Головна

Життєві історії

О, ти вже не спиш? — награно бадьоро сказав Тарас дружині. — Я сьогодні зустрівся з юристом. Ми підготували попередній договір на продаж твоєї квартири. Завтра їдемо в нотаріальну контору, ти підписуєш папери, і ми отримуємо аванс. Все, досить думати, час діяти! Оксана повільно підняла на нього очі. У її погляді не було сліз — лише холодний, презирливий спокій. — Я нікуди не поїду, Тарасе. І жодних паперів підписувати не буду. Тарас застряг на місці. — Ти знову починаєш?! Ми ж усе вирішили! Ти що не розумієш, що це наш єдиний шанс?! — Твій шанс втекти до Світлани за мій рахунок? — карбуючи кожне слово, запитала Оксана. Тарас миттєво зблід. — Що? Яка ще Світлана? Ти що взагалі верзеш? Ти що таке кажеш? — Я про ту Світлану, якій ти обіцяв відкрити новий салон краси за гроші від продажу квартири моїх батьків. Досить, Тарасе. Твоя вистава закінчена. Маски знято. Я вже зателефонувала адвокату і повідомила батькам. Сьогодні ж я подаю офіційну заяву про розлучення, а також про стягнення аліментів на утримання дитини. А ти вибираєшся з мого життя до своєї нової пані
Життєві історії 0
— Оксано, ти знову забула вимкнути пральну машину з розетки, а я вже казав, що це навантаження на мережу! — гучний голос Тараса прорізав тишу ранкової кухні. Він
Ми б і так приїжджали, тату. Просто щоб вас побачити. Просто посидіти на веранді. Поговорити. — Не вміли ми так, Максиме, — гірко зітхнув літній чоловік. — Усе життя бігли, все боялися, що завтра голод буде, що не вистачить, що люди осудять, як бур’ян біля хати побачать. Думали, любов — це коли всі разом у полі дотемна.А воно он як вийшло… Сергій навіть за яблуками не приїхав. Сказав, бензин дорогий, не вигідно задарма мотатися. — Бог із ним, із Сергієм, — тихо сказав Максим. — Ми траву там посіємо, синку, — раптом сказав батько, і в його голосі вперше за багато років прозвучала якась полегкість. — Усю ту ниву під горою засіємо конюшиною та газонною травою. Залишимо тільки пару грядок під огірки та зелень, щоб мамі було біля чого поратися для душі. А решту — хай трава росте. Мар’яна поставила перед старим чашку гарячої води з м’ятою, поклала на тарілочку домашнє печиво. — Сідайте, Василю Петровичу. Відпочиньте з дороги. Ви ж автобусом їхали? — Автобусом, дочко. Пішки від зупинки йшов. Ноги гудуть, але нічого. Дійшов. Він сів на краєчок стільця, узяв горнятко двома тремтячими руками і довго дивився, як піднімається прозора пара
Життєві історії 0
— Якщо ти сьогодні не приїдеш на город, то в тебе більше немає батьків, — спокійно, майже буденно сказала мати у слухавку. Вона навіть не кричала. Просто вимовила
Не забирай наші гроші! Ти хоч розумієш, що ти робиш, Василю? — Марія стояла біля дверей, міцно стискаючи в руках дитячу сорочечку. Її голос тремтів від смутку. — Ти забираєш усе. До останньої копійки! За що ми житимемо? Чим я маю годувати твоїх дітей? Ти залишаєш нас на порожній землі! Василь навіть не повернув голови. На столі поруч лежала товста пачка грошей — усі їхні спільні заощадження, які вони збирали роками. — Замовкни, Маріє, — відрізав чоловік. — Мені набридла ця безкінечна злиденність, ці соплі, крики, пелюшки і твій постійний халат! Я хочу жити як людина, поки ще молодий! Мені тридцять п’ять років, а я світу не бачив! — Життя як людина? — гірко перепитала Марія. — З тією жінкою з сусіднього містечка? З Вікторією? Ти через неї кидаєш власну сім’ю? Ти зрадив нас, Василю! — Я нікого не зраджував, — зло кинув він, застібаючи блискавку на сумці. — Я маю право на щастя. Віка вміє жити, вона знає, чого хоче. Ми їдемо до Польщі, у Вроцлав. Там у неї дядько має бізнес, нас чекають. А ти молода, якось викрутишся. Тобі мати моя допоможе, не пропадете
Життєві історії 0
— Не забирай наші гроші! Ти хоч розумієш, що ти робиш, Василю? — Марія стояла біля дверей, міцно стискаючи в руках дитячу сорочечку, яку щойно прасувала. Її голос
Це город твоєї матері, до чого тут ми? Якщо ти цієї суботи знову поїдеш копати грядки, назад можеш не вертатися, двері я зачиню зсередини,— сказав Назар і кинув зв’язку ключів на комод. Марина стояла посеред кімнати з великою дорожньою сумкою і спочатку навіть не зрозуміла, що саме він сказав. У голові крутилася лише думка про розсаду, яку треба встигнути полити до заходу сонця, та про старі яблуні, що чекали на побілку. — Ти це серйозно зараз говориш? — перепитала вона, опускаючи руки. — Там же мама сама, хто їй допоможе паркан полагодити? — А я в тебе хто? — тихо, але дуже важко відповів Назар. — Я твій законний чоловік чи просто найманий робітник, який має заробляти на дві сім’ї й ніколи не бачити власної дружини? У квартирі запала неприємна мовчанка, коли кожен чекає на наступне слово, боячись сказати зайве. Вони жили разом уже дев’ятий рік, брали в борг на власне житло, рахували кожну копійку, відмовляли собі у звичайному відпочинку. Але кожні вихідні, від ранньої весни до глибокої осені, перетворювалися на одну й ту саму повинність. Автобус о шостій ранку, клунки, насіння, мозолі, спина, яка не розгинається, і вічне материне зітхання: «Ой, діти,якби не ви, я б пропала»
Життєві історії 0
— Це город твоєї матері, до чого тут ми? Якщо ти цієї суботи знову поїдеш копати грядки, назад можеш не вертатися, двері я зачиню зсередини,— сказав Назар і
Проходьте, Надіє Петрівно, — привітно зустріла її Ірина, допомагаючи зняти верхній одяг. — Мийте руки,відпочивайте з дороги. Обід уже на столі. — Дякую, Ірочко, — тихо відповіла свекруха, витираючи куточок ока. — Я ненадовго, тільки духом трохи зберуся, бо самій у хаті світ немилий став. — Живіть скільки треба, не хвилюйтеся ні про що, — запевнила невістка. Перші півтора тижня все було тихо і мирно. Надія Петрівна здебільшого сиділа у своїй кімнаті, переглядала старі чорно-білі світлини, часто дрімала або дивилася телевізор на малій гучності. Ірина щоранку варила свіжу вівсянку або манку, готувала легкі супи, тушкувала овочі, купувала до чаю м’яке печиво. Вона намагалася зайвий раз не розпитувати про пережите, щоб не ятрити минуле, просто сідала поруч і слухала спогади про колишні роки. Матвій радів такій злагоді. Повертаючись додому, він бачив теплий стіл, спокійну матір і привітну дружину. — Іро, ти в мене справжнє золото, — похвалив він якось, коли вони разом мили посуд після вечері. — Мама каже,що ти дуже дбайлива господиня. — Мені приємно, що їй у нас затишно, — щиро відповіла Ірина. Їй здавалося, що спільне випробування тільки зміцнить їхню родину, зробить стосунки між двома жінками довірливими і по-справжньому теплими
Життєві історії 0
— Ти хоч би води дівчатам винесла, раз на стіл лінуєшся зібрати, мої доньки все ж таки завітали, а не чужі люди,— пролунав незадоволений голос із вітальні, коли
Тітко Надіє, добрий день. А ви що це, власне, робите? – Теплицю розбираю, Сергію. – Як це розбираєте? – він насупився, намагаючись виглядати грізним і дорослим господарем. – Вона ж на моїй ділянці стоїть. Дід мені все віддав повністю. Значить, і теплиця моя. – Ні, хлопче, – я вимкнула інструмент і прямо подивилася йому у вічі. – Ділянка твоя, а конструкція моя. Я за неї заплатила власні заощадження, які збирала цілий рік. Ось документи про купівлю. Якщо хочеш її залишити – поверни мені повну вартість, і я поїду просто зараз. Сергій розгубився, поглянув на своїх друзів, які стояли трохи позаду і з цікавістю спостерігали за нашою перепалкою. – Звідки в мене такі кошти? – буркнув він. – Дід сказав, що тут усе готове, тільки приїжджай, відпочивай з компанією та шашлики смаж. – Ось саме, – сумно посміхнулася я. – Дід вам пообіцяв чужу працю. А щоб шашлики смажити, треба спочатку навчитися дрова рубати й хазяйнувати. Тому забирай своїх друзів і не заважай мені. – Ми взагалі-то приїхали сюди на вихідні посидіти, – втрутився один із його приятелів. – А ви тут розгром влаштували. – Будинок відкритий, – відповіла я. – Можете заходити й сидіти на підлозі. Стіл і диван уже в місті
Життєві історії 0
– Я переписав дачу на Сергія, бо він продовжувач нашого роду, а ти все одно чужа людина в іншій родині. Батько вимовив це абсолютно спокійно, навіть не відриваючись
Не дивися на мене цими очима, Оксано! Ти в цьому домі ніхто і звуть тебе ніяк! — лютувала свекруха. — Мій синочок, мій Сергійко, заслуговує на гарну, виховану дівчину з пристойної родини, а не на таку, як ти без копійки за душею! — Ганна Іванівна стояла посередині просторої вітальні. Оксана стояла біля вікна, міцно притискаючи до себе півторарічного Назарчика. — Ганно Іванівно, за що ви так зі мною? — голос Оксани тремтів, але в ньому вже не було колишнього прохального жалю, лише невимовна втома. — Я прибираю, готую, доглядаю за будинком. Я кохаю вашого сина. Навіщо ви щодня псуєте нам життя? Чому складаєте неправдиві казки, ніби я витрачаю якісь ваші гроші чи зраджую Сергія? — Ти псуєш йому життя самим своїм існуванням! — відрізала свекруха, крокуючи вперед. — Ти йому не пара. Ти прив’язала його дитиною, думала, що через Назарчика загарбаєш цей дім? Не вийде! Я зроблю все, чуєш, все, аби Сергій зрозумів, яка ти підла людина. Він прозріє. І повернеться до того життя, на яке заслуговує
Життєві історії 0
— Не дивися на мене цими очима, Оксано! Ти в цьому домі ніхто і звуть тебе ніяк! Мій синочок, мій Сергійко, заслуговує на гарну, виховану дівчину з пристойної
За нову господу для Назара та Мар’яни! — урочисто оголосив дядько Василь, піднявши праву руку. — Щоб у власних стінах діти росли та щастя цвіло! Натовп підхопив: «Гірко молодим!». Лунала музика, родичі перешіптувалися й раділи. Батьки невістки урочисто вручили пакунок із перев’язаною стрічкою. Там були документи на однокімнатне житло в новобудові. Я міцно обняла Назара, цьомнула Мар’яну в теплу щоку. — Раді за вас без тями, — щиро прошепотіла я. — Нехай у вашій оселі завжди буде спокій і лад. — Дякую, Надійко, — весело підморгнув брат. — Нарешті свій куток. Без оренди й без чужих очей. І тут мікрофон взяла наша мама, Ганна Петрівна. Вона аж світилася. Очі сяяли, на щоках палав рум’янець, а святкова сукня пасувала їй неймовірно. — Донечко, Надійко! — дзвінко мовила вона в мікрофон, повертаючись до нашого краю столу. — Щоб ніхто не думав, ніби ми одного сина любимо, маємо для вас із Матвієм особливий подарунок. Ми віддаємо вам нашу дачу біля лісу! Там же майже садиба: яблуні, чисте повітря, простір для відпочинку! Від серця відриваємо, але для рідної дитини нічого не шкода! За столами загули: «Оце батьки!», «Оце так щедрість!», «Молодці!». Мій чоловік Матвій тихенько стиснув мою долоню під довгою скатертиною. Він ледь помітно посміхнувся,схилився до мого вуха й тихо запитав: — А «майже садиба» — це як саме розуміти
Життєві історії 0
— Краще б ви мені нічого не дарували, ніж отак при всіх зробити вигляд доброти, а потім тримати на короткому повідку, — сказала я тихо, але мама почула
Алло, синку! Ти сьогодні обов’язково маєш приїхати до мене, — лунав у динаміку бадьорий голос Валентини Петрівни. — Майстри привезли нову сантехніку. Вони вимагають гроші наперед, а плитка в ванній досі не затерта! Ти ж чоловік у домі, ти повинен усе перевірити та розрахуватися з ними! — Мам, доброго ранку, — стримано почав Максим, глянувши на дружину. — Ми ж домовлялися, що я заїду до тебе ввечері після роботи у середу. Зараз неділя, у нас з Оксаною купа справ. — Ой, ну звісно! Знову Оксана! — перервала його мати. — Звісно, я для тебе завжди на останньому місці. Я ж так, стара одинока мати, яка лише заважає вашому ідеальному сімейному щастю! Робіть, що хочете. Навіщо я взагалі звертаюся до рідного сина? Найму якихось чужих людей з вулиці, хай вони мене обдурять і обберуть до нитки! Я для тебе віддала найкращі роки, відмовляла собі в усьому, щоб ти здобув вищу освіту, став людиною! А тепер мені навіть нема на кого покластися. Дякую, синку, я все зрозуміла
Життєві історії 0
— Ну звичайно, хто б сумнівався! Тобі завжди важливіші мамині бажання, а не мій спокій! — голос Оксани луною рознісся просторою, світлою вітальнею київської квартири, змусивши рудого кота,
Романе! Де наші гроші? Куди поділися сто п’ятдесят тисяч гривень? — не розуміла дружина. — Роман на одну коротку секунду розгубився, але швидко взяв себе в руки. — А, це. Ну, я терміново замовив нові запчастини для нашого автомобіля. Коробка передач на нашій машині зовсім барахлить. Ти ж сама нещодавно скаржилася, що передачі перемикаються ривками. Ось я і вирішив заздалегідь оновити, поки ціни на деталі не злетіли в космос. — Сто п’ятдесят тисяч гривень за якусь коробку на нашу стареньку малолітражку?! Романе, ти за кого мене взагалі маєш? Я чудово знаю приблизну вартість усіх деталей. Покажи мені офіційний чек з автосервісу, якщо це правда. — Та який тобі чек, я через старих знайомих на авторозборці замовляв деталі! Без жодних зайвих націнок! — Роман сердито смикнув замок куртки. — Усе Марічко, відчепися від мене нарешті! Я особисто заробляю ці гроші своєю працею і маю повне право витрачати їх так, як вважаю за потрібне. Чоловік пішов, але Марія не збиралася все це залишати, бо це великі гроші для їхньої сім’ї
Життєві історії 0
– Ти, чоловіче, весь вечір у той екран дивишся, наче там медом намазано! — лунало з кутка спальні, де тінь від настільної лампи падала на старі шпалери. —

You cannot copy content of this page