Головна

Життєві історії

Ну що ж ти, соколе? — Іванка скрушно похитала головою, дивлячись на недоторкані домашні котлети, які лежали біля пса. — Це ж ті самі, що Степан тобі купував у заводській їдальні. Не прийде він сьогодні. Прихворів наш Степан, кажуть, сильна застуда. Не чекай даремно. У Рудого зволожилися очі, він поглянув на картонну коробку з кожухом, яка лежала в кутку міської зупинки засипаній снігом, потім дістав той самий старий кросівок Степана, який колись погриз з такою ненавистю, але який зараз був йому дорожчий за все на світі і сумно дивився у слід автобусу, чекаючи ту свою людину
Життєві історії 0
— Ну що ж ти, соколе? — Іванка скрушно похитала головою, дивлячись на недоторкані домашні котлети. — Це ж ті самі, що Степан тобі купував у заводській їдальні.
— Мам, ти це серйозно? — голос Лесі став холодним і ображеним. — Яку роботу? Ти хочеш, щоб я дітей покинула напризволяще? Хто їх на танці водитиме? Хто з ними уроки робитиме? Ти ж сама казала: «Сиди вдома, доцю, я допоможу». — Казала, Лесю… Але роки ж ідуть. Мені вже шістдесят п’ять. — Ну то повертайся! — раптом вигукнула вона. — Повертайся в Україну, будеш з онуками сидіти, а я піду на пошту за три тисячі гривень працювати. Будемо всі разом голодувати в новому будинку! Цього ти хочеш? Я відчула, як сльози підступили до горла. — Ні, доню, я не цього хочу… — Ну то чого ти мені настрій псуєш? Ми ж тільки ремонт у дитячій запланували. Ладно, мені треба бігти, малі прокинулися. Цілую. Короткі гудки. Ту-ту-ту… Наче вирок. Я вийшла на балкон. Неаполь дихав спекою і морем, а всередині мене був лід. Сусіди вдома кажуть: «Оксана — багачка, дочку на шиї тримає, грошима розкидається»
Життєві історії 0
Ранок у Неаполі починається не з кави. Він починається з різкого болю в попереку, який нагадує: тобі вже шістдесят п’ять, Оксано, і ти знову прокинулася не вдома. Я
Олег мені все розповів, — свекруха важко зітхнула. — Людмило, ти ж доросла жінка. Мати дорослого сина. Як можна було так опуститися? — Катерино Іванівно, я просто сходила в ресторан з подругами. Вперше за п’ять років я вибралася в люди. — Подруги! У твоєму віці треба думати про онуків і тиск, а не про ресторани! Олег каже, тебе якийсь кавалер підвозив. — Це був Сергій, чоловік Олени. Він розвозив усіх дівчат, щоб ніхто не їхав на таксі вночі. Раптом телефон Олега, який він забув, задзвенів. На екрані висвітилося повідомлення. «Іриночка: Котику, вечір був чарівним. Чекаю нашої зустрічі сьогодні в тому самому готелі». Людмила зупинилася на місці. Вона відкрила месенджер. Там був цілий світ, про який вона не здогадувалася: місяці листування, фотографії з відпусток, на які він нібито їздив «у відрядження», слова про кохання та дорогі замовлення з ювелірних магазинів. — Катерино Іванівно, подивіться-но сюди, — Людмила простягнула гаджет свекрусі
Життєві історії 0
Людмила тихо прочинила вхідні двері, намагаючись не шуміти ключами. На годиннику була друга нова ночі. Вона почувалася дивно: втомленою, але водночас неймовірно живою. Вперше за довгі роки вона
То що, Оксано? Даси на ліки? Чи забула родичку? — Голос Галини на кухні повернув Оксану в реальність. Оксана дивилася на цю жінку. Сімдесят чотири роки. Колись вона була «богинею» для своїх синів. А тепер вони навіть не дзвонять. Чому? Бо вона навчила їх любити не себе, а її гроші. Вона сама створила цей ринок стосунків: «Я вам євро — ви мені любов». Гроші скінчилися — і «ринок» закрився. — Я пам’ятаю, як ви мене «надихали», тьотю Галю, — спокійно сказала Оксана. — Пам’ятаю, як ви Василю дзвонили і казали, що я нікчема. Пам’ятаю, як у Римі мимо пройшли. Галина на мить зніяковіла, очі забігали. — То… то я спеціально так казала! Щоб ти зло затаїла і характер свій показала! Щоб стимул у тебе був довести всім, що ти можеш! Це така стратегія була… педагогічна. Оксана ледь не розсміялася. «Педагогічна стратегія». Яке вишукане виправдання для звичайної людської підлості
Життєві історії 0
Листопадовий вечір видався вогким. Оксана приїхала у відпустку додому лише на два тижні, і цей час хотіла присвятити тиші. Але в двері постукали — важко, невпевнено, як стукає
Женю, — Ганна старалася, щоб її голос не тремтів. — Батько правий. Тобі тридцять. Ти маєш знайти роботу. — І ти туди ж? — голос сина став ображеним і різким. — Ти ж знаєш, яка зараз ситуація! Мене нікуди не візьмуть без досвіду! Ви хочете, щоб я на вулиці опинився? Ти мене зовсім не любиш? — Я люблю тебе так сильно, що готова дозволити тобі стати дорослим, — промовила вона фразу, яку почула колись у психолога по телевізору, але тільки зараз зрозуміла її зміст. — Зрозуміло, — кинув Євген. — Значить, і ти мене зрадила. Ну і живіть у своєму палаці самі. Він кинув слухавку. Ганна сіла на підлогу в коридорі й розридалася. Їй здавалося, що вона власноруч розрізає пуповину, яка мала бути розрізана ще десять років тому. Вечір перед від’їздом. Ганна зібрала валізи. Вона залишила синьйорі Аделаїді свої робочі халати. В її сумці були подарунки: дорогий годинник для Степана і кросівки для Євгена. Хоча вона сумнівалася, чи захоче він їх прийняти
Життєві історії 0
Березневе сонце в Неаполі вже припікало по-справжньому, але Ганна відчувала лише холод. Вона сиділа на невеликому балконі квартири синьйори Аделаїди, тримаючи в руках телефон, що наче розпечена цеглина
Мамо, ти чого гроші не скинула в понеділок? Ми вже з майстрами домовилися за плитку. Мамо, ти чуєш? — Чую, Олено, — спокійно відповідає Ганна. — Але грошей не буде. — Як не буде? Щось сталося? Тебе звільнили? — Ні, я працюю. Але я вирішила, що мені теж треба десь жити. Голос Олени на тому кінці стає роздратованим. — Ти про що? У тебе є дім! Ми ж тебе чекаємо! Максим каже, що ми можемо навіть другий поверх звільнити для тебе пізніше… — Ні, Оленко. У мене немає дому. У мене є інвестиційний проект, у якому мені не дозволяють взяти рушник. Тому тепер я буду збирати на власну квартиру. Маленьку, однокімнатну, десь на іншому кінці міста. Щоб коли я захочу попити чаю з “не тієї чашки”, мені ніхто не робив зауважень. — Ти егоїстка! — крикнула Олена і кинула слухавку
Життєві історії 0
За вікном електрички миготіли пагорби Тоскани, але Ганна їх не бачила. Перед очима, наче заїжджена кіноплівка, прокручувалися події останнього місяця в Україні. Вона дивилася на свої руки —
Степане! Де наш телевізор?! Ти що, зовсім не розумієш, що коїш?! — Ірина застигла посеред вітальні, не зводячи очей з порожньої стіни. Дроти, що ще вранці були акуратно заховані, тепер безпорадно звисали. Чоловік повільно вийшов із кухні. — Ірочко, ну ти ж мудра жінка, зрозумій ситуацію правильно. Я відвіз його мамі. У неї старий геть зламався, кінескоп сів, нічого не видно. Вона вчора дзвонила, так плакала. Казала, що в самоті навіть новини подивитися не може, наче в пустці живе. — Ти відвіз? Ти зайшов у нашу квартиру, зняв зі стіни річ, за яку я плачу розстрочку, і просто подарував її своїй мамі, навіть не спитавши моєї думки? — Мама вже немолода, їй же треба якась розрада! А нам що, шкода? Ми ще заробимо, а їй на старість радість. Вона ж мене виховала, вона життя на мене поклала
Життєві історії 0
— Степане! Де наш телевізор?! Ти що, зовсім не розумієш, що коїш?! Ірина застигла посеред вітальні, не зводячи очей з порожньої стіни. Дроти, що ще вранці були акуратно
Марина глянула на настінний годинник — за десять хвилин сьома. Сергій мав повернутися з роботи за пів години, якраз до вечері. — Вже відчиняю! — гукнула вона, поправляючи волосся і прямуючи до коридору. Відчинивши двері, Марина побачила молоду жінку, на вигляд років двадцяти п’яти, яка тримала на руках маленьку дівчинку. Незнайомка була вродливою: доглянуте темне волосся, легкий макіяж, елегантне пальто. Дитині було роки три, не більше — вона з цікавістю розглядала ґудзики на куртці матері. — Добрий вечір, — тихо, але твердо промовила жінка. — Ви пані Марина? — Так, це я. А ви… ми знайомі? — Мене звати Вікторія. Нам потрібно поговорити. Про вашого чоловіка
Життєві історії 0
Марина витирала руки кухонним рушником, коли пролунав несміливий, але наполегливий дзвінок у двері. Вона глянула на настінний годинник — за десять хвилин сьома. Сергій мав повернутися з роботи
Одного дня Надя повернулася з прогулянки з Павлусем раніше, ніж зазвичай. З кухні долинали голоси Дениса та Ольги Павлівни. — Мамо, я більше не можу, — голос чоловіка був сповнений роздратування. — Вона стала зовсім нецікавою. Тільки й розмов, що про дитяче пюре та зуби. Де та яскрава дівчина, в яку я закохався? Зараз це просто замучена жінка в халаті. — Сину, я тебе розумію, — м’яко відповіла Ольга Павлівна. — Але ж дитина… Суд зазвичай залишає дітей матерям. — Не в цьому випадку, — відрізав Денис. — У неї немає свого житла, немає роботи. А з її “родинною історією” будь-який адвокат доведе, що дитині краще зі мною. Ксюша вже згодна. Вона не може мати своїх дітей, тому Павлусь буде для неї як рідний. Надя відчула, як земля йде з-під ніг. Ксюша? Значить, уже все вирішено? Її хочуть просто викинути, як непотрібну річ, ще й забравши найдорожче. Вона ледь втрималася, щоб не закричати. Тихенько вийшовши на сходи, вона голосно грюкнула дверима, вдаючи, що тільки-но прийшла
Життєві історії 0
— Я подаю на розлучення, — голос Надії вперше за довгий час звучав рівно й впевнено. Вона стояла біля вікна, дивлячись на те, як вечірні вогні міста відбиваються
Куди це ти зібрався такої ранішньої пори у неділю? Навіть снідати не став, — Віра стояла в коридорі, тримаючи в руках куртку чоловіка. Дмитро, застібаючи ґудзики на сорочці перед дзеркалом, навіть не повернув голови в її бік. — Справи виникли, Віро. Треба заскочити на об’єкт, перевірити зміну. — Які можуть бути справи у вихідний? Ти ж казав, що будівництво заморозили до весни. — Слухай, ну не починай допити з самого ранку, гаразд? Я не хлопчик, щоб звітувати за кожен крок. Він швидко пішов. Віра проводила його поглядом крізь щілину у дверях, а потім подивилася на куртку, що залишилася в її руках. «Треба вичистити, брудна, бо соромно перед людьми», — подумала вона. Вона машинально засунула руку в кишеню — витягла шматок складеного паперу. Віра розгорнула його, очікуючи побачити список будматеріалів або номер телефону замовника. “Дмитре, не забудь про 150 тисяч до п’ятниці. Або я розповім усе твоїй дружині. Сніжана” — прочитала в записці вона
Життєві історії 0
— Куди це ти зібрався такої ранішньої пори у неділю? Навіть снідати не став. Віра стояла в коридорі, тримаючи в руках куртку чоловіка. Дмитро, застібаючи ґудзики на сорочці

You cannot copy content of this page