Мене звати Олена, і я з маленького села, яке знаходиться на заході України.
П’ять років тому я поїхала до Іспанії, як і багато інших українців, шукати кращого життя. Тоді мені було 35, я була одна з двома дітьми на руках, і здавалося, що більше немає варіантів, як вижити.
Мої батьки, в силу свого віку і доволі непростого життя, вже не могли мені допомогти, а на місцеву роботу я вже не могла розраховувати.
Моя історія — це не що інше, як спроба зробити життя своїх рідних кращим і знайти хоч трохи стабільності.
Як і всі, хто опиняється далеко від дому, я хвилювалася, як буду жити в чужій країні, чи знайду роботу, чи вийду на рівень, на якому зможу підтримати дітей.
Спочатку все було досить таки складно. Я не розуміла іспанську мову, все було нове, чужі люди, чужі звичаї, інша культура.
Але я потихеньку адаптувалася. Згодом знайшла роботу в кафе, мити посуд та допомагати на кухні.
Важко було дуже, адже я працювала по 12 годин на день і відпочивати було зовсім ніколи, але я не здавалася, бо мені було важливо дати дітям найкраще. Я була готова пройти через все заради їхнього майбутнього.
В Іспанії я познайомилася з Александро. Він був іспанцем, простим чоловіком середнього віку, працював зоотехніком у місцевому господарстві.
Спочатку ми просто дружили, час від часу спілкувалися на роботі, але з часом зрозуміли, що між нами є щось більше. Він був дуже добрий і турботливий, завжди допомагав мені з різними питаннями, підтримував, коли мені було важко, здавалося, він єдина людина, яка розуміє мене.
Він став для мене не просто другом, а справжньою опорою, на яку я завжди могла спертися та покластися.
І ось через рік нашого спілкування ми одружилися. Це було не те, щоб миттєве рішення — ми довго думали, чи правильно це, чи готові ми до таких серйозних змін.
Але з часом я зрозуміла, що з ним я щаслива. Він прийняв моїх дітей як своїх, став нам справжнім татом, і я відчула, що нарешті знайшла людину, з якою можна побудувати спільне майбутнє.
Але зараз, коли наближається Різдво, я не можу позбутися відчуття хвилювань і сумнівів. Я дуже хочу, щоб він познайомився з моєю родиною, побачив моє рідне село, і щоб мої батьки і родичі побачили, як я змінилася. Я мрію, щоб вони побачили, як я щаслива, але я боюся їхньої реакції.
Рідні завжди дивилися на мене, як на «сумну» жінку — те, що я поїхала на заробітки, вони сприймали як вимушений крок, бо у нас в селі це завжди було справою останньої надії.
Там ніхто не міг зрозуміти, чому я вирішила виїхати за кордон, замість того щоб залишитися вдома і просто працювати на місцевій фермі чи на заводі. Це було настільки незвично, що я відчувала на собі погляди співчуття і осуду.
Я хвилююся, що коли я привезу Александро додому, вони не зрозуміють нас. Вони будуть питати, чому я вийшла заміж за іноземця, чому я залишила рідне село і поїхала на чужину, ще й дітей своїх вивезла туди.
Чи не буде це виглядати так, наче я покинула свою країну і своїх рідних заради легкого життя?
Всі ці питання я обдумую постійно, навіть не знаючи, чи справді це буде так. Але все одно хвилювання ці не дають мені спокою. Я не хочу, щоб вони думали, що я зрадила рідну землю, що я не ціную традиції, які у нас зберігаються століттями.
У нашому селі завжди було важливо, з ким ти одружений, і чому ти вирішив залишити рідну землю. І якщо я приїду з чоловіком, це може виглядати дивно, тим більше, що я ніколи не говорила, що планую вийти заміж за іноземця.
Але водночас я знаю, що Александро — чудова людина. Він добрий, чесний, любить мене і моїх дітей. Я ніколи не зустрічала такого чоловіка в своєму житті. Він турбується про нас і хоче допомогти мені почати нове життя, в якому я не буду відчувати себе обмеженою.
Але, зрештою, це не те, що можна просто пояснити родичам. Я не можу сказати, що все так просто, і що це моє особисте рішення.
Я розумію, що вони можуть бути здивовані і навіть розчаровані моїм вибором, бо це різний людський осуд, який важко подолати. Вони можуть почати обговорювати це за спинами, можливо, навіть запитувати, чому я не повернулася додому раніше, чому я не знайшла собі чоловіка в Україні.
І навіть якщо я поясню, що з чоловіком мені добре, що він став мені справжньою опорою, чи зможе це переконати моїх рідних?
Ще більше хвилююся за своїх дітей. Вони вже підросли, і я не хочу, щоб вони відчували себе чужими в Україні через мої рішення. Вони звикли до того, що ми живемо в іншій країні, вони вже більше адаптувалися ніж я, і я хвилююся, що їхні бабусі і дідусі будуть дивитися на них якось з подивом, що в них зовсім інші інтереси, що були колись. Я не хочу, щоб мої діти почувались чужими в своїй рідній землі.
Я вирішила, що, можливо, поїду без Александро, щоб просто побачити, як пройде зустріч з родичами, як вони на це реагуватимуть і мою розповідь сприймуть.
Але з іншого боку, я знаю, що це буде неправильно. Александро не просто мій чоловік, він — моя підтримка, моя родина. І я не хочу приховувати його від рідних.
В мене на душі є бажання приїхати додому і показати, що я змінилася, що я щаслива. Але є й хвилювання не зрозумілі якісь.
Хвилювання щодо того, як мене сприймуть, як сприймуть мого чоловіка і моїх дітей. Як складеться це Різдво?
Я не знаю, що буде, але я знаю, що будь-які рішення потрібно приймати, як підказує серце. Моя родина — це не тільки мої рідні, але й той, хто буде поруч зі мною, незалежно від усього. І я сподіваюся, що мої рідні це зрозуміють.
Але до кінця ще не вирішила: їхати з чоловіком, чи вже краще самій?
Фото ілюстративне.
