Ганна все своє життя прожила в маленькому селі, де кожен знав кожного. Вона була жінкою суворою, але справедливою, і найбільше на світі любила свого сина Петра.
Вона йому віддавала всю свою увагу та турботу, вірячи, що він буде щасливий і в майбутньому забезпечить собі гідне життя.
Петро був її єдиною опорою, єдиним джерелом радості та гордості. Він виріс, одружився з Оленою, дівчиною з того ж села, і все, здавалось, було у них досить добре.
Олена, хороша жінка, вірна дружина та любляча мати, подарувала Петрові двох дітей: спочатку сина Івана, а через кілька років — доньку Марічку.
Всі ці роки Ганна спостерігала за їхнім життям і намагалася не втручатися. Вона підтримувала їх, але також помічала, що між Оленою і Петром дещо змінилося.
Син згодом став більш замкнутим, а в останні місяці навіть почав часто зникати з дому. Спочатку Ганна думала, що це тимчасове непорозуміння, але з часом усе стало зрозуміло, на жаль.
Петро зустрів Наталю, жінку з сусіднього села. Вона була молодша за Олену, спокійніша, стильно одягалася, мала інший погляд на життя.
І саме Наталя стала причиною того, що Петро почав віддалятися від своєї родини. Він став проводити більше часу з нею, а потім і зовсім вирішив піти з дому, залишивши Олену з двома маленькими дітьми.
– Мамо, я йду до іншої. Моє кохання — це Наталя. лише з нею я можу бути щасливим, шкода, що раніше я всього не зрозумів. Я не можу більше жити з Оленою, не можу бути нечесним з собою, — сказав він матері, стоячи в дверях свого дому, готовий залишити все позаду.
Ганна стояла, дивлячись на нього, не розуміючи, як її син міг так вчинити. Вона завжди вважала його сильним і розумним чоловіком, але тепер усе це здалося їй ілюзією.
Вона не могла зрозуміти, як можна так легко залишити сім’ю, дітей, кинути все, що було збудовано за стільки років.
– Петре, ти ж не тільки свою дружину залишаєш, але й дітей. Як ти можеш так вчинити? — запитала вона, намагаючись стримати сльози.
– Я розумію, мамо. Але це моє рішення. Я більше не можу жити в неправді. Наталя — це та, яку я шукав” — відповів син, і, не дочекавшись відповіді матері, пішов.
Ганна залишилася сама в порожньому домі. Їй боліло за Олену, за дітей, але сум за сина був сильніший. Вона не могла зрозуміти, чому він пішов. І все ж, хоч як важко їй було, вона намагалася підтримати Олену, що залишилася з двома малими дітьми без допомоги чоловіка.
Через кілька тижнів після цього Олена прийшла до Ганни. Вона була зневірена, дуже втомлена, а її очі, повні сліз, говорили про те, що їй дуже вже важко самій.
– Мамо, я не знаю, що робити. Петро залишив нас, а я не можу справитися сама. Я не маю сил більше все самій тягти, — сказала вона, тримаючи на руках маленьку Марічку.
Ганна не могла залишити Олену без підтримки. Вона відкрила їй двері свого дому і стала для неї не просто свекрухою, а справжньою матір’ю.
Дні минали, і Ганна почала більше часу проводити з Оленою і її дітьми, допомагаючи по господарству і виховуючи дітей, як своїх власних. Олена стала для неї рідною людиною, а діти — її внуками.
Але через кілька місяців Петро знову з’явився у дверях Ганни. Він виглядав засмученим і втомленим, одяг був неохайним, став розповідати матері про фінансові труднощів.
Під час розмови він сказав матері, що його нове життя не принесло щастя, і тепер йому потрібно повернутися до неї.
– Мамо, я знову потрапив у великі проблеми. Я не можу платити за оренду житла, грошей на це не вистачає. Наталя теж зараз мало заробляє, а я вже не знаю, що робити. Можеш прийняти мене і Наталю на якийсь час у своєму домі? — попросив Петро, стоячи в коридорі, хвилюючись, чи погодиться мати.
Ганна дивилася на нього і відчула сум. Вона не могла не помітити, що син втратив свою впевненість і тепер був не тим сильним чоловіком, якого вона колись знала.
Але вона не могла забути його вчинок — як він залишив свою сім’ю заради іншої жінки. Його вибір, його відсутність відповідальності за свою родину — це було важко вибачити і забути тепер.
– Петре, я тебе люблю, адже ти єдина моя дитина, мій рідний син, але я не можу прийняти вас з Наталею. Ти залишив свою сім’ю, ти пішов, а тепер хочеш повернутися, бо знову маєш труднощі. Ти не розумієш, що все, що я могла для тебе зробити, — я вже зробила. Я не можу стати твоєю опорою знову. Це ти сам маєш вирішувати, як жити далі, — сказала Ганна холодно, хоча в її очах був сум.
Петро мовчав. Йому не вистачало слів, щоб виправдати свої вчинки. Він зрозумів, що матері не можна повернути довіри, яку він колись порушив.
Син пішов.
Ганна залишилася стояти в тиші, дивлячись, як її єдина дитина йде. Вона відчувала сум, але це був сум розуміння, що іноді потрібно робити складний вибір в житті.
Життя продовжувалося. Олена і діти залишалися з Ганною, і вона відчувала, що саме ця родина зараз є її справжньою підтримкою. Петро ж пішов своїм шляхом, і, можливо, одного дня зрозуміє, чому його мати не прийняла його назад.
Але, ночами, коли Ганна довго не може заснути, думає про свого Петра. Що він там? Як він там зараз? Чи вірно вона вчинила, що обрала невістку, а не його?
Фото ілюстративне.
