Що, Марійко, огірки збираєш? — почула я голос сусідки з-за паркану. — Ти б хоч трохи відпочила. Хіба в Італії мало працюєш? Я саме стояла посеред грядки з великою емальованою мискою. Огірків того року вродило стільки, що листя під ними майже не було видно. Один зелений, другий, третій — тільки встигай зривати. Я випросталася, витерла долонею спітніле чоло й усміхнулася: — Та не пропадати ж урожаю. Мій Михайло садив, старався. Зараз швиденько закрутки зроблю, щоб узимку мав що їсти. Сусідка якось дивно на мене подивилася. — Ага, щоб мав узимку що їсти, — повторила вона й посміхнулася так, ніби знала щось, чого не знала я. Після цього розвернулася і пішла до своєї хати. Я ще кілька секунд дивилася їй услід, а тоді знову нахилилася до грядки. Мало що людині спаде на думку. Може, настрій у неї був поганий, а може, просто позаздрила, що в нас огірки гарно вродили
— Що, Марійко, огірки збираєш? — почула я голос сусідки з-за паркану. — Ти б хоч трохи відпочила. Хіба в Італії мало працюєш? Я саме стояла посеред грядки
Тарасе, ми ж усе узгодили. Знімемо більше житло, будемо жити окремо. Ти сам казав, що прагнеш самостійності, — мій голос стишився. Ми зустрічалися понад три роки. До весілля залишалося всього кілька місяців, і тут такий поворот. Тарас підвів очі, у яких читалося змішане почуття провини та дитячої упертості. — Мама має рацію. Навіщо витрачати чималі кошти на оренду, коли в неї просторе житло? Ми відкладемо ці гроші на щось корисне. До того ж їй самотньо. Батька немає вже кілька років, вона досі важко це переживає. Я поставила чашку, і гарячий напій трохи хлюпнув на скатертину. Галина Петрівна. Моя майбутня свекруха. Жінка зі сталевим характером і надзвичайно лагідним голосом, яка з першого дня нашої зустрічі сприймала мене як щось тимчасове у житті її єдиного сина. — Тарасе, твоїй матері трохи більше п’ятдесяти. Вона працює головним бухгалтером, має подруг, ходить на оздоровчі заняття. Про яку самотність ти кажеш? — я намагалася говорити стримано, хоча всередині все обривалося
Замість того щоб планувати весілля, я ввечері на власній кухні збирала речі, бо майбутня свекруха вже розставила меблі у нашій новій кімнаті. — Ти не так усе зрозуміла,
Ну яке одруження? Тобі шістдесят три роки. Галина повільно поставила чашку на стіл. — І що? — Люди сміятимуться. На старість тобі того сорому треба? Ці слова сина залишивши після себе гіркий присмак образи. — Якого сорому, Андрію? — Ну мам… Жила собі нормально. Є ми, є Тарасик. Чого тобі бракує? І тоді вона раптом зрозуміла. Син боявся не того, що мама зробить помилку. Він боявся, що мама більше не належатиме тільки йому. — Ти переживаєш, хто буде з Тарасиком? — тихо запитала вона. Андрій відвів очі. — До чого тут це? — До того. Галина навіть почала виправдовуватися, хоча за хвилину вже шкодувала про це
— Мамо, в цю суботу ти нам знову потрібна. Ми з Маринкою вирішили поїхати в гори. Тарасика, сама розумієш, із собою не візьмемо. Галина притиснула телефон плечем і
Ой, дітки, рятуйте мене, благаю! — голосно сплеснула свекруха руками, щойно переступила поріг передпокою. — Сусіди зверху вчора ввечері прорвали водяну трубу, тепер у квартирі справжнє озеро, води по кісточки! Шпалери відпадають, стеля сиплеться на голову! Можна я у вас буквально пару тижнів пересиджу, поки майстри все просушать і зроблять ремонт? Іван миттєво кинувся допомагати матері заносити важкі сумки в коридор. Софія у цей момент стояла в кухні й розгублено дивилася на гостю. Вона щиро співчувала: аварійна ситуація в будинку — це завжди великий стрес, як тут відмовиш рідній людині? Якби молода жінка тоді хоча б на секунду знала, у що перетворяться ці обіцяні «пара тижнів», вона б тричі подумала перед тим, як відкрити двері матері чоловіка
Бондарі — Іван та Софія — прожили в законному шлюбі рівно шість місяців. Їхня невелика, але затишна світла двокімнатна квартира в спальному районі була справжнім острівцем щастя: вони
Перші дні нашого відпочинку пролетіли як одна коротка, але неймовірно щаслива мить. Ми багато гуляли пісними стежками, дихали на повні груди свіжим повітрям, піднімалися на полонини, звідки відкривалися запаморочливі панорами на навколишні села та хребти. Максим ніби заново народився: він став більш спокійним, усміхненим, зникла та вічна напруга на обличчі, яка супроводжувала його через постійні спроби догодити батькам. Ми вперше за довгий час провели час тільки вдвох, розмовляли годинами про все на світі, будували плани на майбутнє і просто насолоджувалися компанією одне одного без жодних сторонніх тіней. Тим часом наші свекри, звісно ж, не сиділи склавши руки. Перші дні Надія Іванівна регулярно надсилала сину довгі голосові повідомлення, де намагалася то тиснути на почуття провини, то скаржитися на нестерпні умови в сусідньому пансіонаті, то закликати до совісті. Вона розповідала, як їм самотньо, як важко їсти місцеву їжу і як негарно ми вчинили, кинувши рідних батьків напризволяще в незнайомому місці. Максим спочатку хвилювався, але після розмови зі мною і кількаденного спокійного роздуму вирішив встановити чіткі межі
— А може, годі вже прикидатися, що ми всі разом їдемо за ваш рахунок? — кинула я чоловікові, ледь стримуючи накопичену за роки образу, яка вже давно шукала
Галю, розігрій мені бульйон! — з порога вигукнув Дмитро, струшуючи з коміра пухнастий мокрий сніг. — Поки з роботи добіг, геть змерз. Галина повільно поклала на тумбочку дитячу рукавичку, яку щойно зняла з ручки п’ятирічного Тарасика, і обернулася до чоловіка. — А що, твоя подруга в білій шубці на гарному авто тебе не нагодувала? Чи у вас там була інша програма? — тихо, але надзвичайно чітко запитала вона. Дмитро на мить застиг із піднятою формою для взуття, але швидко повернув собі впевнений вигляд, хоча в очах майнула тінь метушні. — Ти про що взагалі? Які авто? Галю, ти знову щось собі вигадала? — спробував звинуватити її він. — Я бачила вас біля зупинки, коли забирала Тараса із садочка, — спокійно відповіла Галина
Розлучення перед самими святами — це найкращий подарунок, який чоловік може зробити своїй родині, особливо коли він щиро переконаний, що чинить як порядний чоловік. — Галю, розігрій мені
Славко, яка цікава зустріч, — голосно мовила я, перестрівши їх біля виходу. — А ти хіба не вирішуєш важливі справи підприємства? Чоловік зупинився як укопаний, а його супутниця ніяково відступила вбік. — Не влаштовуй сцен при людях, — тихо мовив він. — Ходімо надвір. Як тільки ми вийшли на свіже повітря, я вже не стримувала своїх слів: — Скажи мені, як це розуміти? Ти залишив нас у скромному помешканні за кілометри від води, а сам проживаєш у розкошах? Ти ж казав про складні часи в компанії! Ярослав зітхнув і глянув на мене з увтомою: — Я працюю цілий рік, а ти сидиш удома. Ти перетворила наше життя на суцільну побутову рутину. Так, я хотів родину, але чекав поруч із собою натхненну і доглянуту жінку, якою пишався раніше. А на кого ти перетворилася? Подивися на себе. Я втомився від постійних докорів. Ці слова були дуже болючими. Я нічого не відповіла, просто розвернулася й пішла геть. Наступного ранку ми з доньками зібрали речі й повернулися додому. Повертатися у спільну квартиру я не хотіла. Ми оселилися в меншому помешканні, яке було придбане ще до поповнення в родині й оформлене на моє ім’я
«Якщо жінка в тридцять років думає лише про власні нігті та фігуру, то їй зарано ставати матір’ю», — саме з цієї фрази почалася розмова, яка розколола наше, здавалося
У якій родині, Галино Петрівно? – Соломія розвернулася до свекрухи. – Ми з Назаром і є родина. У нас росте син. Моя мати дала третину від необхідної вартості. Чому ж ви не пропонуєте оформити помешкання на неї? – А з якого дива на неї? – свекруха зневажливо знизала плечима. – Більшу частину грошей заробляв мій син. Поки ти в декреті сиділа та квіточки з ниток крутила, Богданчик… тобто Назарко наш день і ніч працював. Чоловік у хаті голова. – Я працювала до декрету, я шила на замовлення ночами, коли дитина спала, і я повернулася на роботу, як тільки синові виповнилося три роки! – голос Соломії тремтів, але вона намагалася говорити стримано. – Ой, та що ти там заробляла, ті копійки, – відмахнулася свекруха. – Я з сином розмовляла, він був не проти моєї пропозиції. Це ти його проти мене налаштовуєш. Завжди такою була – тільки про своє думаєш. Соломія подивилася на чоловіка. Той опустив очі й удав, що дуже уважно розглядає візерунок на лінолеумі. Це боліло найдужче. Не самі зазіхання свекрухи, а це боягузливе мовчання рідної людини. – Знаєте що, Галино Петрівно, – тихо, але твердо мовила Соломія. – Йдіть додому. Ми з чоловіком самі вирішимо, як розпоряджатися нашими коштами й майном. Без підказок
«Мама пропонує оформити квартиру на неї. Вона ж старша, досвідченіша, та й допоможе з пільгами на комуналку. А ти чого розшумілася?» — ці слова чоловіка перекреслили шість років
На, з’їж хоч пиріжка, — Зоя поклала пакунок на стіл і сіла на стілець, навіть не знімаючи куртки. — А то сидиш тут одна, як перст, скоро й мовою заплутаєшся. — Дякую, — Галина взяла скляну чашку і почала наливати окріп. — Я якось даю собі раду. — Та бачу я, як ти даєш радості, — свекрушина сестра оглянула світлицю оцінювальним поглядом. Всі речі в хаті стояли на своїх місцях, але без господаря дім здавався надто мовчазним. — Я власне чого прийшла. Тут така справа… Нашому Ярославу треба навчання оплатити. — Навчання? — Галина зупинилася з чайником у руках. — Ну та. Наш хлопець хоче до коледжу вступати. Вчитися зараз дорого, сам розумієш. Тільки на платне відділення проходимо. А де такі статки взяти? Галина повільно поставила чайник на дерев’яну підставку і присіла край столу. — Зою, а я до чого тут? У мене звичайна пенсія. — Ой, та не прикидайся! — зовиця махнула рукою. — Ми ж знаємо, що ви із Сергієм роками щось відкладали. Ви ж нікуди не їздили, хату не розбудовували, одяг новий роками не купували. Де ті заощадження? Навіщо вони тобі зараз одній
— Оце так новина! Тільки-но людину поховала, а вже про власні примхи думаєш? — Зоя стояла на порозі й розглядала невістку так, ніби та щойно зізналася у чомусь
Мати працює! — обурювалася сестра. — Батько на змінах! Хто має бавити дітей?! — Це твої діти, — твердо сказала Юля. — Я допомагала, скільки мала сил. Але я не можу прожити своє життя за тебе. — Якщо ти зараз же не повернешся, — голос сестри став сухим і жорстким, — забувай про нас. Дітям я скажу, що тьоті в них більше немає. Ти нас зрадила. У горлі встав пекучий ком. Вона згадала дитячі обійми, маленькі долоньки й те, як наймолодший завжди біг зустрічати її з дверей. — Не треба так, — тихо мовила дівчина. — Вони ні в чому не винні. — Ти про це мала думати раніше! — пролунали короткі гудки. Дні вступних випробувань пролетіли мов один день. Юля малювала так, ніби від цього залежало її життя. Усі свої переживання, біль від розриву з родиною, страх перед невідомістю вона переносила на папір. Один із викладачів, сивий чоловік із прискіпливим поглядом, довго розглядав її підсумкову роботу
— І після цього ти вважаєш себе нормальною сестрою?! — крик у слухавці був таким гучним, що довелося відставити телефон від вуха. — Мені через твоє «хочу» про

You cannot copy content of this page