Головна

Життєві історії

Доню, та яке весілля, якщо ти вже зараз знаєш, що він не вірний? – обурився Петро. – Хіба життя – це банкет на один день? Ірина відмахнулася. – Не починайте. Я хочу красиве весілля. Ви ж обіцяли квартиру! – Ми не дамо, – твердо сказав батько. – Не будемо кидати гроші у яму. – Що?! – Ірина аж підскочила. – Ви серйозно? Ви ж обіцяли мені! – Ми обіцяли доньці, яка буде жити в любові, а не у зраді, – з болем сказала мати. – Не можемо ми дати згоду на таке. В той вечір у них в домі зчинилася справжня буря. Ірина кричала, що батьки хочуть зруйнувати їй життя, що вона сама знає, за кого виходить заміж. А наостанок кинула: – В такому разі на весіллі вас не буде. Я не хочу бачити вас там
Життєві історії 0
У Ганни й Петра була одна-єдина дочка – Ірина. Вона росла дівчиною норовливою, звикла, що їй завжди піддаються. Батьки любили її безмежно, іноді навіть забагато дозволяли. – Одна
Петро прийшов, як завжди, без стуку, відкрив двері своїм ключем. – О, сестричко тут, – здивувався він, знімаючи куртку. – Що ти така набундючена? – Петре, – почала Галина прямо, – скажи чесно: чому ти постійно забираєш у мами продукти? – А що мені робити? – відмахнувся він. – Я ж не злодій, не на вулиці беру. Мама сама дає. – Бо ти просиш, – різко сказала вона. – Але подумай: у неї самої пенсія невелика. Те, що ми з Сергієм привозимо, призначене для неї, щоб вона жила спокійно. – Та не перебільшуй, – махнув рукою Петро. – У тебе все є, чого тобі жаліти? Тобі легше допомогти мені, ніж картати, ми ж рідні
Життєві історії 0
Марія дякувала Богу за своїх дітей, бо пенсія невелика, і сама б вона не витягла, але дочка з чоловіком ніколи не залишали маму без уваги. Кожної суботи Галина
Син сів, кілька секунд мовчав, а потім випалив: – Мамо, ти ж обіцяла мені на весілля купити квартиру. – Так на весілля і куплю, – спробувала віджартуватися Олена. – То весілля вже було… Тепер ти маєш виконати свою обіцянку. Чайна ложка випала з рук Олени й дзенькнула об чашку. – Весілля було? – перепитала вона, бліднучи. – То ти вже одружився? Ігор відвів очі. – Так… Ми з Мартою були у Буковелі. Там розписалися. Невелике свято, так, для себе і кілька друзів. Олена відчула, як серце закалатало. – І ти навіть не сказав мені? Не покликав? Я ж твоя мама
Життєві історії 0
Сонце вже починало ховатися за будинками, коли Олена сіла на кухні з чашкою чаю. У квартирі стояла тиша – чоловіка давно не стало, а син ось-ось мав зайти.
Я вирішила відкрити кафе, – заявила свекруха. Але для старту потрібні гроші. Тому… Я хочу, щоб ви поставили свою квартиру в банк під заставу. Катерина мало не розлила каву. – Нашу квартиру? – перепитала вона. – А чому не вашу? У вас же є трикімнатна, ще й дача за містом. На мить у кімнаті запала тиша. Свекруха зітхнула, притиснула хустинку до очей: – Ну що ти таке кажеш, ти ж знаєш… Та квартира – пам’ять від мого чоловіка. Він усе життя працював, заробляв, щоб ми там жили. Я не можу нею ризикувати. Це святе! Катерина відчула, як у грудях піднялася хвиля обурення. – А ми що? Наша квартира – не пам’ять? Ми самі брали кредит, ми самі його виплачували. Це наш дім, де росте наш син. Ви серйозно хочете, щоб ми залишилися без даху над головою
Життєві історії 0
У суботу зранку, коли Катерина нарешті зварила каву і мріяла спокійно посидіти на кухні, у двері подзвонили. На порозі стояла свекруха – Ганна Петрівна, завжди доглянута, з новою
Оксано, не їдь в Італію. Там тяжко, то не твоє. Ти ніжна, ти не витримаєш. Я знаю, що кажу. Оксана зніяковіла: – Але ж ти сама справилася. Чому думаєш, що я не зможу? – Бо знаю тебе, – відрубала Ганна. – Краще сиди вдома. Оксана відчула дивний холод у серці. «Хіба ж то справжня подруга? – думала вона. – Чому вона мене відмовляє?» Минув рік. Оксана все-таки наважилася. Позичила гроші, оформила документи і поїхала. Спершу було страшно: інша мова, інші люди, чужий світ. Але їй пощастило: знайшла роботу в одній італійській родині. Господарі виявилися добрими, ставилися з повагою, платили справедливо
Життєві історії 0
У селі всі знали: якщо хтось їде на заробітки в Італію, то неодмінно про це заговорять на лавках під хатами. Ще кілька років тому першою поїхала Ганна. Вона
І от настав день новосілля. З самого ранку подвір’я гуділо, як вулик. Приїхала й мама Ірини – Ольга. Вона вся сяяла, голосно командувала, роздавала поради. У руках тримала гарну коробку. – Це ваза, з чеського скла, дуже дорога, – гордо сказала вона, ставлячи її на середину стола. Ірина радісно підхопила: – Мамо, яка краса! Подивіться всі, яка у нас тепер буде прикраса в хаті! Гості підходили, роздивлялися, дехто навіть хвалив. А Ольга сяяла ще більше. Їй подобалося, що всі помічають її дарунок. Ліда ж приїхала тихо. Сіла скраєчку двору, допомагала де треба. Хоч це вона заплатила за кожну цеглину, ніхто особливо й не звертав уваги
Життєві історії 0
Село зустрічало молоде подружжя достиглими яблуками і сливами і запахом свіжої штукатурки. Новозбудована хата світилася білими стінами й ще пахла деревиною. Андрій з Іриною трималися за руки й
Галина часто казала сусідкам: – За Катерину я спокійна: вона в місті, у достатку. А от за Софію серце щемить – тяжко їй буде в житті… Час минав. Катерина в місто маму не кликала, і сама не часто приїжджала. Здавалося, що село їй чуже, а хата батьківська – зайвий тягар. Софія ж, хоч і мала клопотів по горло, завжди знаходила час. То город перекопає, то мамі щось привезе, то дітей залишить, аби та не сумувала. Одного разу Галина захворіла серйозно. Ноги підводили, серце не давало спокою. Вона подзвонила старшій доньці: – Доню, може, приїхала б, побула трохи зі мною? Щось мені зле… У слухавці почулася холодна відповідь: – Мамо, я зараз дуже зайнята
Життєві історії 0
У Галини було дві доньки. Мама завжди вважала, що любить обох однаково, але водночас визнавала, що більше пишається старшою. Старша, Катерина, ще зі школи була перша красуня. Всім
В останній день Галина вже не витримала. Сіла на диван і прямо сказала синові: – Андрію, я ж вам усю квартиру начисто зробила. І ванну, і кухню, і підлоги. Тепер вам легше жити. Син відклaв телефон і глянув на неї. – Мамо… тебе хтось просив? Ми ж самі справлялися. Раз в місяць до нас приходить жінка і прибирає, але цього разу ми не встигли до твого приїзду все прибрати. Ми так звикли, ми не хочем витрачати час на це, нам хочеться після роботи відпочити, а на вихідні кудись поїхати, розумієш? А тебе ніхто не просив. Ти ж приїхала в гості, щоб відпочити з нами, поговорити, а не гарувати. Ці слова вразили маму. Вона чекала бодай теплого «дякую», а почула – «тебе ніхто не просив»
Життєві історії 0
Вночі вона довго не спала. Думала про те, як відкладала гроші на дорогу, як готувала смаколики, як мріяла про теплі вечори з родиною. А натомість – відчуття, що
Одарка все бачила. Її очі бігали від однієї дитини до іншої: ось дочка сидить, ось син розлігся, а біля сапи лишилася невістка. – Наталю, доню, відпочинь, – крикнула вона. – Я ж знаю, ти цілий тиждень на роботі була. — Та нічого, мамо, — усміхнулася невістка. Катерина з лавки зітхнула: – Та ти не рвися так, Наталю. Хай собі той бур’ян росте. – Це треба зробити, раз м уже тут, – відповіла невістка й продовжила сапати. До вечора робота була зроблена. Сад засвітився чистими рядками, купки бур’янів лежали збоку. Одарка навіть зраділа: – Як добре, коли разом! Але слова «разом» звучали трохи гірко. Бо вона знала, що весь тягар упав на одну людину – невістку
Життєві історії 0
Одарка прокинулася рано. Сонце тільки сходило, а вона вже була на подвір’ї, роздивлялася сад. Яблуні поважно тягнули віття, груші вже зацвіли, а під деревами заростала трава. – Треба
А в цей час біля ресторану стояла Марія Петрівна. Вона довго вагалася: зайти чи ні? Її ж не запрошували. Але серце не витримало – поїхала сама, сподіваючись, що невістка зрадіє. Вона зайшла. Її зустрів адміністратор: – Ви до кого? – Я… до невісточки, в неї сьогодні день народження. Я – свекруха. Адміністратор пішов кликати. Світлана, почувши, що прийшла свекруха, зблідла. – Що вона тут робить? – шепнула. – Хто її кликав? Подруги перезирнулися. Ігор підвівся: – Я піду зустріну. Він вивів матір у коридор. – Мамо… Чому ти не сказала, що приїдеш? – Синочку, я ж хотіла сюрприз зробити. От подаруночок принесли… золотий ланцюжок для Світланки. Вона ж у нас молода, гарна, хай носить. Ігор глянув на коробочку й відчув сором
Життєві історії 0
Світлана давно мріяла про свій ювілей. Тридцять років – не аби-яка дата. Вона орендувала гарний зал у ресторані, замовила музику, сукню купила ще за кілька місяців. Хотіла, щоб

You cannot copy content of this page