Світлано! Але ж це батьківська хата Мар’яни… Ми тут ніколи таких гулянок не влаштовували. Та й холодно вже, жовтень надворі. — Нічого не холодно, розпалимо велике багаття, поставимо намети з обігрівачами! — відмахнулася сестра так упевнено, ніби вже все вирішила заздалегідь. — Тільки тут треба навести порядок. Оцей старий мотлох біля паркану спалити, дорогу підсипати гравієм, бо мої гості на своїх машинах у вашій багнюці застрягнуть. І веранду треба розчистити. Вона рішуче рушила до дверей, ведучи брата за собою, наче малу дитину на екскурсії. — Оцей старий диван із вицвілою оббивкою викинемо на звалище. Я вам із фабрики привезу сучасний шкіряний куточок, виглядатиме солідно. Стіл цей дерев’яний теж нікуди не годиться, поставимо круглий пластиковий. І оці квіти… Світлана зупинилася біля великого дерев’яного вікна, яке виходило в яблуневий сад. На підвіконні в глиняних розписних горщиках стояли кущі червоних калачиків. Вони цвіли рясно, густо, яскравими шапками, які зігрівали кімнату своїм теплим світлом. Ці калачики саджала ще мама Мар’яни, незадовго до того, як важка хвороба забрала її назавжди. Мати поливала їх дощовою водою, розмовляла з ними й казала, що поки в хаті цвіте цей цвіт, доти в родині триматиметься добро й злагода. Коли мами не стало, Мар’яна дбайливо пересаджувала кожен паросток, рятувала від зимових холодів і берегла як найдорожчу реліквію
— Ти всього лиш дружина, а я рідна сестра! Запам’ятай це раз і назавжди! Світлана вимовила це з такою легкістю, ніби повідомляла прогноз погоди на завтра або ціну
Ану, відчиняйте багажники! Хто ж це з села з пустими руками в місто їде? Там же у вас усе куповане, на хімії годоване! І почалася знайома сільська круговерть. Петро Степанович разом із Андрієм завантажували багажник великого джипа. — Оце два мішки картоплі, «сорокоденка», суха, розсипчаста, на пюре кращої нема! Оце мішок моркви, цибуля в сітках, буряки борщові — темні, як ніч! Марія Іванівна тим часом бігала з погреба з банками: — А це квашена капуста з журавлиною, помідори консервовані в томатному соку, огірочки з гірчицею, варення з лісової суниці — від будь-якої застуди за дві години на ноги ставить! І ось тут вона передала великий емальований бідончик, загорнутий у рушник: — Тут свіже молоко ранкове, сир домашній жирний і масло збите, тільки вчора зробила! — Маріє Іванівно, та в нас же холодильник трісне! — сміявся Павло Андрійович, допомагаючи впихати черговий ящик із зимовими яблуками. — Нічого, не трісне! — наполягав сват. — А це ще кабанчик свіжий, реберця на борщ і шмат сальця, закопченого на вільхових тирсах! Коли багажник зачинився з помітним зусиллям, а задні ресори джипа присіли, Клавдія Петрівна підійшла до сватів
Осінній листопад уже сипав золотом по тротуарах, коли в просторій квартирі з високими стелями в старому центрі міста спалахнула чергова розмова на підвищених тонах. Клавдія Петрівна, жінка строга,
Дружино! Я все розумію, але порядок має бути, – холодно кинув чоловік, навіть не поглянувши їй в очі. – Мені гроші з неба не падають. Я працюю з ранку до вечора, поки ти тут відпочиваєш. Двері за ним зачинилися з сухим звуком замка. Надійка опустила погляд на свої старенькі капці, потім на дитячий візочок у кутку передпокою. Вона стояла й відчувала, як пече десь усередині від цієї прикрої дріб’язковості. Здавалося, зовсім недавно все було по-іншому. Вони одружилися за великим коханням чотири роки тому. Максим тоді здавався надійною опорою, уважним, турботливим чоловіком, який умів красиво говорити й обіцяв гори звернути заради спільного майбутнього. Коли Надійка завагітніла, він буквально носив її на руках, зустрічав з роботи, купував улюблені смаколики й запевняв, що в декреті вона не знатиме жодної скрути. Але реальність виявилася геть іншою, щойно з’явився Матвійчик
– Наступного разу, Надійко, чеки мені фотографуй і надсилай одразу з магазину, а то я не розумію, як можна так швидко витрачати кошти з картки, – мовив Максим,
Ніно! Ти ж молода, гарна! Тобі чоловік треба, господарство в селі саме себе не потягне. Але Ніна навіть слухати про це не хотіла. Її серце вкрилося товстою кригою: – Нікого мені не треба. Моє життя тепер належить тільки донечці. На роботі в санаторії Ніна працювала кухаркою. Її руки знали кожну дрібницю: як замісити пишне тісто, як зварити прозорий наваристий бульйон. Але робила вона все машинально, мов у тумані. Ні з ким зайвого разу не говорила, не сміялася, на обідніх перервах сиділа в кутку з куснем хліба й думала про свою малу. Поруч із нею на роздачі працювала Ліда — жінка одного з нею віку, але зовсім іншої вдачі. Ліда дуже хотіла вийти заміж, проте їй хронічно не щастило. Вона годинами крутилася перед дзеркалом, вимальовувала брови, накладала на губи яскраву малинову помаду й закручувала кучері. Проте чоловіки чомусь проходили повз неї. Натомість Ніна навіть без краплі пудри, із простим волоссям під білою косинкою, мимоволі привертала погляди. Була в її обличчі чиста природна врода: волошкові очі, точені риси, тонка талія. Ця краса зводила Ліду з розуму. Вона не могла пробачити подрузі того, що до тієї тягнуться люди просто так, без жодних зусиль
Осіннє листя повільно кружляло у холодному надвечір’ї, вкриваючи мокрий асфальт біля воріт старого міського санаторію. Зміна на великій кухні добігла кінця, і стомлені жінки поспішали додому. Серед них
Як це ти не підеш до мами на ювілей? А хто буде готувати та обслуговувати гостей? – Назар дивився на мене з таким щирим обуренням, наче я відмовилася не від безкоштовної важкої праці біля гарячої плити, а від самої нашої родини. – Я вже усім сказав, що буде справжній домашній бенкет, з українською душею, варениками, кручениками та домашньою випічкою. – Даремно сказав: я ще наприкінці серпня тебе попереджала, що цього разу нічого не готую, – спокійно, але твердо відповіла я, не відриваючись від чашки з кавою. Назар із роздратованим стукотом відсунув важкий дубовий стілець. На його обличчі виразно читалося: ту далеку серпневу розмову він чудово пам’ятав, просто навіть і чути про це не хотів. Він щиро розраховував, що чим ближче буде дата урочистості, тим більше мені стане совісно відмовлятися. Тепер він говорив уже не про прохання, а про мій святий і незаперечний обов’язок перед його матір’ю. – Мамі виповнюється шістдесят п’ять років, Настю! Можна хоча б у такий день відкласти свої принципи й допомогти свекрусі
– Як це ти не підеш до мами на ювілей? А хто буде куховарити та обслуговувати гостей? – Назар дивився на мене з таким щирим обуренням, наче я
Невістко! Родичі для того і існують, щоб допомогти в скрутну хвилину. Ти ж все одно вдома сидиш за своїм комп’ютером, тобі важко зібрати речі й поїхати до тітки на місяць? Ось так просто, однією фразою у слухавці, свекруха вирішила перекреслити моє життя на найближчі тридцять днів. Мене звати Марія. Я працюю кошторисницею на віддаленій роботі, веду складні будівельні проєкти й по десять годин на добу перевіряю цифри. Але для родини мого чоловіка Романа ця праця завжди здавалася чимось несерйозним — забавкою, якою займаються між варінням борщу та пранням. У той ранок я якраз узгоджувала з великим замовником підсумкові розрахунки по важливому об’єкту. Телефон на столі смикався від повідомлень щохвилини. На екрані раз у раз виринало ім’я свекрухи — Ганни Василівни. Я скидала, бо на зв’язку був суворий керівник фірми, який вимагав пояснень щодо подорожчання матеріалів. Потім телефон коротко писнув. Я краєм ока глянула на сповіщення з нашої спільної сімейної групи, де зазвичай вітали лише з Великоднем і днями народження. Ганна Василівна писала одразу до всіх: «У неділю збираємося щодо нашої Надії. Після виписки з лікарні її не можна лишати саму». І наступної ж миті прилетіло особисте повідомлення суто мені: «Марійко, тобі треба буде пожити в тітки Наді хоча б перший місяць. Речі спакуй заздалегідь»
— Невістко! Родичі для того і існують, щоб допомогти в скрутну хвилину. Ти ж все одно вдома сидиш за своїм комп’ютером, тобі важко зібрати речі й поїхати до
Ларисо! Наші в суботу приїдуть, — сказав Віктор, не відриваючись від телефону. — Усі троє, з дітьми. Лариса стояла біля мийки на дачній кухні й мила пізні антонівські яблука. Вода з крана бігла вже зовсім студена, осіння, від неї ломило пальці. Яблука з глухим стукотом падали на дно полив’яної миски, пахли воском, садом і першими приморозками. — Усі троє — це дванадцять людей, — сказала вона, дивлячись у вікно, за яким жовтіло листя старого горіха. — Ну так, а що тут такого? Заскучили за батьком. Жовтень на дворі, погідні вихідні передають, бабине літо. Не в квартирах же їм сидіти в поросі. — У суботу — це післязавтра. — Ну так. Артем написав, що десь до дванадцятої підтягнуться. Костя, може, пізніше, у нього зміна зранку. Ну, ти ж знаєш Костю. Костю вона знала. І Артема знала, і Світлану, і Аліну, і Дениса, і Ольгу, і шістьох онуків Віктора — Мирона, Єву, Василинку, Тимофія та двійнят Марка з Мартою. Знала напам’ять, наче таблицю множення: хто з дітей крутить носом від цибулі, кому треба бульйон без жодної морквини, кому чай ледь теплий, а хто взагалі заявляє: «Тьотю Ларисо, ви тільки не сваріться, але я їм тільки сосиски або макарони з маслом»
— Ларисо! Наші в суботу приїдуть, — сказав Віктор, не відриваючись від телефону. — Усі троє, з дітьми. Лариса стояла біля мийки на дачній кухні й мила пізні
Оксано! Я питаю тебе прямо: звідки в тебе такі гроші?! Звідки такі статки, про які ти мені жодного слова не кажеш?! — голос Богдана пролунав від самих дверей передпокою. Це була не просто розмова, це був справжній потік гніву та прихованої образи, яка збиралася роками. Вона звучала як претензія, від якої затремтіли кришталеві фужери на святковому столі. — Ти за кого мене маєш у цьому домі? За пусте місце? За нерозумну людину, якій можна кидати якісь помиї зі свого барського столу?! — Богдане, любий, що сталося? — Оксана обережно поставила страву на стіл, її руки тремтіли від страху. Вона зробила крок назустріч чоловікові, намагаючись зазирнути йому в очі. — Чому ти кричиш прямо з порога? На тобі ж лиця немає. Щось трапилося на роботі? — Не смій говорити зі мною цим лагідним тоном! — Богдан різко скинув із плечей куртку й кинув її просто на підлогу, навіть не поклонившись звичаю вішати речі на місце. — Не треба робити з мене нерозумну людину! Я хочу дізнатися звідки в тебе такі гроші
— Оксано, ти взагалі розумієш, що ти коїш?! — голос Богдана пролунав від самих дверей передпокою. Це була не просто розмова, це був справжній потік гніву та прихованої
Зорянко, донечко, роки ж ідуть. Дівчата твої ровесниці вже по хатах господинями стали, дітей колишуть. А ти все коверзуєш. Микола он який хлопець — хазяйновитий, за тобою як тінь ходить. Батьки в нього заможні, сам золоті руки має. Чого тобі ще треба? — Не хочу я заміж, мамо, — вперто відповідала дівчина, дивлячись у вікно, за яким холодний вітер кружляв руді кленові листочки. — Я вивчитися спочатку хочу. Потім про сім’ю думатиму. Не мій це час. Батько лише хитав головою, закурюючи цигарку на порозі: — Дивись, дочко, аби перебірливою не лишилася. Гордість дівоча — добра річ, але до міри. Та річ була зовсім не в науці й не в гордості. Зоряна не могла забути Валерія. Усіх парубків вона порівнювала з ним. Хтось говорив надто голосно, хтось був незграбним, у когось не було того спокійного, впевненого погляду, яким дивився її сусід. Валерій став для неї мірилом усього справжнього. Але сподіватися не було на що. Ще коли Зоряна закінчувала одинадцятий клас, Валерій одружився. Його обраницею стала дівчина з сусіднього села — Оксана, привітна, кругловида білявка. Незабаром у них народився синочок
На своєму весіллі Зоряна сиділа ледь жива, а в першу ніч заливалася слізьми, щоб ніхто не бачив, бо вийшла заміж вона не за того, кого кохала понад життя.
Слухай, Любо. А поїдьмо на вихідні в село? До старого лісу біля річки. Пройдемося берегом, подихаємо осіннім повітрям, просто побудемо разом без цього клею і нескінченних сторінок. Люба підняла на нього очі, відчуваючи, як тепла хвиля вдячності підступає до самого горла. Ці слова були для неї значно більшими, ніж просто розмова про вихідні. У них було просте й щире визнання: “Я бачу, як ти втомлюєшся. Твій спокій важливий, твоя справа має значення, і ти сама для мене найдорожча”. Саме за це вміння розуміти без докорів і довгих повчань вона цінувала його понад усе. Вони познайомилися багато років тому, коли обоє були зовсім молодими й розгубленими у великому місті. Люба тоді щойно закінчила навчання і намагалася знайти роботу в бібліотеках та архівах, де платили зовсім скромно. Грошей ледь вистачало на оренду крихітної кімнати та найпростіші харчі. Батьки постійно дорікали їй телефоном, наполягаючи, що треба знайти якусь прибуткову справу в торгівлі, замість того, щоб копатися в старих паперах за копійки. — Кому потрібні твої книжки? — повчала мати щонеділі. — Люди зараз комп’ютери купують, гроші заробляють, квартири будують. А ти сидиш у пилюці й світу білого не бачиш
— Якщо ти зараз же це не прибереш, воно полетить на смітник, чуєш? Люба підняла очі від робочого столу і тихо зітхнула. Вона навіть не здригнулася, бо цю

You cannot copy content of this page