У суботу вранці Тетяна вийшла з приміського автобуса з невеликою валізою, де лежали робочий одяг, плеєр із навушниками та термос із кавою. Підійшовши до своєї хвіртки, вона ледь стримала обурення. Хвіртка була відчинена навстіж. На веранді, де Тетяна так любила пити чай на самоті, в її улюбленому кріслі сиділа Галина Сергіївна. Вона була вдягнена у старий домашній халат Тетяни, пила з її улюбленого горнятка й голосно слухала радіо. На вікнах замість легкого світлого тюлю висіли важкі, вицвілі штори з якимось дивним візерунком, які свекруха, очевидно, привезла зі своєї комірчини. А на клумбі, де Тетяна дбайливо висаджувала сортові квіти, чорніли свіжі ями — там уже стриміли кілки під квасолю. — О, Тетяно? А ти чого приїхала? — навіть не поворухнулася свікруха, лише ліниво примружилася. — Мишко казав, що ви аж у липні будете. Я тут уже хазяйную, бо без господаря у вас усе заросло бур’янами. Я твої кущі викопала, бо з них толку мало, треба огірки садити. І сусідка в тебе якась пришелепувата, ходить і заглядає через паркан. Тетяна поставила сумку біля порога й широко, щиро посміхнулася: — Галино Сергіївно, як добре, що ви вже тут! Ви просто не уявляєте, як вчасно! Я ж якраз капітальний ремонт запланувала. Два роки збиралася, все руки не доходили. А тут ви на місці, якраз будете за майстрами наглядати, поки я працюватиму
— Ти хоч знаєш, що твоя свекруха вже третій день живе на твоїй дачі, перекопала мій квітник і викинула твої улюблені троянди? Тетяна ледь не впустила телефон прямо
Кидай ти оту ферму, Сонечко, — умовляв він її в перші роки. — Соромно мені перед колегами. Я поважна людина, а дружина в навозі порпається. Переходь у сільпо продавчинею. Чи в конторі місце підшукаю. — Не можу я між полиць сидіти, Василю, — сміялася вона тоді. — Мені там повітря бракує. А тут я на своєму місці. Руки до землі й до худоби звикли. Тоді він ще промовчав. Але з роками прірва між ними ставала все глибшою. Діти повиростали швидко. Син після навчання залишився у великому місті, знайшов роботу, донька вийшла заміж і переїхала на інший край області. Хата спорожніла. Залишилися вони вдвох. І раптом виявилося, що розмовляти їм немає про що. Василь приходив додому мовчазний. Сідав вечеряти, колупався у свіжій тушкованій картоплі, скривлював губи: — Знову жирне. Ти хоч би журнал який погортала, зараз ніхто так не їсть. Усі легке готують, салати всякі. Софія мовчки ставила перед ним миску квашеної капусти, яку сама шаткувала пізньої осені, і нічого не відповідала. Вона бачила, що справа зовсім не в картоплі й не в капусті. А потім у їхньому райцентрі заговорили про нову співробітницю
— Забери руки, Софіє, на них же дивитися соромно, ти наче не жінка, а візник якийсь. Василь навіть не відвів погляду від дзеркала, коли це сказав. Він поправляв
Родичі дорогі! А ми тут якраз повз їхали, бачимо — хвіртка не замкнена, то й вирішили заскочити на шашлик! Чого ви такі кислі, ми ж зі своїм! Соломія стояла посеред власного подвір’я з важкими торбами в руках і не вірила власним очам. Вона все життя думала, що дача купується для тиші, спокою і щоб хоч у вихідні не чути людського шуму. Але у родичів її чоловіка були зовсім інші плани на цей клаптик землі. На її доглянутому газоні, прямо на новенькому шезлонгу, витягнувши босі ноги до сонця, зручно вмостилася незнайома огрядна жінка з паперовим стаканчиком у руці. Поруч просто на траві дрімав якийсь чолов’яга. Його сорочка була розстебнута, а обличчя здалося Соломії невиразно знайомим — десь вона його бачила на родинних світлинах, але навіть імені згадати не могла. У дворі коївся цілковитий розгардіяш. Яскраві дитячі надувні круги валялися просто на свіжих грядках із молодим кропом і салатом. У невеликому декоративному басейні плавали пластикові виделки і шматочки лаваша. Зі старої переносної колонки, яку примостили прямо на білий садовий стіл, на все село горлав якийсь дешевий естрадний мотив, перекриваючи навіть сусідських півнів
— Родичі дорогі! А ми тут якраз повз їхали, бачимо — хвіртка не замкнена, то й вирішили заскочити на шашлик! Чого ви такі кислі, ми ж зі своїм!
Невістко! Тобі просто пощастило, що мій син на тобі одружився, тому що ти звичайна і скромна, а таких зараз мало, — сказала свекруха так, що почули всі гості за довгим святковим столом. Катерина застигла з келихом у руці. На весіллі грала музика, гості весело розмовляли, передавали миски з голубцями й салатами, а свекруха, Галина Степанівна, уже втретє обходила залу з поважним виглядом господині. Вона спинялася біля кожної групи родичів, лагідно поправляла серветки і повчала молодих. Катерина опустила очі. Її мама, яка сиділа навпроти в новому костюмі, купленому на виплат спеціально до цього дня, ледь помітно зітхнула і опустила погляд у тарілку. На душі стало ніяково, але влаштовувати сварку на власному весіллі ніхто не хотів. Назар під столом знайшов долоню Катерини, ледь стиснув її пальці й тихо шепнув на вухо: — Катю, не бери до голови. Мама хвилюється, вона з самого ранку на ногах, усе хотіла зробити якнайкраще. — Та я мовчу, — тихо відповіла вона і зробила ковток узвару. Фотограф гукнув усіх робити спільну знимку. Галина Степанівна стала біля сина, поклала руку невістці на плече і широко посміхнулася в об’єктив. Пальці в неї були важкі, з масивними золотими перснями, і один із них незручно тиснув Катерині крізь тонку тканину сукні
— Невістко! Тобі просто пощастило, що мій син на тобі одружився, тому що ти звичайна і скромна, а таких зараз мало, — сказала свекруха так, що почули всі
Роками в мами на дверцятах холодильника висів аркуш паперу, на якому вона власноруч записувала мій графік змін. Кожен мій вихідний вона обводила простим олівцем. Це означало: у цей день батька можна записати на огляд, з’їздити на базар за мішком картоплі, зустріти майстра з ремонту газової колонки або просто приїхати помити вікна. Графіка Назара на тому холодильнику не було ніколи. Мама навіть не намагалася його вести, бо брат завжди був «зайнятий для великих справ». Мене звати Марія, мені сорок шість років, і я сама виховую доньку Христину, якій нещодавно виповнилося шістнадцять. Після розлучення я багато років виплачувала колишньому чоловікові компенсацію за його частину нашої двокімнатної квартири. Тягнула все сама, брала додаткові зміни, підробляла на вихідних, шила вечорами, щоб дитина не відчувала себе обділеною. Тому, коли мама час від часу зітхала: «Ну, тобі простіше, у тебе ж своє житло є», у мене завжди з’являвся гіркий клубок у горлі. Це житло не впало мені з неба, за кожен куточок у ньому було заплачено роками недосипання і важкої щоденної праці. Назар молодший за мене на три роки. У нього сім’я — дружина Світлана, двоє хлопців-школярів, власна справа, простора орендована квартира й великі плани на майбутнє. Він справді непогано заробляє, але витрачає так само швидко, тому в батьків постійно складався образ вічно стурбованого сина, якого треба берегти й жаліти
— Доню, ти ж у середу все одно вільна, відпросися на годинку раніше, татові треба до лікаря, а в Сергія робота, — сказала мама в слухавку таким спокійним
Назаре! Ми з тобою четвертий рік рахуємо кожну гривню! — голос Марини зірвався, хоч вона й намагалася говорити рівно. — Ми відкладаємо копійку до копійки, щоб віддати борг за цю тісну квартиру на околиці. Я ходжу в одному пальті вже котрий сезон, а ти тримаєш у спальні за старими зошитами цілий статок і мовчиш? Назар важко зітхнув, пройшов до маленької кухні й сів на табурет, навіть не знявши куртки. Він опустив очі в підлогу, ніби сподівався знайти там якісь правильні слова. — Мама переживає, розумієш? Вона живе сама. Каже, раптом хтось дізнається, раптом сусіди недобрі попадуться або замок зламають. У нас надійніше. — Надійніше? — Марина пішла слідом за ним, поклавши згорток просто на кухонний стіл між солонкою та хлібницею. — У неї броньовані двері та сигналізація, яку ти сам їй торік допомагав ставити! А в нас стара дерев’яна клямка, яку можна плечем вибити. Кого ти намагаєшся обдурити, мене чи себе? Перед очима Марини промайнули всі ті дні, коли доводилося вибирати в крамниці найдешевшу крупу. Вона згадала, як плакала у ванній минулого місяця, коли захворів її батько, а вони ледве нашкребли на призначене лікування. Тоді Назар тільки розводив руками й казав, що грошей зовсім немає, треба потерпіти
— Я все життя думала, що ми бідуємо разом, а ти просто ховав від мене повний пакунок грошей у старій шафі! Марина стояла посеред передпокою, тримаючи в тремтячих
Алло, мамо? Привіт, — пролунав спокійний, бадьорий голос Андрія. На задньому плані чувся гавкіт собаки і шум якогось верстата. — Андрійку, синку… Доброго ранку, — Оксана щосили намагалася тримати голос рівним, ковтаючи клубок у горлі. — Ти не зайнятий? Можеш говорити? — Та можу, мам. Ось біля гаража дошку шліфую, хочу поличку в майстерню зробити. У тебе все добре? Чого так рано? — Та все добре, синку… Просто почути вас захотіла. Як Оксана твоя? Як діти? — Та все по-старому. Малі в школі, жінка на роботі. Осінь у нас повним ходом, листя кругом повно, холодно стало. Ти як там, тримаєшся? Спина не болить? Оксана міцніше стиснула слухавку. — Тримаюся потроху, синку. А як там батько? Ви бачилися з ним останнім часом? Що він робить? У слухавці на коротку мить зависла тиша. Така коротка, що звичайна людина її б і не помітила, але для матері вона прозвучала як постріл. Проте голос Андрія знову зазвучав абсолютно рівно: — Бачилися вчора ввечері, звичайно. Заходив він до мене, чай пили, про дрова говорили. Та що йому робиться, мамо? Живий, здоровий, по хазяйству крутиться. До зими готується, як і всі. Усе в нього в порядку
Осінній Рим у жовтні зовсім не схожий на той, який малюють у красивих журналах. Небо вже третій день поспіль висіло низьке, блякле, немов випрана без порошку стара сорочка.
Галино Василівно, я буду дуже втомлена після зміни на ногах. Давайте краще якось іншим разом, у мій вихідний. — Зрозуміло, — коротко кинула свекруха й перша поклала слухавку. Наступного дня вона ображено виговорила Назарові, що його дружина стала якоюсь надто гордою, і матері тепер годі дочекатися простої поваги. Трохи згодом підтягнулася й Ярина. Сестра Назара була молодшою за нього на п’ять років. Вона сама виховувала семирічного синочка Дениса й справді часто крутилася, як білка в колесі: то на роботі затримка, то малий застудився, то терміново треба побігти до державних установ оформити якісь довідки. Спочатку Соломія щиро її жаліла й намагалася виручити за першої ж нагоди. Але незабаром Ярина теж перестала цікавитися планами невістки. — Солю, привіт! Я малого до вас закину десь о п’ятій? Мені треба у справах збігати, заберу ближче до дев’ятої вечора. — Яринко, а чому саме до нас? Назара ще не буде вдома так рано. — Ну то й що? Ти ж удома будеш. Ви з Денискою чудово ладнаєте
— Назарчику, ти випадково не знаєш, з якого дива твоя мама розписала мені всі вихідні по хвилинах? — запитала Соломія, ледь чоловік підняв слухавку. — Що розписала? Які
Донечко! Як це без свята? — захвилювалася Галина Петрівна. — Ти в мене одна. Я хочу бачити тебе у весільній сукні, хочу зібрати рідню, порадіти за вас, благословити по-людськи. — Мам, я теж мріяла про гарне вбрання, — зітхнула донька. — Але Назар проти. Він щотижня працює на чужих весіллях, його вже верне від тих тостів і музики. — І через це ти маєш відмовитися від своєї мрії? Ти збираєшся в усьому йому поступатися? Ці слова зачепили Соломію за живе. Вона не хотіла здаватися безпорадною. Тому ввечері влаштувала Назарові серйозну розмову. — Тільки найближчі, — переконувала вона нареченого. — Без зайвого пафосу. Гарна сукня, фотографії на пам’ять, смачна вечеря для батьків і жива музика. Більше нічого не прошу. — Добре, нехай буде по-твоєму, — здався він, бо його власна мати теж наполягала на тому, що весілля має бути справжнім. — Але на це потрібні кошти. Доведеться багато працювати й відкладати. — Невже це так складно? — Зараз усе коштує чималих грошей, Солю. Ти ніби на іншій планеті живеш, — усміхнувся він. — Тож розпис відкладається, поки не зберемо потрібне
— Якщо ти зараз не підпишеш папери, я піду і більше ніколи не повернуся, — промовив Назар, стоячи посеред кімнати у взутті. Він навіть не зняв куртку. Дивився
Ти ж мені рідна сестра, невже тобі шкода пустити нас пожити, поки ми з дівчиною трохи станемо на ноги? — у слухавці лунав такий щирий, безтурботний голос, ніби йшлося про дрібничку, а не про чужий дім і чужий спокій. Христина ледь встигла притиснути телефон плечем до вуха, бо в руках тримала важкий ящик із пізніми яблуками. Вона саме ставила його біля порога, перехоплюючи подих після довгого робочого дня. — Павлику, присягаюся, ми самі вже на валізах, — видихнула вона, намагаючись говорити лагідно, але твердо. — Ми завершили всі роботи, зачиняємо садибу і завтра вдосвіта вирушаємо додому. Відпустка скінчилася, робота кличе, тож ніяк не вийде. Іншим разом, добре? — Так це ж просто чудово! — Павло навіть не почув її відмови, а навпаки, зрадів ще дужче. — Навіть краще, що вас не буде! Розумієш, батьки вдома зовсім продиху не дають, повчають із ранку до вечора. А у вас ми будемо самі, тиша, спокій. Дякую, сестричко, виручила! Ми завтра з Настею приїдемо після обіду. — З якою ще Настею? — Христина розгубилася, зупинившись просто посеред стежки. — У тебе ж, здається, була Юля? Чи Соломія? Я вже геть заплуталася у твоїх наречених
— Ти ж мені рідна сестра, невже тобі шкода пустити нас пожити, поки ми з дівчиною трохи станемо на ноги? — у слухавці лунав такий щирий, безтурботний голос,

You cannot copy content of this page