Знаєш, мамо, я чесно тобі скажу: я спочатку дуже на тебе ображалася. П’ять років ти там сиділа, жодної передачі не надіслала, жодної копійки нам не перекинула. Вадим навіть злився, казав, що мати про нас забула. Але тепер я бачу, яка ти в мене мудра! Якби ти надсилала по триста чи п’ятсот євро щомісяця, ми б їх просто проїли, витратили на дрібниці й кредити. А так ти привезла цілу купу грошей разом — і ми зможемо купити нормальну квартиру! Це ж просто свято якесь! Вона замовкла, сяючи від радості, очікуючи, що я кинуся їй на шию і розкрию гаманець. Я повільно поклала губку для посуду, витерла долоні паперовим рушником і повернулася до неї. — Доню, почекай, — мій голос пролунав рівно й дуже тихо. — Ти мене неправильно зрозуміла. Оксана здивовано кліпнула віями: — У сенсі неправильно? Що тут можна не зрозуміти? — Я ці гроші заробила для себе. І квартиру збираюся купувати собі
Коли я повернулася з Італії з грошима, то раптом стала всім потрібною. А я добре пам’ятала той день, коли мене не захотіли бачити ні рідна донька, ні діти
Степанчику, ти тільки подивись, яке воно блакитне. Начебто ціле небо впало на землю і хвилюється, котить білі гребені аж до самого берега, — Ганна заворожено дивилася в екран старенького телевізора, де показували якийсь сюжет про морське узбережжя. Степан, кремезний чоловік із засмаглими до бронзового відтінку руками та сивиною в чубі, важко опустився на лаву біля столу. — Ой, Ганнусю, знайшла про що думати серед білого дня, — усміхнувся чоловік. — Те море — то ж просто вода, тільки солона й гірка. Що ти там не бачила? У нас он став за садом який красивий! Верби над водою схилилися, ряска зеленіє, лілії цвітуть. А на морі що? Пісок у взуття наб’ється, сонце голову напече, та й усе. Та й не на часі воно зараз, Ганю. Ти ж знаєш, куди копійка потрібна. — Та я ж не про став, Степанчику. Я про справжнє море. Щоб вранці вийти, а перед тобою — безкрайній горизонт, і дихати тим повітрям, що пахне йодом і волею. Ми ж із тобою ніде далі нашого районного центру й не були за все життя. Тридцять років разом, а все тільки город, хата, ферма. — Не вигадуй, жінко! Ми добре живемо, заздрить все село. Що тобі ще треба
— Степанчику, ти тільки подивись, яке воно блакитне… Начебто ціле небо впало на землю і хвилюється, котить білі гребені аж до самого берега, — Ганна заворожено дивилася в
Надіє, скільки можна тобі повторювати одне й те саме? — розійшлася свекруха. — Ти знову залишила чашку на столі, ніби навмисно хочеш мене злити! Це моя квартира, я тут господиня, а ти тут лише тимчасово, на моєму хлібі та на всьому готовому! — голос Тамари Вікторівни дзвенів у маленькій кухні. — Тамаро Вікторівно, я просто забула забрати її, бо поспішала на роботу. Я ж одразу приберу, — спокійно відповіла невістка, намагаючись стримати емоції. — Ой, не треба мені тут твоїх виправдань! Ти прийшла на все готове, живеш тут за наш рахунок, а поводишся так, ніби володієш цим світом. Мій син тебе утримує, прихистив, а ти й палець об палець не вдариш, щоб заслужити хоч трохи поваги до мого дому! У цей момент на кухню зайшов Максим, чоловік Надії. Він виглядав втомленим і розгубленим. Він перевів погляд з матері на дружину, втім, звичним рухом опустив очі додолу. — Мамо, ну годі вже, не починай, — тихо промовив він, намагаючись загасити конфліктом полум’я, але уникаючи дивитися в очі Надії. — А що я такого сказала?! Я правду кажу! Невдячна дуже твоя дружина
— Надіє, скільки можна тобі повторювати одне й те саме? Ти знову залишила чашку на столі, ніби навмисно хочеш мене злити! Це моя квартира, я тут господиня, а
Ти знову взяла масло з моєї полиці, Надіє? Я ж просив купувати собі окремо, бо в кожного має бути свій порядок! Валерій стояв біля відчиненого холодильника і сердито перекладав пакунки. Його очі бігали по пластикових контейнерах, наче він шукав нестачу на великому складі. — Валеро, та я лише крихту відщипнула, щоб мамі кашу заправити, — тихо відповіла дружина, опускаючи очі. — Пенсія в неї тільки через три дні, а крупа зовсім суха. — А мене це не обходить, — сухо відрізав чоловік. — У нас родина, а в неї своя кишеня. Потрібно вміти розраховувати копійку, а не сподіватися на інших. У кутку кухні, біля вікна, сиділа Софія Михайлівна. Вона не сказала жодного слова. Тільки поправила теплий вовняний платок на плечах і дивилася у двір, де осінній вітер кружляв жовте листя. Перед нею стояло горнятко з гарячою водою, куди вона вкинула гілочку сушеної м’яти. Поруч лежав окраєць сірого хліба. Колись цей великий будинок був найгостиннішим у всьому селі. Його збудував покійний чоловік Софії Михайлівни, Петро Семенович. Він працював майстром на лісопильні, знав ціну кожній дошці та кожному цвяху
— Ти знову взяла масло з моєї полиці, Надіє? Я ж просив купувати собі окремо, бо в кожного має бути свій порядок! Валерій стояв біля відчиненого холодильника і
Сусідко! Ви серйозно збираєтеся віддати останнє за безцінь, тільки щоб слухати оці щоденні дорікання від сина, який усе життя тільки й робить, що просить гроші? — різко кинула сусідка Марія Павлівна, заходячи до двору та тримаючи в руках торбинку зі свіжими пиріжками з вишнями. Стефанія здригнулася від несподіванки. — Маріє, не починай знову, прошу тебе, — вголос відповіла Стефанія, намагаючись зберегти хоча б видимість спокою, хоча всередині все давно кипіло від образи й тривоги. — Це не просто майно чи шматок землі на мапі. Це пам’ять. Це єдине місце, де я ще можу дихати на повні легені, де кожен цвях забитий руками мого покійного чоловіка Остапа, де кожна гілочка в садку нагадує про найкращі роки нашого спільного життя. — Пам’ять у серці житиме, а не в цих похилених стінах та бурянах, які ти щоліта сама сапаєш до сьомого поту! — не вгамувалася сусідка. — Твоєму Дмитру плювати на твої спогади. Йому треба розрахуватися з черговими боргами, прикриваючись красивими словами про онука та турботу про твоє здоров’я. Подивися правді у вічі, поки не пізно. Він гроші забере і знову піде
— Сусідко! Ви серйозно збираєтеся віддати останнє за безцінь, тільки щоб слухати оці щоденні дорікання від сина, який усе життя тільки й робить, що рахує чужі статки та
Світлано, ви ж у суботу з лопатами приїдете, як завжди? Бо там земля якраз м’яка після дощу, треба встигнути перекопати, — пролунав у слухавці бадьорий голос свекрухи. Світлана саме стояла біля каси в місцевому насіннєвому магазині, тримаючи в руках дві пари цупких бавовняних рукавиць із гумовим покриттям. — Маріє Василівно, ми ще не думали про вихідні. Василь хотів машину подивитися, та й удома шафу треба доробити, — спокійно відповіла вона. — Ой, та яка шафа серед осені? Земля чекати не буде. Тетянка теж буде, пиріжків напече. Вона ж тепер господиня, мусить звикати, — свекруха тихо засміялася, ніби сказала щось дуже звичайне. Світлана застигла, переклавши слухавку до іншого вуха. — До чого звикати? — Ну як до чого? До своєї ділянки. Я ж іще влітку все на неї переписала, через нотаріуса, як годиться. А тобі хіба Василь не сказав? — Ні. Не сказав. — От забудько. Ну, в суботу на городі все й обговоримо. Чекаємо на дев’яту, лопату Василеву візьміть, бо в нас одна держак зламала. Зв’язок перервався. Світлана розрахувалася за рукавиці, поклала решту до гаманця і вийшла надвір
— Світлано, ви ж у суботу з лопатами приїдете, як завжди? Бо там земля якраз м’яка після дощу, треба встигнути перекопати, — пролунав у слухавці бадьорий голос свекрухи.
Марічко! Не мотай мені нерви своїми вигадками! Я нікуди не поїду з села! — роздратовано кинув Степан Васильович. — Тобі аби тільки перевезти мене у свою кам’яну коробку на шостому поверсі, де й дихнути нічим, окрім вихлопних газів і сусідського телевізора! Марія аж задихнулася від обурення. — Тату, до чого тут це?! На носі вже справжні морози, у тебе в хаті ледве тримається тепло, бо дрова сирі й рубати їх нікому, а ноги від слабкості ледве слухаються! Телефони в мене розриваються від дзвінків звідусіль — усі родичі кричать, що я погана донька, бо кинула старого батька самого замерзати в глушині! Ти хоч на секунду подумай, як мені щодня розриватися між роботою в місті, власною родиною та твоїм категоричним небажанням навіть вислухати будь-який розумний аргумент! — А ти подумала, що я робитиму в тій вашій тісній квартирі, де для мене немає навіть куточка, окрім ліжка у проході? Я тут господар, кожне дерево в садку посаджене моїми руками, кожна дощечка в цій хаті пам’ятає мій піт, а ти хочеш вирвати мене звідси й перетворити на кімнатну рослину! Не буду я нікуди їхати, і навіть не проси
— Марічко, не мотай мені нерви своїми міськими вигадками, я нікуди не поїду з села! — роздратовано кинув Степан Васильович, важко спираючись мозолястими руками на край старого дерев’яного
Ти взагалі бачила ці квитанції? Уляно, ти мені поясни, як таке можливо?! — різкий голос Сергія рознісся по передпокою. Його обличчя розчервонілося від дороги, а в руках він стискав дві квитанції, ніби це були не звичайні розрахунки за комунальні послуги, а якісь секретні документи. — Не кричи, будь ласка, мама тільки-но заснула, — тихо, але дуже твердо відповіла Уляна. — Які папери? Скажи людською мовою, а не махай ними перед очима. — Ось ці! — Сергій тицьнув пальцем у верхній рядок. — Оце — рахунок сусідки, баби Галі. Три тисячі чотириста за січень! За газ! А оце — нашої матері. Чотириста тридцять одна гривня! Чотириста тридцять одна, Уляно! Вона що, його на годину на місяць вмикає? Ми на біса сюди найсучаснішу систему газову поставили, гроші такі вгатили, а вона далі у куфайці по хаті ходить? Уляна зітхнула, опустивши плечі. Вона дізналася про ці цифри трохи раніше, ще на початку лютого, у той самий день, коли платила за материнські послуги через банківський додаток у телефоні. Вона знала все і починала розуміти правду, але братові вирішила не казати. А все через гроші
— Ти взагалі бачила ці квитанції? Уляно, ти мені поясни, як таке можливо?! — високий, трохи різкий голос Сергія рознісся по невеликому передпокою, змусивши кришталеві підвіски на старій
Ти знову просиш у мене гроші на комуналку й ліки, мамо, хоча я сама ледве зводжу кінці з кінцями, маючи малу дитину й іпотеку на голові?! — голос Олени зривався на крик. Марія Петрівна опустила очі в чашку з чаєм. — Не кричи на мене, я тобі не якась чужа тітка на вулиці, я твоя мати! Пенсія копійчана, ціни в магазинах шалені, а ти за дві тисячі гривень заходишся в істериці, ніби я в тебе останній одяг знімаю! Тобі шкода для рідної матері якихось грошей, на хліб і ліки не вистачає, а ти тут влаштовуєш концерти. Олена щомісяця намагалася викроїти з і без того скромного сімейного бюджету певну суму, яку стабільно віддавала матері. Марія Петрівна вміло маніпулювала почуттям провини, щоразу зітхаючи так важко. Донька щиро вірила кожному слову, відмовляючи собі у найнеобхіднішому, купуючи найдешевші продукти харчування та жорстко економлячи. Але правда, як заведено говорити, має дивну і невідворотну властивість випливати на поверхню саме у найбільш неочікуваний момент
— Ти знову серйозно просиш у мене гроші на комуналку й ліки, хоча я сама ледве зводжу кінці з кінцями, маючи малу дитину й іпотеку на голові?! —
Ну… треба якось по-людськи все владнати, Святославе. Щоб по совісті вийшло. — По совісті? — озвалася Настя. Її голос тремтів від образи, що раптово підступила до грудей. — Мамо, про яку совість ви говорите? Про яку хату? Про ту розвалюху, яку ми зі Святославом сім років до пуття доводили? — Саме про ту, Настуню, — свекруха навіть оком не моргнула. — Земля була записана на мого батька, потім перейшла на Василя Івановича. Документи в нас. І цю ділянку родина тримала десятиліттями. А те, що ви там господарювали, то була ваша добра воля. Ніхто вас силою не змушував. — Наша добра воля? — Святослав підняв голову, і в його погляді зʼявився гіркий біль. — Тату, невже ти забув, що там робилося сім років тому? Батько лише нижче опустив голову і промовчав. — Там покрівля на землю падала, — вів далі Святослав. — Бурʼяни стояли вищі за паркан. Світла не було, стовп підгнив і перекосився. Ми з Настею кожну зайву копійку туди вкладали. Мої підробітки, всі премії, допомогу на дитину, відпускні. — Не згущуй барви, сину, — перебила мати. — Я не згущую! Я щосуботи старим бусом возив дошки, сам місив розчин, сам мурував. Я спину зірвав, коли заливав новий підмурок під ґанок, місяць ледве ходив! Ми будували, щоб виїхати туди жити. А тепер ви кажете,що все треба продати? І кому? Ромчику? Марія Степанівна підтиснула тонкі губи й поклала долоню на стіл. — Не смій докоряти батькам тим, що робив на нашій землі. А допомога справді потрібна твоєму братові
— Навіщо вам із Настею та дідова хата в селі, якщо Ромчик без власного кутка пропадає? Ми з батьком вирішили,що садибу треба продати, а гроші віддати молодшому! Марія

You cannot copy content of this page