усе життя прожила, мене виростила, батька мого звідси провели. Як я скажу їй піти з власного дому? – Не знаю. Придумай щось, якщо хочеш зберегти сім’ю, – відрізав Сергій. – Зрештою, ми ж її не на вулицю виставляємо. Ми пропонуємо переїхати у затишний будиночок за містом. Свіже повітря, город, тиша, пташки співають. Їй на пенсії там буде значно спокійніше, ніж тіснитися тут з нами. – Сергію, та про що ти говориш? Який затишний будиночок? – Наталка ледь не плакала. – У тому будиночку тридцять років ремонту не було. Там усі зручності надворі, воду з криниці носити треба. Опалення — стара грубка, яка димить на всю хату. Як мама там сама зимуватиме? – Я все сказав, а ти думай і вирішуй, – закінчив розмову Сергій. – Або завтра поговориш з матір’ю, або я збираю речі, забираю сина і йду до своїх батьків. А ти залишайся тут сама з двома дітьми. Олеся відступила на крок у глибину кухні. Ноги тремтіли, у горлі застряг гіркий клубок. Вона сіла на краєчок свого ліжка й затулила обличчя руками
Олеся стояла біля дверей маленької кухні, притиснувши до грудей рушник з вишитими по краях волошками. Цей рушник ще її покійна мати вишивала — м’який, рідний, пахучий чебрецем. Вона
Наталочко, зі святом тебе, рідна! Здоров’я тобі, терпіння і хай усе погане залишиться позаду. — Дякую, Катю, мені дуже приємно. — Ти як там? Тримаєшся? Бо я вчора Віктора твого бачила біля універсаму. Я відчула, як усередині на мить усе напружилося, хоча намагалася показати повну байдужість. — Бачила і бачила, мені байдуже, Катю. — Та ти розумієш, він сам був. Без неї. І постарів так, схуд, очі донизу ховає, немов у чомусь провинився перед усім білим світом. — Кожен живе так, як заслужив, — відповіла я коротко і перевела розмову на погоду. Ми поговорили ще кілька хвилин, і я поклала слухавку. Це був уже третій подібний дзвінок за останній тиждень. Знайомі наче змовилися: хтось бачив його на зупинці одного, хтось зустрів біля аптеки з похмурим обличчям. У невеликому мікрорайоні нічого не сховаєш, чутки ходять швидше за осінній вітер. Але мене це вже не чіпляло так боляче, як навесні
— Наталко, я знаю, що ти вдома, відчини мені, будь ласка, я просто стоятиму тут і нікуди не піду. Цей голос під моїми вхідними дверима не сплутаєш ні
Ти сама винна, Юлю, — вичитувала свекруха мене, наче школярку. — Ти весь час сидиш удома, вічно в халаті, нікуди з ним не ходила. Чоловіка біля себе треба зацікавлювати, а ти тільки про капусту й думала. Я слухала її і навіть не сперечалася. Бо згадувала, як щороку сама тягнула на собі дачу, як доглядала їхнього старенького батька, коли він хворів, і як відкладала кожну копійку на ремонт їхньої сімейної машини. А виявилося, що я просто була недостатньо цікавою співрозмовницею. Єдиною, хто не став повчати, була моя шкільна подруга Марина. Вона прибігла до мене ввечері, без зайвих слів дістала великий пиріг і сказала: — Поплач, якщо хочеться, а потім подумаємо, як жити далі. Але плакати не хотілося. Хотілося зрозуміти, куди поділися всі ті роки, коли я вважала себе щасливою жінкою. Я підійшла до дзеркала у передпокої і вперше за довгий час уважно вгледілася у власне відображення. Втомлені очі, волосся, поспіхом зібране у звичайний вузол, простенький домашній светр. Колись я любила шити, красиво вдягатися, мріяла вивчити англійську і подорожувати країною. Але життя постійно відсувало мої бажання на потім
— Тобі сорок сім, Віталію, яка ще двадцятидев’ятирічна дівчина, ти ж їй майже в батьки годишся? — спитала я, дивлячись прямо йому в очі, поки він перекладав сорочки
Маріє! — голос Миколи був не просто сердитий, він захлинався від розгубленості. — Ти де? Що це за витівки? Я приїхав, двері зачинені, твоїх речей немає, шафа напівпорожня! Ти з глузду з’їхала на старість? Де ти вештаєшся? Марія стояла на стежці біля свого тину. Вечоріло. Над садком кружляли перші весняні хрущі, у повітрі пахло вишневим цвітом і свіжою травою. — Я вдома, Миколо, — сказала вона спокійно, і власний голос здався їй дивно рівним. — У якому ще домі? Твій дім тут! Ти що, до матері в хату поїхала? Негайно збирайся і повертайся назад! Що люди скажуть? Ти про мене подумала? Мені їсти нічого, білизна не прана, у хаті порожньо! — Зате чисто, — відповіла жінка. — Шерсті немає. Лоток ніде не смердить. Відпочивай, як ти й хотів. Ніхто тобі під ногами не плутається. — Ти через цю кляту кішку з дому пішла? — закричав він так голосно, що було чути навіть без гучного зв’язку. — Через якусь стару тварину все перекреслила? Ти розумієш, що ти дурна баба, яка все життя собі зіпсувала? Та кому ти потрібна в твої роки в тому забитому селі
— Кота в нашому домі не буде! Або ти позбудешся цієї тварини, або сюди більше не повернешся ні ти, ні вона. Микола застібав куртку біля вхідних дверей і
Томо, май совість. У свата ювілей — шістдесят років. Денис і Оксана вже два роки разом живуть. Ми в них у селі жодного разу не були. На весіллі в ресторані посиділи, кивнули одне одному, та й по всьому. Люди кличуть, по-людськи запросили. Не можна так. Син образиться. — Син хай краще подумає, на кому одружився, — пирхнула Тамара Павлівна, поправляючи акуратно вкладену коротку зачіску. — Ми йому все дали. Квартиру двокімнатну в центрі оформили, щоб дитина на ноги стала, життя собі влаштувала. А він привів у дім оту… бідну родичку з торбою яблук. З вулиці дівку підібрав, без копійки за душею, без посагу. Сидить тепер у нашій квартирі й думає, що бога за бороду вхопила. — Не вигадуй дурниць, Тамаро. Оксана гарна дівчина, вчителька, спокійна, вихована. Працює, в хаті порядок тримає. Що тобі ще треба? — Порода мені треба! — відрізала Тамара Павлівна, беручи до рук сумочку. — А не село неасфальтоване. Ой, відчуваю, намучимося ми сьогодні з цим холодцем, мухами й розмовами про буряки. Але поїду, виключно заради Дениса. Щоб бачив, як мати заради нього через себе переступає. Через пів години сріблястий автомобіль міських сватів виїхав із міста, а слідом за ними — автівка Дениса й Оксани. Попереду було майже сто сорок кілометрів шляху, з яких останні двадцять перетворювалися на звичайну гравійну дорогу між перелісками й золотими полями. В авто Дениса панувала інша атмосфера, хоча Оксана помітно хвилювалася. Вона то поправляла комір світлої блузки, то витирала долоні, дивлячись у вікно на обсипані жовтим листям посадки
Осінній ранок видався прохолодним і сирим. Тонкий туман стелився над дахами міських багатоповерхівок, а в просторій трикімнатній квартирі на сьомому поверсі вже з самого ранку гриміли чашки і
Де ти ходиш так пізно? — одразу почувся невдоволений голос Надії Петрівни. — Робочий день закінчився три години тому. Телефону не чуєш, вечеря давно охолола. Скільки разів повторювати, що треба попереджати матір? Ярослава нічого не відповіла. Вона мовчки пройшла до своєї кімнати, дістала з шафи велику дорожню валізу і почала акуратно складати туди свої речі. Надія зайшла слідом, опершись рукою на дверний одвірок. — Це що ще за вистави? Куди це ти збираєшся посеред тижня? — Я переїжджаю, мамо, — спокійно сказала дівчина, не припиняючи збирати одяг. Жінка на мить заніміла, а потім її обличчя скривилося від подиву й обурення: — Куди це ти переїжджаєш? Що за дурниці ти вигадала на рівному місці? — У свою власну квартиру
— Ніяку квартиру від свого батька ти не візьмеш! Май хоч краплю гордості! Він нас колись залишив без копійки, а тепер вирішив благодійником прикинутися? Сама заробиш і сама

You cannot copy content of this page