Богдане! Іди сюди негайно! — кричала Соломія. — Чоловік визирнув із кухні з яблуком у руці. — Якщо ти знову знайшла мою стару футболку і хочеш її викинути, то я сам подивлюся чи вона ще придатна для домашніх справ. — Твою футболку сьогодні ніхто не чіпає. Подивися сюди. Соломія почала викладати скатертини на диван. Біла, зелена, кремова, у клітинку, з маками, з геометричним орнаментом, святкова, буденна, кругла, прямокутна, ще одна з мереживним краєм. — Раз, два, три і далі. Богдане, їх двадцять дві! — Не може бути. — Може. І це все подарувала твоя мама. Богдан присів на край дивана й почав перебирати тканину. — Оцю пам’ятаю. Вона принесла її, коли ми купили новий стіл. — А цю — коли ти отримав нову посаду. А оцю — коли ми повернулися з Карпат. — Може, мама справді дуже любить скатертини? Соломія склала руки на поясі. — Тоді чому у неї вдома на кухні одна й та сама скатертина років десять? Богдан кілька секунд дивився на дружину, а потім здивувався. — Слухай, а це вже цікаво. — От і мені цікаво. Двадцять дві скатертини за п’ять років. Яка ж ціль у свекрухи справді була
Коли Соломія вперше отримала від свекрухи скатертину, вона навіть зраділа. Вони з Богданом щойно переїхали у власну двокімнатну квартиру в Тернополі, ще не встигли купити половину потрібних речей,
Тарасе, ти можеш хоча б один вечір дивитися на власну дружину, — звернулася Мар’яна до чоловіка, — а не стежити очима за моєю подругою? Мар’яна поставила на кухонну стільницю тарілки так тихо, що чоловік спершу навіть не зрозумів, наскільки вона сердита. Тарас стояв біля холодильника з пляшкою мінеральної води й удавав, що не розуміє, про що йдеться. — Знову почалося? Я просто розмовляв із людиною. Христина прийшла до нас у гості, мені тепер у стіну дивитися? — У стіну не треба. Але коли вона встає з дивана, ти раптом забуваєш, що говорив. Коли вона виходить на балкон, тобі неодмінно теж треба туди. Коли вона розповідає якусь історію, ти смієшся ще до того, як вона договорить. Я тебе сім років знаю. Не роби вигляд, що це звичайна ввічливість. Тарас почервонів, відкрутив кришечку на пляшці й зробив кілька ковтків. — Ти просто втомилася. Останнім часом сама не своя. Діти, робота, домашні справи. От і придумуєш те, чого немає. Але дружина йому не вірила
— Тарасе, ти можеш хоча б один вечір дивитися на власну дружину, а не стежити очима за моєю подругою? Мар’яна поставила на кухонну стільницю тарілки так тихо, що
Любочко, ти в нас дівчина роботяща, ми це всі бачимо. Але росла в селі, без особливого виховання та міських звичок. — Я просто хочу допомогти тобі почуватися впевненіше, коли ти приймаєш шанованих людей. Любомира тримала конверт пальцями. Папір був цупкий і холодний. Вона відчула, як погляди двох десятків гостей зійшлися на її обличчі. Поруч сидів її чоловік Назар. Він саме гортав щось на екрані телефона, але почув слова матері. Назар підвів голову, глянув на дружину, потім на матір і швидко промовив: — Любо, стань ближче до мами. Давайте я вас сфотографую на згадку про цей гарний момент. Любомира повернулася до чоловіка й тихо запитала: — Ти справді хочеш, щоб ми сфотографувалися просто зараз? — Ну звісно. Мама ж від щирого серця старалася, обирала. Посміхнися, будь ласка. — Ти знав, що вона збирається мені вручити? Назар на мить відвів погляд убік, перевів його на тарілку із салатом і знизав плечима: — Вона казала, що хоче зробити корисний презент. Я не вникав у подробиці. Не починай, будь ласка, при гостях
— У сорок три роки ще не пізно навчитися бути доброю господинею, — голосно промовила свекруха і підняла гарний паперовий пакунок. За великим святковим столом раптом запанувала ніякова
Голубці накрутиш заздалегідь, а мʼясо запечеш зранку, щоб свіже було до столу, і загалом складеш меню на 20 осіб — свекруха поклала на кухонний стіл товстий зошит у клітинку й задоволено випросталася. Наталя завмерла біля плити, тримаючи в руці деревʼяну лопатку. Вона щойно переступила поріг власного помешкання після важкого робочого дня в бухгалтерії, навіть черевики скинути ледве встигла. — Ганно Василівно, ви про що взагалі говорите? — тихо запитала невістка, намагаючись опанувати власне дихання. — Як це про що? У нас же з батьком річниця весілля, тридцять п’ять років разом. Ми порахували, що ресторан зараз не на часі, та й нащо чужим людям платити, коли в нас є ти і твоя простора вітальня. Свекруха весело підморгнула своєму синові, який сидів за тим же столом і пив чай із цукерками. Василь навіть не підвів очей від екрана свого телефона. — Мамо правильно каже, Наталю, — мовив чоловік буденним голосом. — Вдома воно завжди душевніше виходить. Наталя подивилася на Василя, потім на його матір. У голові ніяк не вкладалося почуте. Її затишна однокімнатна оселя на четвертому поверсі з великою перепланованою кухнею мала раптом стати їдальнею для двох десятків родичів
— Голубці накрутиш заздалегідь, а мʼясо запечеш зранку, щоб свіже було до столу, і загалом складеш меню на 20 осіб — свекруха поклала на кухонний стіл товстий зошит
Надія зайшла на кухню, щоб приготувати щось попоїсти. Вона відчинила дверцята холодильника й застигла. На полицях стояла самотня банка домашнього варення, трохи сметани на денці, три яйця й шматочок сиру, який уже встиг підсохнути. У скриньці для городини лежали кілька морквин і трохи капусти. Морозильна камера була зовсім порожньою. — Знову макарони зварганити, чи що? — тихо мовила вона сама до себе, прикриваючи дверцята. У кишені куртки раптом завібрував телефон. Надія дістала його, сподіваючись, що прийшло повідомлення про якусь надбавку чи премію на роботі. Але на екрані світилося повідомлення про списання коштів. І сума була чималою — майже все, що вона відклала на обов’язковий платіж за житло та на садок для Дмитрика. Одержувачем значився оздоровчий комплекс. Надія відчула, як усе всередині похололо. Вона перечитала повідомлення ще раз, сподіваючись, що це помилка системи. — Романе, — покликала вона, зайшовши до кімнати. — Поглянь сюди. Ти знаєш, що це за списання? Чоловік нарешті підвів голову від монітора. Він глянув на екран телефона, злегка відвів очі вбік і потер потилицю
— Якщо твоя мама знову зажадає путівку в санаторій, ти віддаси їй наші останні копійки й навіть не спитаєш мене? — Надія дивилася в очі чоловікові, міцно тримаючи
А мені й не треба назад, — спокійно відповіла Надія, акуратно складаючи у коробку свої перукарські ножиці. — Я сім років працюю на чужу тітку. Віддаю половину заробітку за оренду крісла, вислуховую чужі капризи і щовечора рахую копійки, щоб нам вистачило на житло. А там — хата моєї бабусі. Своя, тепла, простора. І земля своя. — Ти з глузду з’їхала, — видихнув чоловік і сів на табурет. — Яка хата? Яке село? Що я там робитиму зі своєю інженерною освітою? Город сапатиму? — Ти майстер на всі руки, Льошо. А головне — ми там будемо вільними. Суперечки тривали майже місяць. Олексій сердився, наводив цифри, переконував, що в місті хоч якась стабільність. Надія не кричала і посуд не била. Вона просто продовжувала вечорами пакувати коробки. Зрештою він здався. Любив її так, як уміють любити лише спокійні, мовчазні чоловіки, які одного разу обрали свою жінку і більше ніколи не дивилися по боках. Він був людиною креслень і чітких схем, а вона — легка, щира, з очима кольору літнього неба
— Якщо ти зараз збереш речі й поїдеш у те забуте село, назад вороття не буде, ти чуєш мене? Олексій стояв посеред орендованої квартири з чашкою в руках
Я запитую востаннє, — голос Соломії злегка тремтів, але не від страху, а від глибокого розчарування. — Що це за переказ на таку велику суму? Кому ти надіслав ці гроші з нашого спільного рахунку? Він невдоволено зітхнув. — Колезі. Ми збирали на подарунок керівництву. Тобі показати наше листування? — він зробив крок до дверей, сподіваючись уникнути подальшої розмови. — Покажи. — Я вже спізнююся у справах. — Покажи, — наполегливо повторила вона, склавши руки на грудях. Максим дістав телефон з кишені. Його пальці завмерли над екраном, але він так і не розблокував його. Замість цього він роздратовано сховав пристрій назад. — Тобі немає чим зайнятися? Ти постійно щось шукаєш, випитуєш. Я доросла людина і маю право на особистий простір. — А поводишся так, ніби тобі є що приховувати, — відповіла вона. — Поговоримо пізніше. Мені зараз ніколи, — кинув він і відвернувся
— Ти справді вважаєш, що я нічого не помічаю, чи просто вирішив зробити з мене наївну дурненьку? — тихо, але дуже чітко запитала Соломія. Максим стояв біля вхідних
Мамо! Тільки не кажи, що ти знову сама тягала воду на город, — хвилювалася донька. — Я ж просила тебе берегти себе. Ганна Михайлівна притримала телефон плечем, поставила на старий кухонний стіл миску з молодою картоплею і поглянула у відчинене вікно. Над селом повільно сходило липневе сонце. За тином уже перегукувалися сусіди, десь торохтів старенький мотоблок, а на подвір’ї нетерпляче кудкудакали кури, чекаючи зерна. — Та яке там тягала, Іринко? Два відерця винесла. Я ж не бочку на собі несла. — Твої «два відерця» я знаю. Спочатку два, потім ще два, а ввечері кажеш, що спина гуде. — Не гуде нічого. Це ти в Німеччині вже забула, які твоїй матері сили дісталися. — Мамо, тобі сімдесят п’ять. Ірина говорила спокійніше, але в голосі доньки все одно лишилася тривога. — Ти хоч козу хоча б не водиш сама за город? — Зоря сама мене водить. Я тільки мотузку тримаю. Наче почувши своє ім’я, коза мекнула з подвір’я. — Чула? Образилася, що ми її обговорюємо. — Мамо, віддай ти вже ту Зорю комусь. І курей поменшай. І поросятко тобі навіщо? Все господарство продай
— Мамо, тільки не кажи, що ти знову сама тягала воду на город. Я ж просила тебе берегти себе. Ганна Михайлівна притримала телефон плечем, поставила на старий кухонний
Оксано, присядь, будь ласка. Я маю сказати тобі дещо таке, що може змінити твоє життя, — розхвилювався чоловік. — Оксана стояла посеред кухні у смугастому фартусі, тримаючи гарячу форму через складений удвоє рушник. Назар сидів за столом і вже хвилин десять крутив у руках ложечку. — Якщо ти знову забув оплатити комунальні, то я навіть сваритися не буду. Просто віддам тобі всі квитанції й урочисто призначу головним міністром домашніх платежів. — Я не про це. Оксана поставила форму на дерев’яну дошку й уважно подивилася на чоловіка. — Тоді кажи. Ти сьогодні якийсь дивний від самого порога. Назар провів долонею по обличчю, підвівся, знову сів і нарешті дістав із кишені телефон. — У мене є донька. Оксана спершу навіть усміхнулася, наче чекала продовження невдалого жарту. — Звісно, а в мене три будинки біля озера. Назаре, що ти таке говориш? — Я серйозно. Її звати Соломія. Їй тринадцять. Рушник зісковзнув зі столу. Оксана нахилилася, підняла його, акуратно склала й лише тоді знову глянула на чоловіка. — Повтори. — Соломія моя донька. Вона народилася ще до нашого знайомства. Я до минулого тижня про неї не знав
— Оксано, присядь, будь ласка. Я маю сказати тобі дещо таке, що може змінити твоє життя. Оксана саме витягла з духовки сирну запіканку й тепер стояла посеред кухні
Якщо ти зараз знову поїдеш копати їм город, додому можеш у неділю не повертатися! Мар’яна стояла в коридорі, спершись на одвірок, і дивилася, як чоловік мовчки пакує в торбу старі робочі штани. — Мар’янко, ну чого ти починаєш із самого ранку? — стиха відказав Назар, навіть не підводячи очей. — Там же батьки самі не дадуть ради. Мама ледве ходить, у тата тиск. Хто їм паркан підіпре? — А в тебе сім’я є? Чи ти одружився на мені просто так, для краси? — голос жінки тремтів, але в ньому не було злості, лише безмежна втома, що накопичувалася місяцями. Назар зітхнув, затягнув шнурки на старих кросівках і провів долонею по втомленому обличчю. Ця розмова повторювалася щотижня з тієї самої суботи, коли свекри раптово оголосили про своє дивне рішення. Усе почалося ще восени, коли батьки Назара, Надія Василівна та Василь Дмитрович, покликали їх на чай. Тоді на столі стояв пиріг з яблуками, чайник пускав пару, і ніщо не віщувало неприємностей. Батько прокашлявся, підсунув ближче чашку й спокійно, ніби про погоду, сказав: — Ми вирішили продати нашу двокімнатну. Завдаток уже взяли
— Якщо ти зараз знову поїдеш копати їм город, додому можеш у неділю не повертатися! Мар’яна стояла в коридорі, спершись на одвірок, і дивилася, як чоловік мовчки пакує

You cannot copy content of this page