Головна

Життєві історії

Одарка все бачила. Її очі бігали від однієї дитини до іншої: ось дочка сидить, ось син розлігся, а біля сапи лишилася невістка. – Наталю, доню, відпочинь, – крикнула вона. – Я ж знаю, ти цілий тиждень на роботі була. — Та нічого, мамо, — усміхнулася невістка. Катерина з лавки зітхнула: – Та ти не рвися так, Наталю. Хай собі той бур’ян росте. – Це треба зробити, раз м уже тут, – відповіла невістка й продовжила сапати. До вечора робота була зроблена. Сад засвітився чистими рядками, купки бур’янів лежали збоку. Одарка навіть зраділа: – Як добре, коли разом! Але слова «разом» звучали трохи гірко. Бо вона знала, що весь тягар упав на одну людину – невістку
Життєві історії 0
Одарка прокинулася рано. Сонце тільки сходило, а вона вже була на подвір’ї, роздивлялася сад. Яблуні поважно тягнули віття, груші вже зацвіли, а під деревами заростала трава. – Треба
А в цей час біля ресторану стояла Марія Петрівна. Вона довго вагалася: зайти чи ні? Її ж не запрошували. Але серце не витримало – поїхала сама, сподіваючись, що невістка зрадіє. Вона зайшла. Її зустрів адміністратор: – Ви до кого? – Я… до невісточки, в неї сьогодні день народження. Я – свекруха. Адміністратор пішов кликати. Світлана, почувши, що прийшла свекруха, зблідла. – Що вона тут робить? – шепнула. – Хто її кликав? Подруги перезирнулися. Ігор підвівся: – Я піду зустріну. Він вивів матір у коридор. – Мамо… Чому ти не сказала, що приїдеш? – Синочку, я ж хотіла сюрприз зробити. От подаруночок принесли… золотий ланцюжок для Світланки. Вона ж у нас молода, гарна, хай носить. Ігор глянув на коробочку й відчув сором
Життєві історії 0
Світлана давно мріяла про свій ювілей. Тридцять років – не аби-яка дата. Вона орендувала гарний зал у ресторані, замовила музику, сукню купила ще за кілька місяців. Хотіла, щоб
Коли Марія підійшла до свого двору, вона помітила: у хаті світиться світло, хоч була ще досить рання година. «Донька, певно, встала, чай ставить», – подумала. Вона зайшла, відчинила двері – й обімліла. За столом сиділа не донька. Сиділа сваха – мама її зятя. Олена. – А що ти тут робиш? – голос у Марії задрижав. У цей момент у кімнату зайшла дочка, Катерина. – Мамо!.. Ти приїхала… Чому ж ти не попередила? – вона кинулася до матері, але в очах світилася не тільки радість, а й занепокоєння. – То що відбувається? – Марія пильно глянула на дочку
Життєві історії 0
Марія їхала автобусом з Італії, тримаючи біля грудей сумочку, у якій лежали акуратно складені євро. Вона поверталася додому після двадцяти років заробітків. Не остаточно, ні. Просто вирішила зробити
А чому це Наталя живе у бабусиній квартирі сама? – кинула Олена одного вечора. – Це ж і моя спадщина теж. – Доню, але ж тоді ти сама відмовилася, – намагався пояснити Степан. – Ми думали, що справедливо віддати Наталі. – Відмовилася? Я не відмовлялася! Мене ніхто не питав! Це незаконно! – підняла голос Олена. Наталя, почувши це, обімліла: – Олено, як це незаконно? Я все своїми руками зробила там. Я кредити віддавала, ремонт робила. Де ти була тоді? Але сестра стояла на своєму. З кожним днем атмосфера у родині ставала все напруженішою
Життєві історії 0
Галина і Степан були людьми небагатими, все життя працювали на заводі, намагалися з усіх сил для своїх доньок. Родина мешкала в однокімнатній квартирі, яка дісталася ще колись від
Михайло, чоловік Ірини, запропонував поїхати на заробітки в Італію, разом. «Там можна заробити швидше, ми поставимося на ноги», – казав він. Софія довго відмовляла подругу: – Ти ж тут маєш усе: мене, батьків, роботу… А там чужина, люди інші… – Та розумію. Але якщо зараз не ризикну – діти в нужді виростуть, — відповіла Ірина. І вона поїхала, не знаючи, що дружбі їхній прийде через це кінець
Життєві історії 0
Ірина та Софія знали одна одну з малечку. Разом ходили до школи, сиділи за однією партою, бігали босоніж по літніх калюжах. Усе в їхньому житті було спільним: перші
Після весілля Галина ніби обірвала зв’язок з мамою і сестрою. Дзвонила рідко, а в гості до себе ніколи не запрошувала. – У нас, мамо, своє коло, свій рівень, – якось сказала вона, коли Марія запитала, чому б їм не приїхати з онуками. – Я не хочу, щоб мій чоловік бачив те село. Марія плакала ночами. Оксана її втішала: – Мамо, не переймайся. Я з тобою. Я ж нікуди не дінуся. Але життя і час все розставили по своїх місцях
Життєві історії 0
У невеликому селі на околиці стояла стара хата, в якій жила Марія з двома доньками. Старшу звали Галина, а молодшу – Оксана. Дівчата хоч і були сестрами, але
В село Тамара добиралася ще годину. Коли зайшла у двір власної хати, її вразило: двері відчинені, у коридорі чужі туфлі. Здивування швидко переросло у тривогу. У хаті було чисто, на столі – свіжа їжа. Вона почула сміх. Із кімнати вийшов Степан, а слідом – жінка років сорока п’яти. Гарно вбрана, з нафарбованими губами. – Тамаро?.. – розгублено промовив Степан. – Ти вже приїхала? – А це що таке? – її голос затремтів. – Хто ця жінка в моїй хаті? Чужинка зухвало глянула: – Я – Марія. Живу тут тепер. Тамара відчула, як ноги підкосилися. – Як це «живеш»? – ледве вимовила вона. – Це моя хата
Життєві історії 0
Тамара сиділа в автобусі, що мчав з Варшави до Львова, і дивилася у вікно на знайомі обриси українських доріг. За двадцять років вона вже звикла до цього маршруту:
Коли восени Володимир захворів, усе змінилося. Сусіди зателефонували: – Андрію, приїжджайте. Ваш тато лежить, сам не встає. Андрій одразу ж поїхав. В хаті було прохолодно, на плиті пусто. Володимир лежав на ліжку, худий, згорблений. – Тату, – схилився син, – чого ж ти мовчав? – Та що… – махнув рукою старий. – Не хотів клопотів на вашу голову звалювати. Пройде, я встану. Але не встав. Після лікарні стало ясно: сам він у селі не впорається. Андрій знову почав вмовляти: – Поїхали до нас, там і лікарня ближче, і ми поруч. – Не хочу тягарем бути. У вас діти, робота… А я кому потрібен? І тоді слово взяла невістка Оксана
Життєві історії 0
Коли не стало Марії, у хаті на краю села запанувала тиша. Володимир, її чоловік, залишився сам. Сусіди казали: – Тяжко йому буде без Марії, бо вона всюди встигала:
В той вечір Сергій сидів мовчки, дивився у вікно. Потім повернувся до неї й тихо, наче між іншим, сказав: – Лєно, я нікуди від тебе не піду. Вона усміхнулася: – А куди б ти йшов? Сергій опустив очі. – Ти знаєш… Я ж так і не маю дитини. Ти не змогла мені народити. Але хай… Житимемо так. Слова впали на неї холодом. Вона знала, що в них із цим завжди була проблема, лікарі казали – майже неможливо. Але так прямо він ніколи не говорив. – То ти… терпиш мене? – ледь чутно спитала вона. – Ну, щось таке, – знизав плечима він
Життєві історії 0
Олені виповнилося сорок. Вона була вчителькою української мови й літератури, мала свою маленьку, але світлу квартиру й життя, яке здавалося правильним, усталеним і… трохи самотнім. Заміжня вона була
Того літа ситуація склалася так, що Оксана була загнана роботою по самі вуха. Дитсадок закривали на ремонт, а няню брати не було змоги. Ігор саме їхав у відрядження. Вибору не залишалося – треба було везти Сашка до бабусі. – Я не хочу, щоб він там з тими курми та свинями бігав, – бурчала Оксана чоловікові. – Оксано, ти ж бачиш: іншого виходу немає. Та й чого ти так? Мамі приємно буде, а Сашкові корисно. Свіже повітря, фрукти, город. – Город… – скривилась вона. – Він же звик до іншого життя. Та зрештою вона погодилась, не уявляючи, що з цього вийде
Життєві історії 0
Оксана працювала бухгалтеркою в приватній фірмі. Робота вимагала повної віддачі: постійні звіти, перевірки, дзвінки, наради. Вона звикла до міського ритму, кави зранку на бігу, пробок у дорозі й

You cannot copy content of this page