Головна

Життєві історії

Софіє! ти знову за своє?! Господи, за які гріхи мені така невістка дісталася? Ти ж бовтаєшся по хаті, а до роботи — ні руки, ні кмітливості! Куди мій Андрійко дивився, коли з міста це диво привіз? Ні тобі в хлів вийти, ні город прополоти, ні борщу по-людськи зварити! Забирайся з моєї хати, не потерплю тут людини, яка нічого не робить, лише на шиї сидить! — голос Надії Петрівни лунав на всю вулицю, перекриваючи кудкудакання курей у дворі. — Надіє Петрівно, я ж усе роблю, стараюся. Я ж не навчена з дитинства в селі господарювати, я в місті в інституті вчилася, але ж я вчуся! — намагалася спокійно відповісти Софія, хоча всередині все обривалося від образливих слів. — Навчається вона! Мені тут студентки не потрібні! Моя хата — мої правила. Ти тут ніхто, прийшла на все готове і думаєш, панствуватимеш? Не на тих натрапила! Збирай свої манатки і йди назад до свого асфальту, а сина мого не смій псувати своєю міською лінню
Життєві історії 0
— Софіє! ти знову за своє?! Господи, за які гріхи мені така невістка дісталася? Ти ж бовтаєшся по хаті, а до роботи — ні руки, ні кмітливості! Куди
Мирон де? Спить ще, чи що? Буди його мерщій, треба багажник розвантажити і в альтанці прибрати, бо до нас люди скоро приїдуть, а в тебе тут безлад і бруд на кожному кроці. Галина залишилася стояти біля відчиненої стулки, навіть не думаючи бігти до хати. Ця хата, великий сад і шістдесят соток родючої землі належали тільки їй. Батько подарував доньці цю садибу ще до того, як вони з Мироном пішли до церкви брати шлюб. Батько все життя будував на совість, у кожну балку і в кожну цеглину вкладав душу. А останні роки вже сама Галина за кошти зі своїх підробітків та премій перекрила дах новеньким залізом, провела до хати воду, поміняла паркан і довела до ладу літню кухню. Мирон же село любив тільки як місце для відпочинку на дивані, риболовлі та поїдання смаженого м’яса. А його родина з кожним приїздом поводилася на подвір’ї все нахабніше, ніби це був їхній спадковий маєток. – Мирон спить після важкої нічної зміни, і підіймати його я не збираюся, – рівним, твердим голосом відповіла Галина. – І ніяких гостей ми сьогодні не чекаємо. У нас на вихідні повно роботи, треба город до перших морозів докопати, поки сніг не впав. Тим часом Василь уже витягав із багажника величезну виварку, накриту старим рушником, з-під якого різко пахло оцтом, цибулею та магазинними приправами
Життєві історії 0
– Невістко, відчиняй скоріше, ми замерзли під брамою стояти, поки ти там свої порядки наводиш! – різкий, звичний до наказів голос зовиці змусив Галину підвести голову від сирої
Дорога невістко! Я ж сорок років пропрацювала в районній торгівлі, — повчальним тоном нагадала свекруха, спостерігаючи за моїми рухами. — Тканини з заплющеними очима розрізняю. До мене завідувачки з усього району бігали радитися,коли нову партію одягу привозили. — Пам’ятаю, ви часто про це згадуєте. — Отож я тобі як фахівець і кажу: плаття непогане, якраз для твоєї фігури зійде, пишні боки трохи приховує. Вона надпила гарячу каву і подивилася на мене світлим, теплим поглядом. Найдивніше в ній було те, що в цьому погляді не було явної злості. Вона насправді вважала, що підтримує мене своїми словами, що підбадьорює і навчає життю, і чекала у відповідь щирої вдячності. А я ж тиждень вибирала цю сукню. Ходила по магазинах, шукала щось особливе, щоб відчути себе гарною, молодою жінкою, а не втомленою майстринею, яка після дванадцяти годин за робочим столом біжить у магазин за продуктами. — Дякую на доброму слові, — сказала я рівним голосом. — Нема за що. Я людина щира, що на думці, те й на язиці
Життєві історії 0
— Яка ж ти розумниця, Надійко, що зовсім не переймаєшся своїм виглядом і носиш такі прості речі, інша на твоєму місці давно б засоромилася. Свекруха, Любов Степанівна, промовила
Чоловіче любий! Навесні твоїй мамі було сімдесят п’ять. Ми тоді замовили заміську колибу на два десятки людей. Я три дні допомагала складати меню, возила подарунки, мила посуд, зустрічала далеку рідню. І жодного слова докору від мене ніхто не почув. — І що ти тепер хочеш? Щоб я вибачався за те свято? — Я хочу, щоб для моєї мами хоч раз у житті зробили свято від щирого серця, а не кидали крихти з панського столу. Павло посунув чашку на середину столу. На підвіконні за його спиною вже пів року порошилася коробка зі старими рибальськими снастями, яку він усе збирався перебрати. Так і стояла, а я щотижня витирала під нею пил. — Надіє, ми не друкуємо гроші. Твоя мати сама все чудово розуміє. Вона людина скромна, зайвого ніколи не попросить. Ось це слово зачепило найбільше. Скромна. Як же це зручно, коли людина скромна, правда? На такій людині завжди можна зекономити. Вона ж не стане вимагати, не влаштує суперечки, тихенько подякує за сухий пряник і скаже, що більшого їй і не треба. — Не вирішуй за неї, що вона зрозуміє, а що ні. Якщо тобі шкода, я зроблю свято за свій рахунок, зі свого заробітку. — У нас спільний бюджет, — відрізав він холодно. — Ти що, надумала ділити гроші на двадцять третьому році шлюбу
Життєві історії 0
— Візьми собі трохи дрібних, купиш мамі шоколадку до чаю, вона ж у тебе жінка невибаглива. Павло промовив це спокійно, навіть очей від телефона не відвів. Сидів за
Знаєш, мамо, я чесно тобі скажу: я спочатку дуже на тебе ображалася. П’ять років ти там сиділа, жодної передачі не надіслала, жодної копійки нам не перекинула. Вадим навіть злився, казав, що мати про нас забула. Але тепер я бачу, яка ти в мене мудра! Якби ти надсилала по триста чи п’ятсот євро щомісяця, ми б їх просто проїли, витратили на дрібниці й кредити. А так ти привезла цілу купу грошей разом — і ми зможемо купити нормальну квартиру! Це ж просто свято якесь! Вона замовкла, сяючи від радості, очікуючи, що я кинуся їй на шию і розкрию гаманець. Я повільно поклала губку для посуду, витерла долоні паперовим рушником і повернулася до неї. — Доню, почекай, — мій голос пролунав рівно й дуже тихо. — Ти мене неправильно зрозуміла. Оксана здивовано кліпнула віями: — У сенсі неправильно? Що тут можна не зрозуміти? — Я ці гроші заробила для себе. І квартиру збираюся купувати собі
Життєві історії 0
Коли я повернулася з Італії з грошима, то раптом стала всім потрібною. А я добре пам’ятала той день, коли мене не захотіли бачити ні рідна донька, ні діти
Степанчику, ти тільки подивись, яке воно блакитне. Начебто ціле небо впало на землю і хвилюється, котить білі гребені аж до самого берега, — Ганна заворожено дивилася в екран старенького телевізора, де показували якийсь сюжет про морське узбережжя. Степан, кремезний чоловік із засмаглими до бронзового відтінку руками та сивиною в чубі, важко опустився на лаву біля столу. — Ой, Ганнусю, знайшла про що думати серед білого дня, — усміхнувся чоловік. — Те море — то ж просто вода, тільки солона й гірка. Що ти там не бачила? У нас он став за садом який красивий! Верби над водою схилилися, ряска зеленіє, лілії цвітуть. А на морі що? Пісок у взуття наб’ється, сонце голову напече, та й усе. Та й не на часі воно зараз, Ганю. Ти ж знаєш, куди копійка потрібна. — Та я ж не про став, Степанчику. Я про справжнє море. Щоб вранці вийти, а перед тобою — безкрайній горизонт, і дихати тим повітрям, що пахне йодом і волею. Ми ж із тобою ніде далі нашого районного центру й не були за все життя. Тридцять років разом, а все тільки город, хата, ферма. — Не вигадуй, жінко! Ми добре живемо, заздрить все село. Що тобі ще треба
Життєві історії 0
— Степанчику, ти тільки подивись, яке воно блакитне… Начебто ціле небо впало на землю і хвилюється, котить білі гребені аж до самого берега, — Ганна заворожено дивилася в
Надіє, скільки можна тобі повторювати одне й те саме? — розійшлася свекруха. — Ти знову залишила чашку на столі, ніби навмисно хочеш мене злити! Це моя квартира, я тут господиня, а ти тут лише тимчасово, на моєму хлібі та на всьому готовому! — голос Тамари Вікторівни дзвенів у маленькій кухні. — Тамаро Вікторівно, я просто забула забрати її, бо поспішала на роботу. Я ж одразу приберу, — спокійно відповіла невістка, намагаючись стримати емоції. — Ой, не треба мені тут твоїх виправдань! Ти прийшла на все готове, живеш тут за наш рахунок, а поводишся так, ніби володієш цим світом. Мій син тебе утримує, прихистив, а ти й палець об палець не вдариш, щоб заслужити хоч трохи поваги до мого дому! У цей момент на кухню зайшов Максим, чоловік Надії. Він виглядав втомленим і розгубленим. Він перевів погляд з матері на дружину, втім, звичним рухом опустив очі додолу. — Мамо, ну годі вже, не починай, — тихо промовив він, намагаючись загасити конфліктом полум’я, але уникаючи дивитися в очі Надії. — А що я такого сказала?! Я правду кажу! Невдячна дуже твоя дружина
Життєві історії 0
— Надіє, скільки можна тобі повторювати одне й те саме? Ти знову залишила чашку на столі, ніби навмисно хочеш мене злити! Це моя квартира, я тут господиня, а
Ти знову взяла масло з моєї полиці, Надіє? Я ж просив купувати собі окремо, бо в кожного має бути свій порядок! Валерій стояв біля відчиненого холодильника і сердито перекладав пакунки. Його очі бігали по пластикових контейнерах, наче він шукав нестачу на великому складі. — Валеро, та я лише крихту відщипнула, щоб мамі кашу заправити, — тихо відповіла дружина, опускаючи очі. — Пенсія в неї тільки через три дні, а крупа зовсім суха. — А мене це не обходить, — сухо відрізав чоловік. — У нас родина, а в неї своя кишеня. Потрібно вміти розраховувати копійку, а не сподіватися на інших. У кутку кухні, біля вікна, сиділа Софія Михайлівна. Вона не сказала жодного слова. Тільки поправила теплий вовняний платок на плечах і дивилася у двір, де осінній вітер кружляв жовте листя. Перед нею стояло горнятко з гарячою водою, куди вона вкинула гілочку сушеної м’яти. Поруч лежав окраєць сірого хліба. Колись цей великий будинок був найгостиннішим у всьому селі. Його збудував покійний чоловік Софії Михайлівни, Петро Семенович. Він працював майстром на лісопильні, знав ціну кожній дошці та кожному цвяху
Життєві історії 0
— Ти знову взяла масло з моєї полиці, Надіє? Я ж просив купувати собі окремо, бо в кожного має бути свій порядок! Валерій стояв біля відчиненого холодильника і
Сусідко! Ви серйозно збираєтеся віддати останнє за безцінь, тільки щоб слухати оці щоденні дорікання від сина, який усе життя тільки й робить, що просить гроші? — різко кинула сусідка Марія Павлівна, заходячи до двору та тримаючи в руках торбинку зі свіжими пиріжками з вишнями. Стефанія здригнулася від несподіванки. — Маріє, не починай знову, прошу тебе, — вголос відповіла Стефанія, намагаючись зберегти хоча б видимість спокою, хоча всередині все давно кипіло від образи й тривоги. — Це не просто майно чи шматок землі на мапі. Це пам’ять. Це єдине місце, де я ще можу дихати на повні легені, де кожен цвях забитий руками мого покійного чоловіка Остапа, де кожна гілочка в садку нагадує про найкращі роки нашого спільного життя. — Пам’ять у серці житиме, а не в цих похилених стінах та бурянах, які ти щоліта сама сапаєш до сьомого поту! — не вгамувалася сусідка. — Твоєму Дмитру плювати на твої спогади. Йому треба розрахуватися з черговими боргами, прикриваючись красивими словами про онука та турботу про твоє здоров’я. Подивися правді у вічі, поки не пізно. Він гроші забере і знову піде
Життєві історії 0
— Сусідко! Ви серйозно збираєтеся віддати останнє за безцінь, тільки щоб слухати оці щоденні дорікання від сина, який усе життя тільки й робить, що рахує чужі статки та
Світлано, ви ж у суботу з лопатами приїдете, як завжди? Бо там земля якраз м’яка після дощу, треба встигнути перекопати, — пролунав у слухавці бадьорий голос свекрухи. Світлана саме стояла біля каси в місцевому насіннєвому магазині, тримаючи в руках дві пари цупких бавовняних рукавиць із гумовим покриттям. — Маріє Василівно, ми ще не думали про вихідні. Василь хотів машину подивитися, та й удома шафу треба доробити, — спокійно відповіла вона. — Ой, та яка шафа серед осені? Земля чекати не буде. Тетянка теж буде, пиріжків напече. Вона ж тепер господиня, мусить звикати, — свекруха тихо засміялася, ніби сказала щось дуже звичайне. Світлана застигла, переклавши слухавку до іншого вуха. — До чого звикати? — Ну як до чого? До своєї ділянки. Я ж іще влітку все на неї переписала, через нотаріуса, як годиться. А тобі хіба Василь не сказав? — Ні. Не сказав. — От забудько. Ну, в суботу на городі все й обговоримо. Чекаємо на дев’яту, лопату Василеву візьміть, бо в нас одна держак зламала. Зв’язок перервався. Світлана розрахувалася за рукавиці, поклала решту до гаманця і вийшла надвір
Життєві історії 0
— Світлано, ви ж у суботу з лопатами приїдете, як завжди? Бо там земля якраз м’яка після дощу, треба встигнути перекопати, — пролунав у слухавці бадьорий голос свекрухи.

You cannot copy content of this page